Галина Кирпа: «Не дати війні знівечити дитячу душу»

Галина Кирпа. Фото Валентини Вздульської
Галина Кирпа. Фото Валентини Вздульської

Цього року в Україні видавництвом «Братське» та групою ентузіастів було започатковано новий видавничий проект, в межах якого має вийти друком серія дитячих білінгв. Книжки-картинки українською та англійською мовами, створені за сучасними міжнародними стандартами, сприятимуть, на думку авторів проекту, мовному та естетичному вихованню дітей. Першою ластівкою стало видання «Скільки?»/ How many? письменниці Галини Кирпи та ілюстраторки Ольги Гаврилової. Розмову з пані Галиною ми починаємо з білінгв, але «гаряча» тема творчості під час війни, а також питання нових викликів в українській дитячій літературі та освіті зринають самі собою.

– Пані Галино, як ви поставилися до формату, в якому вам запропонували видати друком вірш «Скільки?»? У формі книжки-картинки, українсько-англійської білінгви? Які були ваші перші думки з цього приводу? І як оцінюєте результат?
– Почалося з листа від Оксани Лущевської, в якому вона писала, що спільно з Михайлом Найданом перекладає вірш “Скільки?” англійською. Але то вже був час, коли всі думки шматувала війна, і я, власне, пропустила ту новину повз вуха. Лише коли з’явилися перші малюнки, стало зрозуміло, що йдеться не просто про вірш, а про книжку. Тепер уже й книжка є, а час той самий – думки постійно мовби підриваються на мінах і заважають порадіти. Але, безперечно, виданням я зворушена і дуже вдячна видавництву, перекладачам та художниці Ользі Гавриловій за приємну несподіванку.

– Маю зізнатися, я була свідком приготування цієї книжкової «страви», і знаю, чому обрали саме цей текст. Він достатньо універсальний, щоб бути зрозумілим будь-якій дитині і в Україні, і за її межами. Водночас він достатньо український, щоб транслювати в світ цю ж таки «українськість», якісь маркери нашої культури. На вашу думку, якими ідеями, образами, сюжетами українська література може і має ділитися зі світом?
–  Мабуть, спершу українська література має заполонити серце української дитини. Передусім вона має запанувати вдома, на своїй землі, і по-справжньому ввійти в дитяче щодення. Так станеться тоді, як на велелюдних вуличних розкладках лежатимуть не вірші російської класики чи низькопробна попса, а наші – скажімо, Павла Тичини (“А я у гай ходила…”), Миколи Вінграновського (“Почапали каченята та по чаполоті…”)  чи Петра Короля (“… хто ти – котик чи дідусь?”).  Наші рідненькі книжечки-метелики, з яких починаються великі читачі. Дитина розгортатиме такі книжечки – й одразу потраплятиме у багату стихію рідного слова. Українській літературі як повітря потрібен розмаїтий український простір, а він несправедливо обмежений.

Я завжди боялася прагматизму і поверховості в літературі, це те, що її руйнує зсередини. Вся оця заданість, правильність, показовість, нав’язування стереотипів, що часом аж зашкалює, ведуть до фальші і мілизни. Літературі сьогодні, може, як ніколи, потрібна душа. Недарма є такий вислів: бере за душу. Тій літературі, що бере за душу, завжди є чим ділитися зі світом. Згадаймо найкращі світові твори (Марк Твен, Монтгомері, Екзюпері, Мілн, Астрід Ліндґрен…), ключова ідея в яких криється в досконалому відтворенні словом вічних тем – любові, дружби, сумління, зради, смерті. А щодо іншого, то, кажуть, сюжетом може бути схід і захід сонця, головне – виписати його так, щоб не хотілося від нього відводити погляду. Тоді світ сам нас помітить і вибере – за глибину і щирість.

2

– Білінгви та перекладні дитячі книжки корисні тим, що вербально і візуально доносять до дітей образи інших культур, допомагають розвивати сприйняття Іншого, Інакшості. Якщо такої здатності в людини немає, з’являється щось натомість інше: ксенофобія, расизм, мовне питання… Різні форми нетерпимості. Не треба далеко ходити: ми бачимо суспільні настрої в Росії, де печерний поділ на «своїх» і «чужих» (відповідно – ворогів) давно було покладено в основу державної ідеології. І ми знаємо, як на таких речах розв’язуються війни. Чому необхідність виховувати сприйняття Іншого досі мало артикульована в українській освіті?
– Мені здається, що білінгви, гарні перекладні книжки, та й загалом література  можуть об’єднувати дітей у пошуку “рідної душі”. Хіба не  чудовим взірцем сприйняття Іншого, Інакшості слугує героїня Монтгомері Енн із Зелених Дахів?! Нарешті й ми маємо свій переклад, і дуже добрий український переклад повістей про Енн. Улюблениці Астрід Ліндґрен, до речі.  Ідеологи нетерпимості як вогню бояться таких творів, де людяність перемагає агресію, хоч навряд чи вони щось читають. А освіті, здається, бракує освіченості, такий парадокс.

– Сьогодні багатьом українцям важко думати про щось крім того, що гине стільки людей. Комусь видається, що про все, крім війни, наразі потрібно забути. Як ви гадаєте, чи можуть дитяча література й освіта бути не пріоритетними за наших обставин?
– Євген Сверстюк недавно сказав, що “кожен українець повинен оголосити воєнний стан у своїй душі”. От тільки, чи кожен здатен відмовитися від “хліба і видовищ”? Насправді для цього не треба указів президента. Як на мене, то і в літератури, і в освіти нині одні пріоритети – мудрість і наполегливість, щоб не дати війні знівечити дитячу душу.  Ми ж розуміємо, що це війна за Україну. І головне завдання  – робити все, щоб під вишиванкою в дитини билося українське серце. Пригадуєте  оповідання Альфонса Доде “Останній урок”? Підставмо замість “німецьких солдатів” і “німецької мови” слова “російських” та “російської”, і тема бездоганно накладеться на нинішню нашу ситуацію. От якого мистецького рівня твори нам придалися б сьогодні! До речі, це оповідання можна прочитати в хрестоматії світової літератури “Світ від А до Я”, яку ми упорядкували з Дмитром Чередниченком.

– Ви готували читанки і хрестоматії для школи. Якби вас попросили назвати, умовно, п’ять ознак доброї читанки для школи, які б це були ознаки?
– Та, мабуть,  досить і однієї, найголовнішої ознаки – якісні тексти, які  збагачували б дитину певними поняттями та знаннями, розвивали художній смак і розуміння поетичного слова. Мені завжди хотілося показати в читанках багатство нашої літератури для дітей, а надто замовчуваної та відкинутої.  Найсвіжіше таке видання – антологія діаспорної поезії для дітей “Журавлики”, у якій представлено 83 автори-“журавлики”, що таким чином мовби повернулися з “вирію”.

3

– Про нашу культуру, на відміну від наших проблем, у світі знають, на жаль, дуже мало. Ініціатори проекту сподіваються, що білінгви на зразок «Скільки?», книжки-картинки сучасного формату, зроблять свій внесок у справу популяризації української мови й культури. Сьогодні важко говорити й думати про майбутнє. Утім, як гадаєте, чи маємо ми шанси, що через якийсь там певний час Україну асоціюватимуть не з Чорнобилем або війною, а, наприклад, з якимось дитячим письменником?
– О, як би хотілося дочекатися того часу, коли Україну асоціюватимуть зі “Степовою казкою” і “Климком” Григора Тютюнника чи “Звуком павутинки” і “Землею світлячків” Віктора Близнеця! А для того, щоб так сталося, треба постійно “оживляти” ці твори в Україні – і перевиданнями, і мовою мультфільму, кіно, театру. Уявляєте, як то було б чудово! Недавно я прочитала розмову з Оксаною Пахльовською, де вона говорить про  те, що такий шанс у нас з’явиться, якщо буде “системна робота держави”.  Бо коли за якимось іменем письменника, виданого за кордоном, не стоїть літератури, то, як пише Оксана, “літератури як такої немає”. Ми матимемо шанс, коли менше думатимемо про випадковий чи комерційний успіх, а більше – про ту роботу, яку треба звалити на свої плечі й розумно популяризувати найкраще, що в нас є. Ми якісь дуже неуважні до того, що маємо, і легковажимо тим, що вартісне. Ми самі немало винні в тому, що нас знають через Чорнобиль та війну.

– Поділіться, будь ласка, над чим ви працюєте зараз як письменниця і перекладачка? Яких “смачних” перекладів нам чекати, і чи потішите нас авторською книжкою?
– Трохи згадаю давніше. Якось норвезька письменниця Фам Екман запитала мене, скільки в мене вийшло книжок для дітей, і я розгубилася: як пояснити своїй майже ровесниці, авторці багатьох книжок, перекладених кількома чужими мовами, що в моїй країні можна писати і не видаватися.  Уявіть собі, моя перша поетична книжка для дітей мала побачити світ іще 1975. Рукопис пройшов рецензійне, як тоді було заведено, “сито” і дістав схвальні внутрішні рецензії Грицька Бойка і Михайла Слабошпицького. Та в редакції вирішили інакше. Їх насторожив вірш “Вишивання”. Даруйте, трохи задовго, але доведеться процитувати:
Вишила суничку нитка червоненька,
вишила листочок нитка зелененька.
Вишила садочок, вишила долинку,
вишила у небі хмарку і хмаринку,
щоб гуляли тихо, весело обоє
та й учили птахів, як гулять по двоє.

Здогадуєтеся, чим може людину насторожити ця невинна ідилія? Ні? А тим, що рано, мовляв, дітей учити жити по двоє, рано ще їм думати про секс. Досить було такого робу “претензії”, і книжку просто знімали з плану.

Якщо повернутися до сьогодні, то підготувала до перевидання доповнений варіант збірки “Ну й гарно все придумав Бог”. Торік написала першу в житті повість. Та відчуваю, що вона мого творчого “голоду” не вгамувала, визріває інша. Написала оповідання про Майдан. Власне, може, й не написала, а виплакала…

Щодо перекладів: невдовзі має вийти химернюща повість Барбру Ліндґрен, цьогорічної лауреатки премії пам’яті Астрід Ліндґрен, яка написала понад сотню книжок і для дітей, і для дорослих (хоч в Україні її не знають зовсім) та ще дві Нордквістові книжки про Фіндуса та Петсона. Давно вже в мене готовий переклад четвертої книжки про Маркуса Сімонсена, але видавець так само давно дуже “ввічливо” мовчить. Загалом же у наших видавців є унікальна риса “ввічливо” мовчати, мовби ні про що й не домовлялися. Це нова риса, до якої мені тяжко звикнути. А щоб не видатися нав’язливим, перекладачеві доводиться теж “ввічливо” мовчати. Хоч, здається, навіть у час війни культури спілкування між людьми ніхто не скасовував.
4
– Астрід Ліндґрен в Україну “привела” Ольга Сенюк, переклавши книжки про Пеппі, Карлсона, Расмуса-волоцюгу та ін. Продовживши цю справу, ви переклали “Сонячну галявину”, “Книжку про Лотту з Бешкетної вулиці” та “Домовичка Нільса Карлсона”. Але будуть і нові переклади?
– Так, на переклади Астрід Ліндґрен мене благословила сама Ольга Дмитрівна, коли уважила мені ті три книжки. У неї була велика мрія – повне видання Ліндґрен українською. Може, колись ця мрія здійсниться. Тепер ось у мене на столі – повісті про Мадіку. Їй сім років, саме той вік, у який мені легко “вписуватися”.  Перекладаю – і вкотре дивуюся: скільки любові вміщалося в серці цієї Великої Шведки! Мабуть, це тому, що любов у неї (як, до речі, й усе в її творчості) не вигадана, а завжди пережита! Якщо можна вигадати сюжет, то  почуття вигадати не можна, бо вигадані почуття – завжди фальшиві.

Ви сказали, що важко сьогодні “говорити й думати про майбутнє”, а я додам – і  перекладати. Коли душу обстрілюють “Гради”, а в тебе тільки й зброї, що сльози та молитва, переклад теж ні від чого не рятує. Хоч певною мірою змушує триматися. Загалом мені переклади допомагають краще розуміти літературу, а Астрід Ліндґрен – то й поготів.  Часом я з нею подумки навіть говорю і найбільше хочу допитатися, як вона так уміє перетворити свої дитячі спомини на книжки для всіх? У книжках Астрід мовби вдруге проживає і своє дитинство, і взаємини з тими людьми, яких вона дуже любила. Скажімо, в цих повістях прообразом Мадіки стала її найкраща подруга з дитячих літ Анна Марія, після смерті якої Астрід відчула, наскільки осиротів довколишній світ.

Можу ще додати таке: якось Ольга Сенюк попросила мене написати ювілейну статтю про Астрід Ліндґрен. А потім, прочитавши її, сказала: “Ти могла б написати про неї і цілу книжку”. Я тоді відповіла: “Напевно, але ж ви знаєте, що для цього треба бодай місяць-два пожити у Віммербю, поникáти між старих лип і сосон, послухати шепіт шведського вітру, пройтися її стежками по кладовищах, посидіти в архівах і перечитати щоденники й листи, подивитися на сад із вікон дитячої кімнати, стільки разів описаної в книжках. Словом, без усього цього ніякої путньої книжки не вийде”. “Подивишся, чи й досі лежать у її кабінеті писанки, які я їй привезла на Великдень”, – тут же дала мені завдання Ольга Дмитрівна. Тож тепер мені додалося ще одне благословення Ольги Сенюк, воно мене надихає і зобов’язує, і я розумію, наскільки це відповідально. Але не забігатиму наперед, слово не любить балаканини. Слову треба “погода” й усамітнення.

– Що ви побажали б нині українським дітям?
– Я багато думаю ось про що: чому в Норвегії, скажімо, на час різдвяних свят для дітей показують кількасерійний фільм за повістю Марії Парр “Вафельне серце”, а у Швеції в той самий час – фільм  за оповіданням Ульфа Старка “Чи вмієш ти свистати, Юганно?” Та тому, що це надзвичайно зворушливі твори про добро в дитячому серці. І ніхто чомусь не боїться, що діти плакатимуть. Бо ж є дещо сумніше за сльози – байдужість, черствість, брехливість, цинізм.  Перед очима досі моторошний кадр: донецька  дівчинка топче український прапор і пританцьовує. Це ж теж чиясь дитина, й росте вона в Україні! Так і хочеться гукнути: діти, будьте добрі, лагідні, розумні, правдиві! І не бійтеся бути вразливими! Учіться любити, насправді любити набагато легше, ніж ненавидіти.

Мене завжди проймає до сліз ось цей щоденниковий запис Григора Тютюнника: “Якщо тебе ніколи не охоплювало бажання обійняти всю землю, прилащити бродячого собаку, підняти із землі зірваний листочок і цілувати його – значить, ти ще не любив”. Мабуть, у цьому й сховано таємницю справжньої любові, і мені хочеться, щоб українські діти вчилися піднімати “із землі зірваний листочок”.

Розмовляла Валентина Вздульська