Запалений цигаретлик і троянди з диму

Вано Крюгер. Зіґґі Фрейд & Ктулху: збірка поезій. – К.: «Смолоскип», 2014
Вано Крюгер. Зіґґі Фрейд & Ктулху: збірка поезій. – К.: «Смолоскип», 2014

«Ніщо так не скорочує життя, як очікування між першою і другою» – говорять професійні чарколюби. Додам – «між першою і другою… збіркою». Другу поетичну збірку Вано Крюгера я чекав ще відтоді, як прочитав першу далекого вже 2010 року. Попри епатажність, наявність нецензурної лексики та «нижчепоясної» образності збірка «Ніжна посмішка Берії» була помітним явищем серед одноманітної верлібристики, що у великій кількості продукувалася молодими авторами. Незважаючи на те, що Вано Крюгер також принципово ігнорував силабо-тоніку, його перша книга вже мала чіткий авторський почерк. У своєму читацькому щоденнику я занотував: «Неоднозначна, але при цьому сильна, наелектризована і талановита книга. Я вірю в Крюгера». Тим більше інтригував вихід другої збірки – яким шляхом піде поет? Відточуватиме власний стиль чи зверне в принципово інший напрям? Я покладав надії, що в другій збірці поет відмовиться від епатажництва і словошумових ефектів, зосередившись на чистій ліриці. Однак виявилося, що все не так просто…

Волею-неволею, але другу збірку свідомо чи несвідомо порівнюєш із першою. «Ніжна посмішка Берії» отримала неоднозначні відгуки. Так, Олег Соловей назвав Крюгера «майже явищем» та «незграбним наслідувачем деяких направду цікавих лівацьких штучок С.Жадана» (я, мабуть, дуже погано знаю творчість Жадана, бо якогось «наслідування» у Вано не помітив). Той-таки Соловей і ще деякі критики акцентували на тому, що Крюгер, мовляв, заграє із символами тоталітарної минувшини, на яких кров тисяч українців. Дивно, що ніхто не уздрів у цих «заграваннях» історичну реконструкцію під поетичним кутом зору, костюмовану гру, навіть не зауваживши, що поет не виявляє жодної прихильності щодо тої радянщини, яка була наскрізним мотивом збірки. Так само колись Тарас Мельничук обурювався, що Дмитро Лазуткін носить футболку з портретом «ката китайського народу» Мао Цзедуна, не розуміючи, що іноді футболка – це просто футболка. Цікаво, що в передмові до другої збірки Крюгера Ростислав Семків зазначив: «Крюгер перестав дратувати. Майже перестав – покинув безвідповідальну у своїх інтенціях позу авангардиста (???), котрий серією скандальних жестів та текстів намагається привернути до себе увагу знудженої публіки». Передмова ця, до речі, має заголовок «Перша книжка поета». Більш ніж промовисто. Цікаво спостерігати реакцію на поетичні звершення Крюгера: після першої збірки назвали «майже явищем», після другої – зазначили, що «майже перестав дратувати».

Не приховаю – назва збірки «Зіґґі Фрейд & Ктулху» мене розчарувала, аж надто мейнстрімова: пікантний психіатр, якого поминають всує де треба і не треба, та лавкрафтівський монстр, що кілька років тому був популярним інтернет-мемом. Проте, коли читаєш однойменного вірша, розчарування тихенько виходить в коридор. Поет продовжує розвивати стиль, окреслений в першій збірці, і в часи, коли пости із соцмереж записуються в стовпчик і видаються за поезію, верлібри Крюгера є не просто «текстами», а саме «творами»:

А може, малий Зіггі Фрейд, перечитавшись Жюля Верна, став би
Капітаном далекого плавання,
Як він про це мрія в дитинстві б,
Який єврейський хлопчина не мріяв про це?
………………………………………………….
Звучить же! Пік Фрейда в Тибеті,
Западина Фрейда в гігантському Тихому океані,
Навіть острови Фрейда в Карибському морі,
Не вірю, що для капітана Зіггі вже б островів не залишилося,
Хоча б якісь коралові рифи.

«Зіґґі Фрейд & Ктулху»

У цьому плані Крюгер справді «не дратує» – не дратує відсутністю розділових знаків та великих літер, не дратує відсутністю ритміки, чим нерідко грішать його колеги з поетичного цеху. Та й написати вірш про Зигмунда Фрейда, жодного разу не вживши слів «фалос» і «лібідо» – погодьтеся, незвично для сучукрпоета.

Роблячи крок назад, мушу сказати, що певний потяг до штукарства, наявний в першій збірці, в поета все ж зберігся. Це і підзаголовок «Казки братів Грімм за редакцією Вано Крюгера», епіграфи з Пєлєвіна, «Сексуального життя Іммануеля Канта» та ще якоїсь карпатської співанки (чи не карпатської? чи не співанки? най звиняє автор). Водночас можна стверджувати, що Вано Крюгер засвітив своє ім’я в літературі. Адже, якщо в першій збірці перед- і післямови писали представники його покоління, то в другій – такі метри (не міліметри!), як Петро Мідянка, Олег Лишега та Ростислав Семків. «Мови» ці, щоправда, дещо сумбурні – «В цій книжці він пірнув до коралів і мушлі справжньої поезії, не спіткнувшись о рифи» (Петро Мідянка). Яким чином можна спіткнутися об рифи, пірнувши – я так і не зрозумів. Але те, що передмови молодому поетові пишуть не друзі, а знані літератори – позитивний факт.

Загалом же дати оцінку другій поетичній збірці Вано дуже і дуже нелегко. Книга строката і сумбурна. Є тут і повнокровна витончена готика, як-от «Хемічне весілля», «Крюгер і дівчинка з ведмедиком», «Посеред купалень-могил Царя Лісового». Є і сучасні міські фантасмагорії – про Щуролова Контрактової площі та відьом на інвалідних військах, що літають над Боричевим Током («Капелян Ерік в ложі театру червоних тіней Краснокрюгеровська»); про шахтарів – ловців білосніжних метеликів («Donbass The Dreamland»). Кілька віршів просочилося з минулої збірки, зокрема такий шедевр як «Нічний метелику Житомирської траси» (сам поет, до речі, казав, що ці вірші й не мали бути вміщені в першій збірці). Але водночас є і речі різного рівня мутності: «Десант мухоморів-фашистів 25 квітня 1945 року у Берліні під час його штурму Червоною армією» (тут навіть нічого додати), «вітраж із метеликами на фоні радіодеталей і чебурашки» (це взагалі як опис експонату з ПінчукАрту) або ж «Метелик-шахід, терорист сексуальний» et cetera. Хорошим знаком є те, що поет практично позбувся матюків та надмірних натуралізмів, наявних у першій збірці, хоча й зберіг потяг до грубо-анатомічної образності: «Графине, ці троянди я вирізав із легеней курців: // Гострим лянцетом я відтинав шматки плоті від диму, // Й криваве шмаття летіло на камінь підлоги, // Немовби зів’ялі пелюстки». Великим мінусом цієї збірки я вважаю пристрасть автора до «скрипниківки», що нині культивується у деяких маргінальних колах як «незближена з російською» дистильована українська мова. Вже на перших сторінках надибуємо: «Европа», «гльобус», «хемія», «лянцет» і ще багато чого «незближеного» (навіть мій комп’ютер протестує проти цього, автоматично виправляючи слова). Знаючи, що автор говорить в побуті хорошою сучасною українською, лишається дивуватись, нащо йому, за виразом Маяковського, «порпатись у скам’янілому г….»?

Найбільшою відмінністю другої збірки від першої є переорієнтація з «некрокомунізму» на русинство. Русинська тематика присутня в багатьох віршах, поет вільно використовує діалектизми русинської говірки, що часом виглядає досить оригінально, як-от фраза «Жебы подпалиты цигаретликъ». Але в захопленні такою екзотичною тематикою є певна небезпека: адже перевага русинської теми може призвести до того, що творчість автора абсорбуватиметься замкненим колом «просунутих», чи то пак «втаємничених». Решта ж банально не зрозуміє, хто такий «челядник, сильно погощений паленков» і нащо він здався. Головне – вміти вчасно зупинитися. Щоб читачі у майбутньому з докором не сказали поету: «А то шкварчав Ваш цигаретлик».

Мені як читачу найближчі ті поезії Вано Крюгера, в яких немає ні некрокомунізму, ні русинства (такий от я ретроград). Великий потенціал філософсько-інтимної лірики, відчутний вже в першій збірці, в другій грає новими барвами образів та відтінками почуттів. Прекрасно, просто прекрасно:

Клацає запальничка, розбуджений її вогником тютюн
Починає тліти,
Випускаючи в повітря білі троянди із
Тютюнового диму: одну за іншою,
одну за іншою, одну за іншою…

(«Клацає запальничка…»)

Дівчинка-панда ховається в мушлі
З дзеркальними стінами.
Дівчинка-панда ніжна,
Мов сон метелика літньої ночі,
Ось навіщо їй мушля…

(«Цей дивний хижий світ!»)

В збірці наявний західноукраїнський колорит – згадується Львів-Лемберг, давній та сучасний, Полтва-Стікс («Paradise Lost», «Крюгер і дівчинка з ведмедиком»). Згадується – як же без нього? – американський русин Енді Ворхол-Варгола («Платівка карпатського рок’н’ролу…»). Цікавим перегуком із львівською темою є тема левівська: вірш про «лагідного лева, що полюбляє гуляти по Корзові», вірш про старого лева, якому сам Франц Йосиф приносить грудку цукру. Нагадує поезію Богдани Матіяш (збірка «Твої улюблені пси та інші звірі»), хоча твори Крюгера позбавлені будь-якої пасторальності: в них ідеться про левів – міських жителів, яких настільки приручило й підкорило урбаністичне середовище, що вони навіть носять «окуляри з товстими, старомодними дужками».

До речі, книжка «Зіґґі Фрейд & Ктулху» має сюрприз усередині. Приємний чи неприємний – то вже на чий смак. Сюрприз цей – розлоге есе, присвячене глобальному питанню: як правильно писати – Фрейд чи Фройд? Есе, повторюсь, досить розлоге, грамотно написане, з посиланнями на авторитетні джерела. Іншим разом я б із задоволенням прочитав таку інтригуючу розвідку, але… чи доречна вона в поетичній збірці? Можливо, автор прагне додати оригінальності, але це нагадує ситуацію в ільф-і-петровському «Золотому теляті», коли автомобіль продавався разом із пальмою в діжці. Чи не краще наслідувати старий добрий принцип: «Котлети окремо, мухи окремо»?

В сухому підсумку можна зазначити, що друга збірка поета Вано Крюгера проростає із першої збірки. Це як у кіно: близнюки з ідентичною зовнішністю і абсолютно протилежним характером. Збірка «Зіґґі Фрейд & Ктулху» свідчить, що авторський стиль Вано чітко окреслився, але не сформувався до кінця. Поет перебуває у процесі росту. Вже зараз видно, як він подорослішав і посерйознішав. Хай там як, але друга збірка аж ніяк не виглядає «пробою пера», і авторові не буде соромно за неї на Страшному Суді Поезії.

Враження від книжки нагадують відчуття, коли замість коробки улюблених цукерок тобі подарували інші цукерки. Перше враження – розчарування. Тоді ти відкриваєш коробку, починаєш їсти ці цукерки і робиш висновок, що вони також смачні. Але все-таки не такі, як ті, улюблені. Проте хороші. Тому бажаю автору в його творчому майбутньому більше смачних цукерок… тьху, віршів!

Народився 20 травня 1985 р. в родині науковців. Киянин. Після закінчення середньої школи 2002 р. вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на історичний факультет. З 2003 р. більш-менш систематично виступав із віршами на поетичних конкурсах. Перші критичні статті були надруковані 2006 року у «Віснику літоб’єднання "Радосинь"». 2007 р. захистив магістерську роботу на тему «Сима Цянь – патріарх китайського історіописання» і вступив до аспірантури. Член літстудії «Перехрестя» та поетичного інтернет-об’єднання «Sevama». Інтереси: література, східна культура, релігійно-філософські вчення Сходу, праукраїнські вірування.