Не «Містралями» єдиними

Євген Стасіневич
Євген Стасіневич

Те, що французький письменник Патрік Модіано став цьогорічним нобелівським лауреатом,  якщо і здивувало, то точно не сильно засмутило: читаюча публіка про нього трохи знає, а у Франції він узагалі беззаперечний класик, який не просто отримав колись Гонкурівську премію (бо хто її тільки не отримував), а отримав у 33 роки – чимале досягнення. В двадцятці букмекерів Модіано фігурував не один рік, і навіть українською маємо кілька його перекладів. А той факт, що серйозним претендентом упродовж останніх тижнів його ніхто не вважав, свідчить не так про бажання нобелівського комітету перекреслювати майже всі прогнози – бажання, що його  важко не помітити, слідкуючи за Нобелем, скільки про не зовсім адекватне розуміння різними аналітиками духу й правил гри головної літературної премії світу. Духу і правил, які іноді, щоправда, входять у протиріччя.

Бо виходячи з правил, які можна вивести, відслідковуючи номінантів, цьогоріч великі шанси дійсно мав  лідер букмекерської гонки кенієць Нгугі ва Тхіонго – в міру нудний письменник, який і поруч не стоїть із представниками Чорного континенту в списку лауреатів: Надін Гордімер, Тоні Моррісон чи Джозефом Кутзеє. Та оскільки літературні чинники ніколи не були для Нобелівського комітету визначальними, можна було подумати, що письменник нарешті поїде виголошувати промову до Стокгольму: «африканському» африканцю давали Нобеля аж у далекому 1986 році, і це був Волє Шоїнка. Моррісон стала лауреатом як громадянка США, а Кутзеє й Гордімер, хай як ними пишаються там, усе ж є африканцями «європейськими», які – хоч не хоч – дивляться на все трохи ззовні. Вони трохи не свої, не «ті».

Світлана Алексієвич, попри те, що в найближчому десятилітті таки може стати лауреатом – бо тут і документальна проза, і великий рівень популярності за кордоном, підкріплений численними преміями, і «противниця режиму» – 2014-го отримати бажану, вочевидь, премію шансів геть не мала: двічі поспіль жінкам давати не прийнято, квотування тут прослідковується чітке й систематичне, а в 2013 ми вже отримали чудову канадійку Еліс Манро.

Та абсолютним непорозумінням у цих списках багато років виглядає Харукі Муракамі: зрозуміло, що дуже багатьом таке нагородження було б як той бальзам на душу – це вперше за останні бозна скільки років така кількість людей не лише читала би твори лауреата, а й вважала їх цілком гідними високого вшанування. Такий собі Нобель для широких мас. Але навіть попри своє перманентне бажання дивувати, комітет на певні речі ніколи не піде: можна бути впевненим, що коли за 50 років почнуть розсекречувати короткі списки оцих років, то японця там не буде й близько.

Є поняття нобелівського формату – воно химерне, його непросто окреслити двома словами, але це точно якось пов’язано з «серйозною літературою» – і під цей формат Муракамі не підпадає взагалі: ні своїми текстами, ні рівнем популярності. Як не підпадає – хоч і цілком з інших причин – під нього і Умберто Еко, хоч скільки ти його люби. Чи неймовірний Джуліан Барнз, який ніколи цієї премії не отримає. А от Мак’юєн, навпаки, чудово туди допасовується. Великим фантазерам, першосортним казкарям і віртуозним штукарям завжди якось не щастило з Нобелем: вони програвали і програють його, за рідкісними винятками, літераторам ваговитим і актуальним, письменникам-«реалістам». Останнім велетом, який працював безпосередньо з фантазією, був Жозе Сарамаго. Той Сарамаго, який вищим від усіх вважав Гоголя.

За останні десять років настільки ж відомим і масовим, як Муракамі, серед тих, хто отримав Нобеля, був хіба Орхан Памук,  та й то – рівень інтелігентності, національної надривної заангажованості (що важливо) й інтелектуальності цієї прози був на кілька порядків вищий за муракамівський. Це й спрацювало.

За правилами гри цього року мав би перемогти чоловік-романіст чи чоловік-драматург: театральної братії давно не було. Саме тому знову активно почали говорити про американця Філіпа Рота і норвежця Юна Фоссе, забуваючи, що Манро вже отримала за «всю Америку» (та й політикою США «лівий» комітет навряд чи задоволений), а від Скандинавії зовсім нещодавно був Тумас Транстрьомер. Дедалі переконливішим виглядало, що вибір буде таки  екзотичним: як не Тхіонго, то точно сирієць Адоніс, алжирка Джабар чи сомалієць Фарах. Але тут вступив у гру дух премії, і всі прогнози і правила гри полетіли коту під хвіст.

Роздача нобелівських премій ніколи не була позбавлена сильного політичного компоненту, але з початку 2000-х закиди й прямі звинувачення у всепереможній політкоректності, запопадливості й мало не дешевій сервільності стали розноситись грохотом. Комітету «прилітало» з усіх боків, хоч би кому він давав: навіть у випадку з точно достойним Пінтером чи вже згадуваним Кутзеє констатувався холодний остогидлий розрахунок, що зв’язаний із політичним моментом. Туга за «забутими»  класиками  зростала. Саме на такому тлі тріумф у 2010 році Варгаса Льоси було розцінено і як перемога здорового глузду, і як такий собі «прогин» комітету під широку аудиторію, вшанування-Того-про-кого-чули. Хоча першорядність перуанця в світовій літературі під сумнів і не ставилася. Льоса дав надію, що ще живі великі письменники можуть дожити до своєї премії.

У цьому році ситуація складалася в схожому дусі: комітет ще задовго до початку жовтня нещадно критикували за майбутнє гіпотетичне рішення: мовляв, коли весь світ стоїть на порозі нової війни і політика визначає геть все, присудити премію, не зваживши на геополітичний розклад, просто неможливо. Тотальна ангажованість і поза-художність цьогорічного вручення вже ніким не ставились під сумнів.

І чи то комітет дійсно відслідковує настрої і робить із точністю навпаки, а чи дійсно боїться, що на нього скоро остаточно махнуть рукою, але потроху все невідступнішим ставало відчуття, що у 2014 перемогти має не екзотичний маргінал, тексти якого не те що не читалися – про автора навіть ніхто не чув, а хоча б міцний «середняк». Думалося саме про європейського прозаїка, нагородження якого вкотре повернуло би комітету розтриньканий за проминуле десятліття символічний капітал і збило саркастичні посмішки з облич запеклих критиків. Відчувалось, що комітету кортить згадати про «справжню літературу». Дух премії вимагав ще одного класика.

Звичайно, рівня Льоси в Європі нині працює не так уже й багато письменників, тому Мілан Кундера і Петер Гандке могли бути дійсно виграшною картою. Але французький чех «заплямований» скандалом із буцімто його співпрацею з органами, а австрієць – своїм ставленням до сербів, Мілошевича і югославських воєн.  Так, принаймні, все виглядало збоку. Та те, що буде саме «традиційний» європеєць, попри велику кількість лауреатів за останній час саме з цих теренів, під кінець гонки було майже очевидним.

Так, врешті, й сталося – француз Модіано, живий класик і достоту популярний автор, кандидатура якого майже нікому не дозволила вкотре звинуватити премію в усіх смертних гріхах.

Інша річ, що Модіано якраз і є отим міцним «середняком», далеко не генієм чи там новим словом у літературі – останнє зовсім не про нього. Він взірець добротної європейської прози, письменник, якому його поміркована «французькість» не заважає бути читабельним і поза батьківщиною Пруста.  Якби він дійсно був настільки рафінованим і «французьким», як і автор сванівського семикнижжя, що з ним його чомусь – ну й справді, не тільки ж легендарний астматик займався пошуками втраченого часу – постійно порівнюють (і це порівняння як маркетинговий хід узагалі виглядає на тотальний провал), то Нобеля йому не бачити б, як і Роб-Гріє чи Кіньяру. А так – нате, беріть.

Хтось назве його прозу неймовірно, просто таки замежево психологічною і уважною до найнепомітніших і найтонших відрухів людського єства, а хтось – нудною, набридливо затягненою і фантастично безподієвою. Справедливим тут є все, бо воно достеменно одне одного геть не виключає. Хоча роман «Вулиця Темних Лавок», за який Модіано саме і отримав Гонкура і який перекладено українською, є вигадливим і без перебільшення визначним, і різнорівневого динамізму там не бракує. Детектив, який бореться з амнезією, паралельно критично переглядаючи все двадцяте століття – можливо, саме в цій літературі слід шукати і коріння «Таємного полум’я цариці Лоани» Еко і витоки популярності жанру амнезії, що з часом перебрався і в кіно. Забування як порятунок і прочищення зору.

Згадана у формулюванні «окупація» дала привід поговорити про підводні течії цього нагородження, мовляв, так завуальовано комітет усе ж натякнув  на найтрагічніші події року. Але дійсно: окупація – не так на рівні історичної канви, бо більшість героїв тут просто гуляють сучасним Парижем, розмірковують і згадують минуле,  а радше як тотальна психологічна константа і емоційне тло – у Модіано повсюдна, це йому болить найбільше, про це він постійно, з книги в книгу, й пише. Це той випадок, коли химерні формулювання, з якими вручають Нобелівку, більш-менш точно описують суть творчості письменника, надміру не перебріхуючи.

Дмітрій Биков вважає, що таким чином найжаданіша – попри всі обурення і публічні висміювання – літпремія світу означує свій новий тренд: вшановувати тих авторів, які пишуть про табуйоване й заборонене до широкого обговорення, про зони замовчування, які більшість воліє не помічати. Так Манро пише про жіноче старіння, деменцію і розпад особистості, а Модіано – про найганебніші сторінки французького ХХ століття. Що ж, може бути і таке. Але чомусь не віриться, що ще один лауреат Гонкурівської премії, Джонатан Літтелл, який у своєму романі «Благочестиві» теж працює із зонами замовчування, пов’язаними з Другою світовою, колись має шанс і собі отримати Нобеля. Бо його проза ближча до незручного і не причесаного середнім європейським гребінцем Селіна, з яким цьогорічного лауреата також порівнюють і в якого, можливо, Патріку Модіано варто було б повчитися трохи більше і глибше.

Хай там як, а тепер завжди здаватиметься, що час від часу – скажімо, раз на 4-5 років – шведські розумаки починають щиро тужити за можливістю дати премію саме за художні досягнення, «за найбільш значущий художній твір», як і сказано в заповіті одного винахідника-мрійника. І якщо поки що все ж не вдається дати Роту, Гандке, Маккарті, Кундері чи Пінчону, як не вдалося чи не встиглося дати колись Кафці, Вірджинії Вулф, Фітцджеральду, Борхесу, Набокову і Зебальду, то хоча б міцному середняку, «вірному учню» і «непоганому хлопчині» дати можна. І дають Модіано.

І це добре. Це дає надію на те, що справжні достойники – хай там що – дочекаються, поки комітет переборе свої смішні, але від того не менш дошкульні комплекси, і поступово почне вшановувати велетів. Це добре, бо про Францію останнім часом ми чули лише у зв’язку з продажем великих кораблів тим, кому їх краще не продавати.

Франція не була цьогорічним ньюсмейкером і мало чим тішила, але  ще одного – 15-го, ювілейного – нобелівського лауреата в цій галузі отримала. Просто Нобелівська премія періодично згадує про своє безпосереднє призначення і, затиснена усілякими політкоректними дурощами, все одно намагається віншувати Літературу, хай і віншує, зрештою, лишень літературу.

І чим це, питається, не добре?