Новий Шевчук: собачі танці, метатекст і гендер

Валерій Шевчук. Фрагменти із сувою мойр. - К.: Либідь, 2014
Валерій Шевчук. Фрагменти із сувою мойр. – К.: Либідь, 2014

Не сказати, щоб вихід нової книжки Валерія Шевчука лишився зовсім непоміченим, але, як на мене, це – справжня прозова подія 2014 року (щонайменше, одна з основних), а отже, уваги їй наразі приділено явно замало. Спробуймо почати це діло виправляти.

«Фрагменти із сувою мойр» – так зветься трилогія, що побачила світ у видавництві «Либідь» (хоча після нещодавніх перевидань можна було би очікувати й на вихід її в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ», проте з певних міркувань класик вирішив обрати «класичніший» варіант). Назва виразно попереджає, що сюжетною основою твору стануть химерні повороти долі, й попередження це справджується. Взагалі, дещо з «Фрагментів…» уже друкувалося в літературній періодиці. Ті, а також раніше не публіковані вельми автономні епізоди склалися, врешті, в, як називає його сам Валерій Шевчук, «клаптиковий роман».

Сюжети всіх «клаптиків», об’єднаних у три більші конгломерати-томи («Кросворд», «Театр прози», «Милий кохання тягар»), – це трагікомедії, замішані в різних пропорціях на детективній, любовній, історико-мемуарній і химерно-містичній основі. Причому остання виразно «покриває» перші дві та гармонійно вписується в грайливу театралізовану рамку. Ось чоловік на прізвисько Єва та жінка на прізвисько Адама йдуть кригою річки серед величезного темного простору небесних світил і вищих сил у пошуках самогону, а навколо них у танці з’являються собаки, й людський сюжет уже перетворюється на собачий танець (лиш не вальс, але щось значно загрозливіше). Ось молодий науковець несподівано зустрічає в електричці дівчину з університету, де нещодавно навчався, й намагається розгадати її родинну таємницю, котра, виявляється, має стосунок і до нього. Ось літній письменник допомагає приятелю-історику описати сюжет його родового «любовного прокляття». А ось студент, що знімає кімнату в абсолютно божевільній сімейці, де на горищі висить мотузка, зав’язана в петлю, за вікном сидить дівчина й малює картину, а в двері шарпається чоловік, щоб нашептати трохи алегоричних історій про мух і павуків…

Місце дії – доволі традиційне, як для Шевчука. Найчастіше це провінційне передмістя, означене як житомирське або таке, що як житомирське вгадується, часів другої половини існування Радянського Союзу. Хоча є ескапади в сучасність або в, умовно кажучи, барокову давнину. Географічні й історичні реалії сильно не акцентуються, проте подані через дуже виразні, яскраві й промовисті деталі.

У чому особливість «Фрагментів із сувою мойр» саме як нової книжки Валерія Шевчука? Гадаю, передовсім у тому, що згадана театралізованість, а також формальна грайливість, у принципі й раніше притаманні письменнику, в цій книжці розгорнулися вже значно масштабніше. Собачі танці, сфери навколо людей, кросворди як суть житейських подій, діалоги з мойрами, алюзії й цитати, зв’язок із померлими через сон та інші символи й ефекти миготять тут особливо швидко і рясно. При цьому подекуди автор завбачливо іронізує з можливих трактувань такої манери письма як постмодерної. Можливо, маючи на увазі її історично глибше коріння – хоч би й у добре знаній, досліджуваній і популяризовуваній Шевчуком українській бароковій літературі. Втім, думка самого автора абсолютно не означає, що його творчість неодмінно має бути вирізана з того самого постмодерного контексту.

До речі, якщо вже було згадано самотрактування, авторський метатекст, то слід сказати, що й він тут, виглядає, значно активніше присутній, ніж у попередніх книжках Валерія Шевчука. Наратор постійно, розлого і забавно коментує свій кожен третій крок, сюжетний чи формальний поворот. Шевчук узагалі належить до тих нечисленних щасливців-письменників, які вміють багатослів’я зробити цілком собі вишуканим елементом індивідуального стилю. У «Фрагментах із сувою мойр» педантичні самокоментарі (хоч скільки читай Валерія Шевчука, а ця його манера в кожному новому тексті наново приголомшує) теж здебільшого виглядають стильно або весело, хоча в декотрих місцях усе ж є враження, що можна було б обійтись і без них. У чому, зрештою, не випадає сумніватися, то це в цілковитій концептуальності й органічності Шевчукових метатекстів. Вони – і самоіронія (образ педанта, який «освячує» різними аналітичними сентенціями кожну подію), і цілком серйозне залучення контексту (аж до лінгвістичних коментарів про впливи польської мови на вимову звука «л» в одному з районів Житомира), і грайлива противага загально постульованим тенденціям доби: стислості, сконденсованості, редукції тексту. Хай там як, а великі форми в Шевчука загалом зберігають характеристики елегантності.

Одним із виразних і дражливих елементів «Фрагментів із сувою мойр» є гендерні мотиви. Вони взагалі регулярно виринають у текстах Валерія Шевчука, а в цій книжці увага на них загострена особливо. Раз по раз жартівливо-налякано згадуються «київські феміністки», часто відтворюються всілякі міфи патріархального суспільства про жінку як «диявольське поріддя», як мисливицю на чоловіків і їхній спокій, здоров’я, долю, як істоту нерозумну.

Немає жодних сумнівів: такі епізоди відвернуть від книги багато кого з читачів, і то не лише жіночої статі, надто вже промовисто-дикувато вони виглядають сьогодні. Не сумніваюся також, що багато хто з читачів замислювався десь так – а чи серйозно це Шевчук? Відповісти на це питання важко. Підкресленість і систематичність «гендерних вибриків», їхня абсурдна загостреність мали би вказувати на жарт. З іншого боку, хіба буває занадто часто повторюваний жарт «просто жартом» (або «просто ручкою» з анекдоту про Фройда)? Має, однак, значення й фінал трилогії (він так само не може бути «просто фіналом») – у ньому між героїнею й героєм установлюються досить гармонійні стосунки, не любовні, а товариські, хоч і не без тамованого еротичного підтексту. Одним із неодмінних елементів цих стосунків, треба зауважити, є регулярне порушення, навіть поруйнування багатьох патріархальних настанов героя, старшого чоловіка, письменника. Отже, з гендерним питанням у «Фрагментах…» не все так однозначно, як на перший погляд, та й, зрештою, воно лише додає текстові дивакуватості, котра йому однозначно пасує.

Власне любовні мотиви й моменти у трилогії також виписано значно детальніше й насиченіше, ніж зазвичай. І відвертіше. Що одразу привернуло увагу багатьох читачів: мовляв, Шевчук у новій книжці «розійшовся не на жарт». Утім, не варто в цьому сенсі очікувати аж надто багато. Краще сказати, що любов загалом, у різних проявах, є, як уже було зазначено, одним із головних мотивів «клаптикового роману». Вона – загадковий і невмотивований рушій багатьох його подій, а отже, з огляду на назву та головних «закадрових» персонажок, може вважатись одним із символів, а чи втілень долі. Долі лихої, як у випадку князя Лика, що кидається у вир «пригод» (а точніше – запаленого військово-сексуального агресивного шалу), аж поки не гине від чар ворожки, до якої звернулася чи то зґвалтована, чи спокушена дівчина. Долі доброї, як у випадку Адами і Єви, де давня шкільна закоханість дозволяє зберегти певну подобу людяності у середовищі спитих люмпенів. На цих поворотних, власне доленосних моментах Шевчук не шкодує ані натуралізму, ані поетичності. Здається, й не переборщує ані одним, ані другим.

2014 рік, отже, приніс багатьом нашим читачам і критикам, які постійно перебувають у черговому очікуванні «великого українського роману», значне прозове явище. Книжку з одного боку делікатно-епізодичну (хай там як, а не цілковито відвернувся Валерій Шевчук від трендів часу), з другого – таки масштабну, неоднозначну, десь контраверсійну, багатошарову і яскраву. Відтак – смачного.

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".