Євгенові

Андрій Дрозда
Андрій Дрозда
Кожного ранку моя перукарка випиває чотири перепелині яйця. Раніше її клієнтом був відомий видавець, він дарував їй книги Марії Матіос. Тепер моя перукарка палка її прихильниця. Також вона любить книги Мирослава Дочинця.

Буває, що я розмовляю про літературу з моєю перукаркою. Сперечаємося, вона щось хвалить, я заперечую, хоча намагаюся стримуватись, коли гостра бритва з’являється в її руках. Добра жінка моя перукарка, такий її вибір, такий у неї смак.

Я не впевнений, чи засмакували б мені сирі перепелині яйця.

Моя теща давно розчарувалася в книгах Марії Матіос. Вона вважає, що Матіос повторюється, що її тексти стали примітивними. З цьогорічних новинок вона похвалила «Знахаря» Тадеуша Доленги-Мостовича. Моя теща добра жінка і вона має смак.

Моя однокурсниця носилася з писаниною Пауло Коельйо. Сказала якось, що «не всім дано зрозуміти його книги». Таке буває, що людина слухала курси світової й української літератури, теорії, історії критики, але нічого не навчилася. Може, з неї буде добра перукарка.

Цих трьох жінок можна було би охарактеризувати терміном «масовий читач», чи, викорінюючи мій набутий із мовою сексизм, «масова читачка». Бо читачку в нас можна зустріти значно масовіше, ніж читача – підіть хоча б на читання Андрія Любки. Видовище, що заворожує. Подібного ефекту поет може досягти хіба десь у північних широтах, читаючи перед лежбищем тюленів.

Окремий підвид масового читача я мав нагоду спостерігати на зустрічі з Валерієм Шевчуком у рамках програми «Третій вік» Форуму видавців. Тоді кількісно також переважали жінки, і хоч я бачив у руках читачок, окрім книг Валерія Шевчука, видання того ж Дочинця й іще Шкляра, однак літературних питань із залу на тій зустрічі було зовсім небагато. Помітно більше аудиторію цікавили геополітичні погляди письменника. Нічого нового, масовий запит на провідника і «совість нації» нікуди не зник, а після цьогорічних потрясінь попит на патріотику лише зросте. There is always room in the market для такого товару. Ось і роман «Маруся» Василя Шкляра з першого дня окупував лідерство в топі «Книгарні Є» і донині не віддає його «Феліксу Австрії» Софії Андрухович.

А туристично-кулінарні романи, схоже, поволі стають іще одним сегментом української масової літератури. Чомусь ніхто не пішов розвіданою лісовою стежкою за Мирославом Дочинцем, а ось кавою й бруківкою наші письменники вчаться торгувати доволі успішно. Можна продавати чисті прянощі – підписувати своїм іменем книги рецептів чи збірки міських легенд, можна ж перемішувати їх із детективом, жіночою мелодрамою чи маскувати під інтелектуальний роман. Кваліфікований критик здатен розпізнати, з яких інгредієнтів складається така проза, і що саме продає автор. Бо коли заходить мова про «бестселер», то книгу таки варто розглядати ще й крізь маркетингову призму. Навколо бестселера чи книги, яка претендує на такий статус, як правило, можна постерігати ажіотаж уже з перших днів появи видання: рій відгуків, коментарів, дружніх рекомендацій, серія рецензій. І критик, хоче він цього чи ні, своїм висловлюванням приєднується до цього процесу, стає його частиною.

Я не годен виміряти, який вплив справляє помітна рецензія на продаж книги, і чи впливає цей фактор узагалі, однак знаю з досвіду, що навіть нищівна рецензія може підсилити нову хвилю інтересу до роману. Однак я ніколи не приміряю на себе роль продавця книжки. Критик не повинен цього робити – для такої роботи існують видавництва, піарники, популяризатори, книжкові оглядачі, прихильники і друзі автора, врешті-решт, сам автор. Однак схвальна рецензія, гіпотетично, підсилює інтерес до книги, а негативна, припускаю, віднаджує окремих потенційних читачів. Без коментарів «Дякую. Тепер я точно не буду цього читати» не обходиться, хоч вони не мають впливати на погляд критика.

Які завдання я обираю для себе в літературній критиці? Насамперед, відповідати на прості запитання. Наприклад, «Перед нами гусак чи лебідь?». Зазвичай, масовий читач не дає собі ради навіть із таким питанням, але це нормально. Критик відрізнить гусака від лебедя, хоч обидва білі, мають довгі шиї й плавають у ставку. Він чесно напише про це, бо на цьому тримається його репутація. Видавець, автор, піарник, звісно, оберуть іншу лінію, і це також нормально. Стратегія їхньої поведінки в публічному просторі мене цікавить не менше, ніж сама книга, навколо якої всі танцюють. Коментарі у соцмережах мені важливі так само, як і рецензії. Перед тим, як висловитися, я читаю всі рецензії і висловлювання про книгу, які лишень можу знайти. Є критики, які роблять інакше. Наприклад, Михайло Бриних принципово не читає чужих рецензій, якщо планує писати свою. В такого методу є свої переваги й недоліки. Від ненавмисного повтору вже сказаних слів не застраховані навіть майстри. Бринихова рецензія на «Фелікс Австрія» в журналі «Країна» стала якраз таким прикладом, і, зізнаюся, мені було приємно читати суголосні з моїми міркування, хоча Михайло Бриних написав повноцінну глибоку рецензію, а я лише кілька слів із приводу. Останнім часом мені цікавіше писати про реакції на книгу, провокувати дискусію. Це теж завдання критика – стимулювати думку і викликати заперечення. І ще: критика повинна шукати відповіді на запитання «Для якого читача зроблено роман?» і «В чому полягає знаковість цього роману?», якщо така оцінка вже прозвучала.

Я згоден, що літературна критика – це творча робота. Водночас, це ремесло, яким багато не заробиш. Це і спосіб самовираження, так само, як і писання белетристики, есеїстики чи публіцистики. Обізнаність критика з теоріями, історією жанру, його класичними зразками, я вважаю бажаною і доцільною, однак терпіти не можу, коли нею показово зловживають. «Відомий французький постструктураліст Джонні Роттен вважає, що…» – подібні конструції варто залишати для мертвих мов, хоч каюся, що зрідка я теж припадаю на колінця перед авторитетами. Проте при написанні рецензій намагаюся керуватися лише двома правилами: писати чесно і щоб це було цікаво читати ще комусь, крім тебе самого.

Дякую, Євгене, за причину поміркувати і висловитися. Сподіваюся, що відповів хоча б на частину твоїх запитань. Розмова завжди триватиме, поки є література.

P.S. При написанні цього тексту жоден Бодріяр не постраждав.

На цю тему читайте також:
Євген Стасіневич. І олин у полі воїн
Андрій Дрозда. Сам собі ілюзіоніст

Євген Стасіневич. фокусник поїхав, критика лишилася

Андрій Дрозда

Народився 1987 року в м. Кам’янець-Подільський. Аспірант кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка.