Останній вагон

z)Нещодавно українську довколалітературну спільноту сколихнула звістка про приїзд до Києва перуанця Маріо Варгаса Льоси. Інтернетом прокотилося захоплене «Вау!». З одного боку – так, такого рівня візит – це подія, а з іншого – до чого вона?

Геніальний Льоса нині найбільш цікавий історикам літератури, і в коридорах університету Шевченка перед початком зустрічі серед інших було чимало майбутніх «істориків», які шепотіли одне одному на вушко, що їх, мовляв, їхній викладач уже побачив, тому можна бути спок і тихо линяти. Тим, кому про викладача не йшлося, також залишалося «линяти» через відсутність перекладу, але про це вже всі охочі побалакали. Тому питання: до чого була ця зустріч і для кого? І навіщо взагалі її було влаштовувати? Я не можу знати підводних течій посольства Іспанії (власне, організатора), але, ймовірно, якийсь їхній інтерес у цьому є. Ну й нехай, залишимо це їхньою справою.

А що отримав український читач, спраглий знань про сучасний світовий літпроцес? Власне, нічого, адже «епоха магічного реалізму», до якого належить письмо відомого перуанця, давно минула. Це у вітчизняній літературі ми чекаємо на добротний роман по кілька років, а англо-, німецько-, франко- та іншомовний літературний процес мислить літературно-видавничими сезонами. Для них Льоса – це глибока античність.

З іншого боку, можна заперечити, мовляв, Нобелівський лауреат – «зірка навіки», він актуальний завжди. Так, звісно. Але чи маємо ми змогу, не зазираючи на піратські сайти з перекладами російською, осилити на власному матеріалі цю зірку? Адже два перекладені видавництвом «Фоліо» романи («Витівки кепського дівчиська» і «Сон кельта») не належать до вершинних творів письменника, як і самі переклади – до хоча би стравних. Ці переклади, швидше – яскравий зразок того, як не можна робити.

Тому наважуся припустити, що приїзд в Україну Льоси – це таки суспільно-політична подія, адже так Нобелівський лауреат висловив свою прихильність і підтримку Україні в її надзвичайно складний і трагічний історичний час. Власне, і на самій зустрічі йшлося здебільшого про політику. Зауважу принагідно, що іноземні письменники нині банально не наважуються їхати в країну, в якій триває війна. Їхній страх – виправданий і зрозумілий. Проте цьому страху передувало часте небажання відвідувати незрозумілу для них країну. Колись, кілька років тому, «ЛітАкцент» мав змогу запитати Орхана Памука (який нині теж плавно переходить в античність) про його можливий візит до нас. У відповіді прозвучало відверте небажання ознайомлюватися саме з Україною. І це було правдою. Тому в такому сенсі візит Льоси – це маленька перемога. Хоча вона геть не заперечує нашого намагання застрибнути в останній вагон потяга, що вже не просто рушив, а інтенсивно набирає швидкість.

Ще одне підтвердження тому – споглядання топів продажу книгарень. Скажімо, періодично зазираючи до книгарні «Є», дуже виразно можна спостерегти, як між різними «солодкими історіями» до видавничого успіху додаються художні книжки на теми Другої чи Першої світової. Нещодавно український читач отримав добре перекладені й здебільшого чудово видані книги Ремарка, Воннегута й Юнгера. Нарешті, я їх також швиденько придбала. Але це – не більш ніж заповнення ніші, що мала бути заповнена давним-давно. Що мала бути переповнена пропозиціями «до кольору, до вибору». Бо коли те, що називають класикою, стає видавничою новинкою й займає вершинні позиції продажу – це свідчить геть не на користь вітчизняного видавничого процесу, а отже – й літературного, а отже – й перекладацького.

Поки що, поки ми всі більше зосереджені на питаннях війни, проблеми актуальної літератури можуть здаватися неактуальними, але війна колись завершиться, і світ гляне на нас із мирним інтересом. Що ми зможемо йому й собі сказати? І чи буде переважна більшість нас готова до широкого новітнього культурного діалогу зі знанням справи?

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у ЗМІ й кількох видавництвах. Від 2012 р. - головний редактор сайту "ЛітАкцент"