Буря в склянці води: грози не буде

Володимир Даниленко. Грози над Туровцем. - Львів: Піраміда, 2014
Володимир Даниленко. Грози над Туровцем. – Львів: Піраміда, 2014

Цієї осені українське довколалітературне середовище раз за разом сколихують як не плітки і скандали, то незручні дискусії й просто проблемні теми.

А «Грози над Туровцем» Володимира Даниленка, який колись уклав антологію «Вечеря на дванадцять персон», тим самим запустивши в широкий обіг термін «житомирська прозова школа», вже від початку видаються проблемною річчю, навіть поза історією з ББС-скандалом: книга зовсім не дорівнює одному тексту, як можна було би подумати – роману, а містить під обкладинкою повість на п’ятдесят сторінок («Сповідь джури Самойловича»), роман – на понад двісті («Клітка для вивільги») і вісім оповідань. І все це не окремі тексти, а елементи «родинних хронік», поєднані спільними географічними декораціями – власне село Туровець – і окремими, як правило, другорядними героями.

У повісті, що відкриває книгу, джура Юрій Великоборець після арешту Самойловича й отримання булави Мазепою тікає з війська, оселяється в глухих хащах подалі від людей і засновує Туровець. У романі молода жінка Аліна Іванюк разом зі своєю сім’єю мешкає в Туровці, але в Житомирі знайомиться з перекладачем Борисом Теном (Миколою Хомичевським) і починає сходити до регіональних вершин оперного співу. В оповіданнях історії розігруються в різні часи: від Гайдамаччини і середини ХІХ століття через століття ХХ і аж до наших днів, де героями знову стають свекор і свекруха Аліни та її малолітній на момент згаданих подій син, якому в романі відведено роль головного наратора.

Повість і оповідання – дуже середні, механізм конфлікту і кульмінації тут відсутній як такий: там, де має бути найголовніше, де напрошується вивищення напруги і основна дія, маємо спішну й зім’яту розв’язку, а радше – «відкриті» фінали. Або ж узагалі обходиться без напруги («Крик гриба»), що часто підміняється невибагливим сентименталізмом («Заєць») або школярською стилізацією під готичні писання («Сміх нічного пана»).

Хоча «Сповідь Джури Самойловича» – якби додати до тексту динаміки й подієвості – могла би бути взірцем того, як має виглядати професійна масова історична література (на зразок росіянина Свєчіна чи британки Грегорі): без надміру фольклорності, з притомною кількістю специфічної лексики, з кількістю гумору і жанрових кліше в межах норми, з soft-переглядом певних стереотипів (жорстокість-тілесність у козацькому середовищі), зі жвавими діалогами і відсутністю складно збудованих сцен. Але це в ідеалі, так-як-мало-бути: на виході маємо повістину, не зовсім зрозуміло для чого написану. Виправдовувати її існування як пріквела до основних подій – можна, але як самодостатню річ, спроможну отримати якусь премію, – категорично ні. «Сповідь джури Самойловича» програє найпосереднішому шевчуковому – він тут головний учитель – історичному оповіданню. Ну, а Вінграновський зі своїм «Северином Наливайком» – а Даниленко точно знає цей блискучий роман – на цьому тлі, як Еверест. Хоча він узагалі як Еверест, чого вже.

Із «Кліткою для вивільги» все і простіше, і складніше водночас: тут багато непоганого, потенційно цікавого матеріалу, який під корінь випалює головна інтенція автора: поєднати все зі всім, зліпити текст з усього, що є під рукою. Маємо справу зі стилістичною розхристаністю, яку не слід було створювати насильно і яка ріже очі насамперед: погодьмося, що курйозні випадки, бувальщини і замальовки з життя провінційних журналістів (газета «Волинський кур’єр», божевільні бабусі-відвідувачі, п’яні актори, що ганяються за режисерами театрів, жарти про сина Павліка Морозова), яких усоблює провідник хлопця богемним Житомиром Ґеньо Бакалець, важко уживаються з по-шаламівськи важкими таборовими розповідями Тена про колимьский роман і транспортування зеків у корабельних трюмах. І додайте сюди ще латентно присутній зубодробильний пафос («До чого зводиться вся наша література і самвидав? … До того, що росіяни колись звідси підуть»), хай і згладжений іноді іронією. Це, як мінімум, виглядає дивно і недоречно, а вгазалі-то недвозначно свідчить про оповідну компетенцію письменника. Це – хай ніхто не дурить себе – не майстерність володіння різними жанрами і гра в різних регістрах, а невміння тримати дихання, атмосферу і відсікати зайве. Одне слово – вибудовувати текст.

Якби Даниленко сконцентрувався на оцьому регіональному екзотизмі відверто автобіографічного характеру і прибрав усе інше, то могла би вийти пристойна белетристика пізнавального характеру, такий собі україномовний формат «Каравану історій»; до речі, далеко не найгірший варіант. Бо ж тут і культове в тих середовищах розпивання кави в Центральному гастрономі, і збіговиська в шістдесятника Євгена Концевича; ненадовго з’являються в «Клітці» і Грицько Чубай із Валерієм Шевчуком, а ще ж і Герберт фон Караян і сам Борис Тен, який давно заслуговує на окремий серйозний роман. Тобто могла би бути хороша, легка – хоч і не без моралі – історія про контркультурні сімдесяті, з купою маловідомих фактів і чудовою атмосферою. Але претензії автора на щось інше перетворюють це все на малостравний, а головне – поганий з погляду банального хорошого смаку мікс, який і кинути на півдорозі наче не хочеться, але й дочитувати якось незручно.

Саме з цим пов’язане і те, що жодного міту цього місця, Туровця, врешті не витворюється: це так само могли би бути грози над Буймиром, Котельнею, Слобідкою, Коднею чи ще якимось часто згадуваним автором селом. Усе тут легко взаємозамінюється, бо все – необов’язкове, довільне. От Житомир, сякий-такий, але свій міт врешті отримує, а Туровець – попри загальну «концептуальну» сюжетну рамку від заснування села наприкінці ХVII століття до його занепаду через «злитий» футбольний матч, і певну кількість героїв, які мандрують із тексту в текст, – ні. Сюжетної щільності і внутрішньотекстової напруги тут для цього замало, міфотворчість, хоч як крути, потребує непересічних зусиль. Обожнюваний письменником Шевчук і огидні йому «культурні ренегати»-«станіславівці» з цим завданням свого часу впоралися куди достойніше і красивіше – геній місця і «топонімічна конспірологія» там посідають важливе і заслужене місце в загальній концепції тексту.

Що ж стосується головного конфлікту роману, то й тут усе не слава богу: горда Аліна, яка ніколи не улягала під систему, відмовляється попросити Концевича повернути спецслужбам жучок-прослушку і ставить хрест на своїй тільки-но розквітлій оперній кар’єрі. Зрадити власного, дуже порядного, хай і замкненого в собі чоловіка з його начальником вона може, а попросити друзів повернути пристрій (про співпрацю зовсім не йдеться) – ні. Твердість моральних переконань, бачте. Її жертовність дивна і непереконлива, швидше невміло вигадана, ніж продумана автором: кінець до ладу і не розпочатої співочої кар’єри як кульмінація роману, як його не повертай, виглядає майже безпорадно. Не так давно Людмила Уліцька в своєму «Зеленому шатрі» продемонструвала каталог можливих сценаріїв співпраці тогочасних творчих і вільнолюбних людей із системою, яка під кінець свого існування теж почала неабияк ускладнюватися і витворювати непрості комунікації, що стокгольмським синдромом геть не обмежувалися. Тому в одному випадку маємо переконливий і цілком правдоподібний сюжет (чи й сюжети), а в іншому – висмоктану з пальця і схожу на погану видумку історію, що з реальним життям задушливих 70 років – хоч і не нам про те казати – має мало спільного.

Окремо хочеться розібратись із темою опери в романі. Здається, що тут Даниленко хоче облагородити роман, зробити його «високим» й інтелектуально насиченим не через іманентні речі (проблематика, стилістична довершеність, складна композиція-система персонажів), а за допомогою цілком зовнішніх і поверхових засобів – окремих сюжетних тем, які не відрефлексовуються, а просто є, просто наявні. Тут згадати Верді й Белліні, там Дворжака і Лисенка – і все, «розумне» розширення роман уже отримав.

Ми вдягнули блискучу сукню, але ноги помити чомусь не подумали – поверховою «культурністю» Даниленко латає діри провінціалізму (початково зовсім не негативного явища, яке, проте, часто йде саме у зв’язці із несмаком), і не помітити цього неможливо.

Високочолість малою кров’ю – принаймні таким є стійке враження від тексту. До того ж, чужість собі навіть і такої культурної проблематики Даниленко продемонструє під кінець: полишена можливості професійно розвиватись, чесна із собою Аліна повертається «до джерел», береться за польові роботи і починає співати просто так, для себе, для природи, як робила це в дитинстві. Отакий природний стан – закрадається думка – письменникові в сто разів миліший за будь-яке місце в непоганій, узагалі-то, але від початку скомпрометованій своєю штучністю культурі. Такий собі апофеоз традиціоналізму, що під його кутом по-іншому відчитуєш назву роману: клітка тут не лише і не так огидна радянська система, як складно регламентована сфера культури загалом. Це стосується, між іншим, і Тена з Концевичем: культурою займатися треба, але на гігієнічній відстані, та й взагалі – аби людина була хороша, а то вже як складеться. Культура тут постає явищем загрозливим і тривожним, таким може здатися опера за першого відвідування її сільською жінкою: смішно, дивно і – небезпечно, бо незрозуміло. Культура – не радянська, а просто як вона є – пастка, і з нею треба бути вкрай обережним. Характерна візія.

Тексту відчутно бракує руки доброго (а насправді, хоча б якогось) редактора – купа малих дошкульних, суто технічних помилок (неправильні закінчення, відсутність розділових знаків) помножується тим, що цілком на совісті автора. Тут і непристойно заяложені та повторювані прикметники чи дієслова (якщо публіці подобається виступ, то тричі на трьох сторінках вона буде «екзальтованою», а голос обов’язково має «затоплювати» – що ж удієш, якщо він може бути й «з психоделічними завиваннями»); і непослідовне поводження з мовними регістрами (діалектну вимову баби й діда Даниленко не втомлюється щоразу із любов’ю транскрибувати – «од такіх можна ждат только якойсь капостє» – що, чесно кажучи, в якийсь момент починає втомлювати, а те, що частина героїв роману розмовляє російською, є шанс збагнути лише ближче до кінця, з предмету певних діалогів – жодної авторської ремарки з цього приводу немає, передано все літературною українською), і вживання порівнянь, які іноді неточні й не зовсім коректно сформульовані («гекзаметри схожі на прибій Егейського моря», наріжний образ, що ним і починається, і закінчується роман: то поетичний розмір візуально схожий на прибій, чи йдеться таки про шум прибою?), а іноді й на межі доброго смаку і взагалі притомності («слова тікають від нього, як в’язні з табору»: порівняння має дивувати, але ж не своєю неоковирністю!). Найцікавіша отака одиниця тут звучить так: «напівчоловічок із приплюснутим обличчям, ніби вийнята з Біблії незабудка». Наче й непогано, але настільки довільно і поза контекстами, що просто ховайся.

Про окремі образи – особливо функціонерів КДБ, які виголошують запальні тиради («Твої діти будуть мріяти вирватися до міста, щоб відшкребти пемзою п’яти і заговорити по-городському, зливаючись із мільйонами таких, як самі») – і сюжетні прийоми (виголосити тост за «міста, містечка й села», аби герої мали змогу розказати свою біографію) і говорити якось важко. Діалоги гладесенькі й рівнесенькі, сцени прості й статичні. Гладкопис чистої води.

І от з цим гладкописом пов’язаний тут украй важливий момент: ця проза неймовірна проста (щоб не сказати простацька), дуже безхитрісна і страшенно наївна – насамперед мовно. З одного боку, це дає відчуття дивного внутрішньо-текстового комфорту, глибинної – попри всі колізії – безконфліктності й затишку, а з іншого – майже унеможливлює будь-яку серйозну розмову про цю книгу. Даниленко, дійсно, пише наче в лабораторних стерильних умовах, наче не було всього літературного ХХ століття з його катастрофами і пошуками, наче надворі не 2014, а на сто років раніше – хоча на той момент українська проза вже встигла добряче видозмінитись, а Коцюбинський, такий любий нашому автору, вже й помер. Та найприкріше, що Даниленко не стилізує – він так насправді пише, це його рівень. Багато за що в цій прозі стає просто по-читацькому незручно – що може бути тривожнішого і сумнішого?

На тлі того, що робить Володимир Даниленко, якось геть по-іншому починаєш ставитися до творчості патріарха «житомирської школи», якому так не пощастило з цим статусом – Валерія Шевчука. І не так до його історичної прози, як отої «міської», що завжди викликала чи не найбільше запитань: «Житомирська сага», «Тіні зникомі», рання «Набережна 12» і, звичайно, «Дім на горі». Чесноти цієї прози поруч із «Грозами над Туровцем» самі впадають у вічі: тут і геть інший рівень проблемності, і вигадливі сюжетно-композиційні ходи, і найважливіше, що лишень може бути, – власне мова тексту. Все ж таки Шевчук, впадаючи в свій улюблений стилістичний шал і обрушуючи на читача вал ламаних складних синтаксичних конструкцій, навіть коли це стає самоціллю, часто видається вкрай симпатичним і талановитим – і так здається навіть зараз, коли після понад 20 років незалежності ми не отримали від нього хоч чогось злегка переконливого. Але старі заслуги ніхто не забуває, а «послідовники» лише підкреслюють суперечливу, але все ж могутність одного з найдостойніших наших шістдесятників. Якщо вже Шевчук для них – учитель (Учитель), то все те коло зовсім не апостоли, хай не обманюються, – вони не дуже старанні дячки, які служать по далеких селах, не більше.

Борець з агресивними «чужинськими» культурними впливами, Даниленко стає найцікавішим, певно, в одному, однойменному щодо книги, оповіданні: там баба Марина, затіявши помститися за несправедливу кривду онука, чаклунськими штучками змушує дощ залізти до її баняка і не випускає його, аж поки спека доводить до сказу і відчаю інших мешканців села – на тлі загальної прозової маси це виглядає добре, хвацько і перспективно. Та очевидними тут є сліди і прийоми української «химерної прози» (Дрозд, Гуцало), на яких Даниленко не просто ніколи не посилався як на своїх попередників, але й які великою мірою виросли з досвіду латиноамериканців, що їх була змога активно читати – з чужого досвіду. І хоч поєднання фантастичного фольклору з «пекучим» реалізмом важко однозначно назвати ноу-хау Маркеса і компанії, а радше варто говорити про типологічні закономірності розвитку певного штибу літератур, проте важливо от що: письменник, що так бореться (чи боровся?) за чистоту літературно-культурних змістів вітчизняної літератури, не
соромиться актуалізувати «агресивні впливи», коли це йому потрібно, хай навіть там ідеться про фольклор, а отже, щось питомо своє, традиційне. Такі цікаві і не до кінця, як здається, усвідомлені Даниленком подвійні стандарти.

Історіософія в Даниленка – на трійку з мінусом: пафос руйнує все («Радянські люди, що були на примусових роботах або воювали в Європі, заразилися європейськими уявленнями про життя»). А можливостей початково там немало: приватне життя і велика історія, свідомий маргінал як виклик і жанровим шаблонам, і традиційній історичній демагогії. Юрій Великоборець як тип українця, що не на Січі й не у москвовитів, а свідомо займається сім’єю, розуміючи важливість саме отак прожитого життя; Борис Тен, який хоч і був у таборах (а хто не був?), але відчайдушним дисидентом не став. Це герой, що між двох найтиповіших варіантів життєтворчості – попадання у велику історію і цілковите занурення в приватність – обирає третій, де обережність і обачність слугують не лише шкурним інтересам, банальному «вижити», а й певному надзавданню – виховати правильне покоління, встигнути перекласти базові для культури тексти. Це можна сказати і про священника Маська, і Євгена Концевича – хорошу людину, хай і посереднього літератора, чия заслуга – у створенні і підтримуванні певного середовища, а не запеклій боротьбі з молохом. Поміркований культуртрегер як опозиція до відвертого бунтівника. Цікаво.

«Піклування про себе» як оберігання майбутнього нації, маргінальність щодо ключових процесів доби не як слабкість, а як іншість, інший шлях. Тобто постання хай і специфічної, але таки інтелігенції: на тлі шаблону про обов’язкову героїчну смерть у страшному герці з ворогом це виглядає свіжо і симпатично. Але реалізовано це у Даниленка геть паскудно. Ніяк. Це мінус-можливість, сюжетна тінь, навряд чи й усвідомлена автором.

Якщо в «житомирській школі» так вчать писати, то щодо її кваліфікації як освітньої установи виникають серйозні сумніви. Навіть тверда трійка в якості оцінки за цю книгу виглядає якось непереконливо: не тому, що хочеться поставити менше, а тому, що тут має діяти якась інша, альтернативна система оцінювання. Бо ж школа – як колись її було проартикульовано – є альтернативою всій іншій наявній літературі. Хіба що тверда трійка може тут обумовлюватись тією завзятістю і твердістю, з якою Даниленко хоче зв’язати всі ці історії між собою, прошити загальною атмосферою і зняти з них клеймо необов’язковості, а вони, натомість, геть не тримаються купи й розповзаються в різні боки. Очевидно, письменникові слід було йти за логікою матеріалу і не ліпити з настільки різних шматків однієї книги, що чи то сором’язливо, чи то з викликом зветься «родинними хроніками». Окремо – якщо над ними добряче попрацювати – у деяких речей (мікросюжетів, напівусвідомлених ідей) могли би бути шанси на самостійне і пристойне існування – швидше масове, популярне, та все ж.

А так – «Грози над Туровцем», книга, яка добряче компрометує тих відчайдухів, які вирішили за неї вступитися. Преміальна справедливість – справа, варта боротьби (хоча й не, боронь боже, люстрації), але ж і якість зброї не остання річ. Голіруч – а в цьому випадку це майже не перебільшення – боротися з бездушною машиною ББС не так відвага, як дурість: репутацію розтратите, а результату нуль. І це справедливий у даному випадку результат.

Хоча якщо на хвилину припустити, що «Грози на Туровцем» хтось – і хтось далеко не один – серйозно вважає видатним (чи хоча б помітним) явищем сучасної української літератури, яке має бути в усіляких преміальних списках не лише як хоч якась противага абсолютному невігластву, а й з об’єктивних причин і через свою іманентну вартість, то справи наші куди гірші, тоді чума на наші два доми (Даниленко тут би написав про дві школи).

Краще потішимо себе тим, що сталася прикра помилка. Запаморочення. Затемнення. Не догледіли. Рознервувались. Жест затоплюючого відчаю, коли рука конвульсивно хапається за перше, що опинилося під рукою.

Проте і в такому припущенні втіхи мало: чому саме ця книга опинилася під рукою – її що, дійсно, тримають як настільну і хіба мало у нас інших посередніх книг? Чому взагалі конвульсії когось хапають – це вікове чи, не дай боже, хронічне? І чому колективний лист не останніх літераторів стилістично такий схожий на донос і кляузу? І що – й надалі такого теж слід очікувати?

Мовчить Туровець, не відповідає.