Шевченко в шопі

Оксана Левкова
Оксана Левкова

У час-до-Майдану безліч громадських ініціатив, які займаються гуманітарними проектами, публічно виступали за те, щоб Тарас Григорович був по-новому представлений у сучасній освіті та культурі. Серед них – Всеукраїнська громадська організація «Не будь байдужим!» («НББ!»). Як лідерка «НББ!» я вже два роки поспіль на шпальтах видань та в ефірах телеканалів цитую фразу Юрія Андруховича «Якби Шевченко жив у наші дні, він був би репером». У січні ц.р. на одній зі сцен Майдану «НББ!» навіть організувала виступ репера з Канева (!) і в такий спосіб запустила цілий рух «пошуків реперів-Шевченків», до якого напередодні 200-ліття Кобзаря активно долучилися і центральні телеканали, а молодіжна спільнота «Солі» на Черкащині навіть організувала влітку цілий фестиваль «ШеФест», де Кобзаря було представлено ну дуже вже в карколомній музичній обробці.

Та, на жаль, масова свідомість наділяє українське національне переважно негативними рисами: позірними депресивністю, відсталістю, заполітизованістю, непрестижністю та відірваністю від повсякденного життя. Однак не лише це заважає (ось уже два століття поспіль!) освоєнню, опануванню, о-людненню Тараса Шевченка, чомусь досі плакатного, пафосного, умовно-абстрактного. Причинами його нестравності молоддю («НББ!» «спеціалізується» переважно на молодіжних форматах) є також загальносвітове культурне тло, на якому розвивається (не)читання Кобзаря. Йдеться передусім про перемогу віртуальності над реальністю, візуальності над вербальністю, розважальності над ідеологічністю, іронії над пафосом, споживацтва (комерціалізації, маркетизації) над творенням.

Протестувати проти появи «альтернативного Шевченка», проти зняття з нього закожуховілості та забронзовілості – це те саме, що повставати проти щоденного сходу сонця або проти наявності в кожної людини тіні. І будь-яка тривога інтелектуалів та освітян від літератури стосовно того, що «Кобзаря спрофановано, а отже, його припинили поважати» – надто пласке твердження, зумовлене, очевидно, незнанням наявних у загальносвітовому культурному просторі тенденцій.

Якщо вмикати консервативність і не читати книжок Тамари Гундорової, Георгія Почепцова, Оксани Забужко, Георгія Грабовича, Романа Кіся, Софії Філоненко та інших дослідників літератури і – ширше – культури, то, звісно, стає трохи моторошно: філологи як, наприклад, львівський викладач Богдан Тихолоз, у відеолекціях розвінчують 10 міфів про Шевченка; письменники, як-от Сашко Ушкалов, Сергій Жадан та Брати Капранови у своїх творах пародіюють-травестіюють його тексти; японські кобзарі (!) на зразок Чарлі Сакума збираються видавати його в форматі манґа; гурт «Апокриф» начитує його поезії в стилі реп; художник Андрій Єрмоленко зображає Шевченка то у вигляді Будди, то як нафтового магната. Чи варто панікувати щодо «справжнього некрофілічного насильства над Шевченком» (вислів із соцмереж)? Можна також ще двісті років клішувати сполучення слів «національний геній» тільки з епітетами «незрівнянний», «невмирущий» і говорити винятково про: Поета-Кріпака, Подвижника, Страдника за Україну, Месію, Національного Пророка, Батька Тараса, Творця міфу України, Кобзаря. Можна покликатися на те, що Україну завжди рятували лише «Особистість-Історія-Слово», «Космо-Психо-Логос» і «духовно-напружені рефлексії» Будителів Нації і ось таким чином… бути непереконливими для більшості в українському суспільстві.

Нижче подаю найпоширеніші стереотипи про Шевченка, які надовго замешкали у головах шкільних філологів, і свої коментарі до них.

Масова культура – це однозначно погано, а Шевченко – поет високий, елітарний. Мовляв, якщо Шевченко присутній не в школі, а на екрані домашнього монітора, на нагрудному значку чи – о жах! – у дитячому коміксі, намальованому на останній сторінці зошита з алгебри – то це паплюження «всього святого», тому це неприпустимо. Будь-яка пропозиція зняти портрет Кобзаря-у-кожусі зі стін «Шевченкових світлиць» (часто так називають кабінети української мови та літератури у школах), викликає в освітян категорично негативне враження про людину, що її озвучила. І безсмертні слова Пабло Пікасо про те, що «художня течія перемагає тільки тоді, коли її беруть на озброєння декоратори вітрин», тобто за умови її масовізації, для вчителів – не аргумент.

Парадокс, але «кічезація» (навіть не просто масовізація) таких постатей, як, зокрема, Вільям Шекспір і Марсель Пруст, як Іван Павло ІІ, Махатма Ганді та Ванга, всі ці листівочки-з-портретами, пісеньки й анекдоти по ТБ, комікси, хіп-хоп-переробки у клубах і цілі фестивалі на честь цих осіб грають у справі їх популяризації надзвичайно велику роль. Дослідники стверджують також, що суто психологічно – це один із небагатьох способів відродити померлу людину, залишити її з собою в культурі національній та загальносвітовій, продовжити її тривання в часі та просторі. Відхід людини в тонкий світ – це однозначно травма, і що кількіснішим буде проговорення факту її зникнення, то швидше лікуватиметься посттравматична свідомість. Учителі ж на це кажуть, що Шевченко не потребує популяризації – в десятках країн Кобзарю споруджено пам’ятники, його іменем названо тисячі вулиць. Хочеться заперечити: це – абстрактні речі, а нам ідеться про присвоєння, опанування, «уприналежнення» Тараса Григоровича конкретною дитиною; чого ж обурюватися, коли учні називають Шевченка Шевою чи бавляться з його зображенням у «Фотошопі»? Співтворення шевченкіани в такий спосіб виконує рекреативну функцію, а що поганого в ось таких нетривалих відпочинках, зважаючи на шалені обсяги серйозної інформації, рекомендованої Міносвіти «всіх скликань» для засвоєння? Коли масова культура травестіює елітарну, то перша однозначно інкорпорує другу в масову свідомість і оживлює (призабуту і часто музеєфіковану) імітовану постать – свою справу робить такий атрибут мас-культури, як серійність виробництва.

Навіть уживання назв мас-культурних жанрів типу «блокбастер» або «трилер» у стосунку до творів Шевченка – це нормально й однозначно безпрограшно. У класах, де учитель анонсує вивчення «Гайдамаків» як «трилера» в десять (!) разів більше зацікавлює твором, ніж там, де йдеться про «поему» (результати польових досліджень активістів ВГО «Не будь байдужим!»).

Чи не кожен третій український школяр, як показують спостереження експертів, читав книги про Гаррі Поттера. «Якби не стратегії західних маркетологів і видавців, то українські молодші школярі взагалі не прочитали б жодної книги жодною мовою», – скептично висловлюються батьки моїх вихованців. (Крім «непросування» образу молодого, близького дітям Шевченка згадую також інший факт: на розкрутку дитячого художнього фільма «Іван Сила», прем’єра якого відбулася минулого року, держава з виділених 16 млн грн, здається, ні копійки не передбачила на розкрутку стрічки…). Чи не в кожній країні світу віднедавна можна купити «чарівні палички Гаррі Поттера», «його» «плащики» тощо.

Роблю висновок: образи сильних людей або сильні почуття треба подавати світові масовано. Світ – великий, і осягти неосяжне швидше може масова культура, ніж елітарна – вона має більше засобів для породження інтертекстуальності й творення флеру культовості навколо будь-кого. Масова культура може сформувати новий погляд на Шеву одночасно в тисяч (а то й мільйонів) українців.

Постмодернізм – це однозначно погано, тому що це щось нове і дуже розкуйовджене, тому подавати Шевченка постмодерністично – це гріх проти пам’яті Кобзаря. 

У 70-х рр. минулого століття на основі структуралізму, постструктуралізму і різних варіантів психоаналізу почали складатися нові схеми інтерпретації культури. Інтелектуали з часом стали називати їх «постмодернізмом». Постмодернізм протестував і протестує проти тотальності, водностайнення та ієрархії. Виявилося, що безліч учителів оцінюють цей прецікавий феномен культури за принципом «не читав, але засуджую». При цьому справжнє заглиблення в матеріал таки має приємні наслідки. Згадую блиск в очах однієї вчительки української мови та літератури з Хмельницької області, яка знайшла відомості, що галичани Яким Ярема і Степан Балей досліджували Шевченка з погляду психоаналізу ще на початку ХХ ст.! Для неї та її колег із методоб’єднання також стало сюрпризом те, що загалом переоцінка класики в Україні розпочалася ще у 90-х рр ПОЗАминулого століття! Коли ж під час публічної лекції Тамари Гундорової, літературознавця з Національної Академії наук України, учителька почула, що постмодернізм, по-перше, намагається з Хаосу таки витворити Космос і, по-друге, без його плюральності ми, може, й не збагнули б уповні свою колоніальну залежність від Імперії (а це важливо для опанування Шевченка), то в неї був шок!

Шевченко – Батько нації, а обговорювати батьків – це однозначно погано. Учителям, особливо поважного віку, все ще не віриться, що завершеність культури, застиглість, зашкарублість її форм – це те, до чого ми, нині сущі, не повернемося. «Книжка-яка-вже-давно-на поличці», ікона, «той-який-відбувся», тому «руками-не-чіпати» – такі формулювання відійшли в минуле. Навіть уривки з Біблії вже давно існують у вигляді комікісів (!).

Нещодавно в одній з «учительських» статей видання Міносвіти «Дивослово» натрапила на таку тезу: [українська літературна традиція сформувалася] під потужним впливом візантійської, а та, у свою чергу, плекала повчальність, дидактизм, виховну спрямованість, зверталася переважно до церковних жанрів (проповідь, церковні піснеспіви й под.)». Далі авторка-педагог припускає, що для художнього твору найважливішим є його виховний аспект, а не художні якості… Сумніваюся, що сучасні інтелектуали з цим би погодилися.

Тут важливо наголосити ще й на такому: євромайданні і воєнні події принесли молоді образ героя. Але не Батька. Тобто для нас запитання Маяковського «Дєлать жизнь с каво?» начебто вже й не відкрите, яким воно було рік тому, і я прогнозую, що іпостась Лузера, тотально присутня в довоєнній літературі, таки стане минулим. Але Батько як центр сили, символ порядку так і не з’явився! Освітяни часто підхоплюють мою хвилю і кажуть, що якщо цього нема в сучукрліт, то важливо відновити-відродити заступництво, здійснюване Шевченком-Батьком і деякими його героями. Відповідаю словами Григорія Грабовича: «світ тогочасної (Шевченкової) України визначається… розбещеним, здегенерованим чоловічим ладом ієрархії та авторитарності». Оксана Забужко в одному з інтерв’ю сказала так: «Нам сьогодні потрібен не «батько Тарас», а Стівен Кінг», маючи, очевидно, на увазі, що масовість для нашої літератури більш затребувана, ніж ієрархія та впорядкованість.

Іронія, гумор та сатира – це однозначно погано. Як можна сміятися, якщо Шевченко жив у дуже нелегкі часи?

Мені здається, що сто разів мав рацію польський афорист Станіслав Єжи Лєц, коли писав, що «іноді сатирі доводиться відновлювати те, що зруйнував пафос». У нашому випадку пафос зруйнував Шевченка. Іконічне зображення Кобзаря призвело до того, що лише дещиця з тисяч відомих мені молодих людей може згадати щось інше, ніж механічне зазубрювання його текстів. Шева досі не перетравлений. Важливо зрозуміти, що Шевченка подавали рівно так, як того прагнула Імперія: пригніченим та меланхолійним. Мабуть, саме про її представників чи агентів письменниця Галина Пагутяк у 2005-му році написала таке: «Прикро, що хтось не читав Шевченка чи його вірші набили оскому ще в школі, бо цей вусатий невисокий чоловік нікого й нічого не зрадив, нікому не продавався і вмів сміятися так само добре, як і плакати. Втім лихі його недруги, теперішні й колишні, воліли, аби він плакав і перебував завжди в депресії…». Тому активісти нашої громадської організації відзначали 200-ліття з дня народження Шевченка з іронією та гумором!

Новітні інформаційно-комунікативні технології та інші атрибути урбанізації – це однозначно погано, і їх ніяк не можна пов’язати з поетом ХІХ століття Тарасом Шевченком. Трохи статистики й соціології. 50 % українців не цікавить читання книжок (ані паперових, ані електронних) узагалі. 80 % інформації людина отримує через візуальні канали. Запитання: якщо мільйони школярів не читають книжок, то як вони отримують візуальну інформацію? Правильно. Абсолютна більшість підлітків проводять вільний час в соціальній мережі «ВКонтактє». Культура стала миготливою. Рекламно-кліпова свідомість – це ознака часу. Нещодавно в молодіжних колах почула таке: «Давай залипнемо на коворкінгу, маю ідею для стартапа, я навіть літл маркетинг-ресьорч онлайн зробив!»… Гадаю, покоління айфонів та айподів зацікавити Шевченком можна їхніми ж методами. Потрібно дати дітям завдання створити сайт або сторінки в соцмережах, яку наповнити віршами поета, але тільки тими, що сподобалися. Не забуваймо, що в молодих ««пре» або «не пре» – єдиний аргумент» (пісня «Непорозуміння» з альбому гурту «ТНМК» «Метаморфоззі»). Ще можна попросити учнів завантажити на ці сторінки ті пісні українських україномовних гуртів, що є обробками текстів Кобзаря (передбачаю, що це будуть композиції «Кому Вниз», «Сад», «Фата Моргана», проет «Тельнюк:Сестри», «Мертвий Півень», «Трансформер)». Як варіант.

… Гадаю, кожному вчителю української мови та літератури непогано було б стати на певний час шевцем, або принаймні шевцем-початківцем, тобто шевченком, і «перепрошити» в собі Шевченка. Сучасна культурна ситуація у світі і технології цьому сприяють. Це просто необхідно зробити заради подовження життя-в-нас самого Кобзаря. Однозначно.

Матеріал є результатом спостережень за поведінкою вчителів-філологів протягом 2014 р. як Року Тараса Шевченка в Україні.