Фелікс критика

307410_249721761735550_1696796457_n111Думаючи про сучасну критику і критиків, я часто згадую іронічне висловлювання Джуліана Барнза з його роману «Папуга Флобера» (в моєму довільному перекладі з російської, бо українського відповідника ми поки що не маємо, а оригіналу, вибачте, не маю я): «Дозвольте пояснити вам, чому я ненавиджу критиків. Не через звичайні причини, не тому, що вони не відбулися як творці (як правило, це не так, інша річ, що деякі з них не відбулися як критики); не тому, що вони за своєю природою недоброзичливі, заздрісні й пихаті (і це зазвичай не так; їм, швидше, можна було би закинути надмірну щедрість і звеличення посередності, викликане бажанням продемонструвати тонкощі й оригінальність їхньої критичної оцінки)».

Коли, врешті, вийшов друком довгоочікуваний і/адже щедро анонсований роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія», літакцентівські критики отримали повну й необмежену свободу щодо висловлення своїх міркувань про цю книжку. Як наслідок – маємо чотири статті. «І один у полі воїн» Євгена Стасіневича, у якій автор дещо передає куті меду, намагаючись дорівняти письмо Софії до письма Кадзуо Ісігуро чи Бруно Шульца (я щоразу не знаю: тішиться порівняннями критика чи бідкатися через натяк на вторинність) або ж пропонує несподіване власне тлумачення змальованої авторкою Австро-Угорщини межі століть. «Сам собі ілюзіоніст» Андрія Дрозди звинувачує колег-критиків у комплексі меншовартості, що проявляється в намаганні вигадати собі Великий Роман, зокрема й там, де йдеться лише про якісний масліт (наголошуючи на хорошому значенні цього слова – українські реалії, сорі за ремарку). У статті «Фелікс Софія» Владислав Івченко ставить безліч питань і доходить несподіваного висновку, що авторка писала виключно для власного задоволення, насправді не особливо дбаючи про свого читача. Опісля – ще одна стаття Євгена Стасіневича («Фокусник поїхав, критика лишилася»), в якій автор дорікає критикам надто спрощеним поглядом на літературу й невмінням писати для широкого читача тощо. Фіналом бесіди став блог Андрія Дрозди «Євгенові» – по суті, не стільки відповідь на закиди колеги, як іронічне намагання зобразити «завдання і найважливіші ціхи» вітчизняної літкритики. Отже, у підсумку маємо те, що роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія» спровокував дискусію довкола проблем літературної критики, хоча сам при цьому уник скрупульозного літературно-критичного розгляду, «зашпортавшись» на самісінькому початку, а точніше – на етапі з’ясування, на яку полицю його ставити: дуже високу чи трохи нижчу. Тобто якісної «класичної» рецензії (жанру, з якого, врешті, починається критика) «ЛітАкцент» не отримав.

Що ж, нехай так. У літературі з майже відсутньою добре написаною великою прозою (й дуже присутньою поезією, але з поезією в нас завжди все інакше) критики готові чіплятися за кожну соломинку, за кожен якісний текст, готові вбачати в ньому спасіння всього сучліту. Проте, як підказує найсвіжіший досвід, проблема прози в українській літературі не менш актуальна за проблему відсутності доброї літературної критики в цій самій літературі. Звісно, і перше, й друге твердження мають винятки. Але на те вони й винятки, щоб бути поодинокими, а не системними. Тому попри здебільшого схвальні й дуже схвальні відгуки про роман «Фелікс», не так і погано, що його поява мимоволі стала приводом до значно ширшої дискусії, яка швидко вийшла за межі розмови про саму книжку.

Щоденно читаючи чимало критичних матеріалів, я часто згадую висловлювання Барнза, цитоване на початку цього блогу, проте щоразу засмучуюся, адже воно – таки не про нас. Трохи не дотягуємо ми: і письменники, і критики. Добре Барнзові критикувати критиків, коли на кожен його роман виходять десятки рецензій різними мовами. Добре критикам, які про нього пишуть, адже вони щомісяця балувані десятками романів, про які можна багато говорити. А ми цьогоріч отримали такого очікуваного «Фелікса» й, мабуть, трохи розгубилися, що саме з ним слід робити. І на яку полицю ставити.