Смерть йому личить

Галина Пагутяк. Магнат. - Київ: АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014
Галина Пагутяк. Магнат. – Київ: АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014

Чи багато ми, українські читачі, отримуємо книг, коли з написом на обкладинці після прочитання легко і радісно погоджуєшся: «так, це дійсно і беззастережно роман»? Питання, вочевидь, риторичне. Хоча й відповісти хочеться: «рідкісні то птахи в наших палестинах». Але «Маґнат» Пагутяк – саме той птах.
Початок сімнадцятого століття, а точніше – 1616 рік, у передмісті Добромиля, цього майже колективного підсвідомого з його замками, вежами, горами, брамами, сирими закапелками і затхлими підвалами, раптово помирає Ян Щасний Гербурт – один із найвідоміших політичних і культурних діячів епохи, патентований гуманіст-інтелектуал, який відстоював права православних у пост-унійній Речі Посполитій, брав участь у повстанні проти короля Сигізмунда («Сандомирський рокош»), в ув’язненні після поразки почав писати, після звільнення заснував у рідному місті друкарню, а в останній день року раптово помер, не доживши до п’ятдесяти. Не птах – павич. Не життя – щедро угноєний ґрунт хоч під масштабний історичний роман, зі зламами епох (умовний Ренесанс-умовне Бароко) і серйозним проблемним бекграундом (викшталтовування в польських – і не тільки – верхах «української ідентичності»), хоч під шикарну a’la ЖЗЛ-івську біографію. Але Галина Пагутяк іде іншим, достоту несподіваним шляхом, що, врешті, і забезпечує їй успіх.

Роман – не так непряма біографія, як «історія довкола». Оповідач – волею долі занесений в ці краї волинський шляхтич Северин Никловський, який після того, як його грабують, прибивається до двору Гербурта в останні місяці його життя, аби стати співбесідником майже ізольованого в Добромилі аристократа і тим, хто назавжди закриє йому очі. Саме Никловський, зі своїми бідами і розчаруваннями, з похованою жінкою-потопельницею, з сином-приймаком у пожадливого свата, з незрозуміло на що і коли розтраченим життям стає нашими очима і вухами в світі непростих культурно-соціальних стосунків лише п’ятдесят років тому створеної Речі Посполитої. Саме його попросять-назначать бути парсуною покійного магната під час прощальної церемонії – вдягти речі Гербурта і йти за труною живою подобою небіжчика; давній шляхетський жалобний звичай, що прийшов чи не з сарматизмом.

Тобто так: основний час дії – від смерті до поховання, від останньої ночі Гербурта до церемонії прощання з ним. Вкрай нетиповий хронотоп, від якого чекаєш або суцільної ретроспекції (як це полюбляє робити хороше американське кіно), бо роман називається «Маґнат», а отже, має бути про магната Яна Щасного і його життя, або ж детективну історію про причини раптової смерті з не меншою кількістю відсилок до минулого, які би все поступово прояснювали. Читачі в результаті отримують не те й не інше, а щось третє, відмінне і вкрай цікаве. Але що?

Пагутяк цілеспрямовано відсікає безліч можливостей розбудови гостросюжетної речі: ані єзуїти з перебіжчиком-писарем і якимось буцімто викраденими приватними листами Гербурта, ані двірцеві інтриги, пов’язані з долею статків (і боргів) покійного, ані навіть «темне» минуле самого Яна Щасного тут багато місця не займають – це все з’являється, аби розсмикати читача, розпалити його цікавість і роз’ятрити інтерес, пустити по хибному сліду і зникнути, так нічого і не прояснивши.

Готичним романом «Маґната» можуть назвати хіба читачі з невеликим «професійним» стажем: так, у Пагутяк тут ціла розгалужена система мотивів, зав’язаних на смерті; вона, ця система, дійсно, велика – і сам сюжетний центр тексту із парсуною небіжчика, і сни героя, і вузлові точки біографії Никловського, й історія з големом(!), й інші гроби-мерці-подихи звідти – але їхня, мотивів, настирність не обридає. Адже – і це головне – названі мотиви абсолютно органічно корелюють з ідеєю згасання роду Гербуртів, яке неуникно станеться з волі авантюриста Яна Щасного, який не просто залишив чимало боргів, але й сильно скомпрометував фамілію і зв’язками з соціально нижчими, і політичними інтригами, і дивними й девіантними, як для польського аристократа на цих землях, вподобаннями – власною книгарнею, наприклад. Не менше тут кореляцій і зі смертю старої, умовно середньовічної, культурної парадигми, яку перекреслює дещо запізніле і не зовсім «канонічне» Відродження, що непомітно переходить у зреалізоване, слава богу, Бароко.

Зі смертю старого народжується нове, суспільні трансформації – наскільки ми можемо про них говорити із середини мислення шляхтича Северина – поволі, але все незворотніше в центр світобудови починають ставити людину – на противагу Богу і освяченої ним традиції, на противагу тому звичаю, який, звичайно, ще довго буде тут визначальним, але чия монополія скресає. В мирських і церковних справах повний швах (тут буквально – люди заплутані унією), тому людина – хоче вона цього чи ні – все більше має покладатись лише на себе. На Людину як таку. Європа Церков помирає – народжується Європа Вчених (в усіх розуміннях), Європа Нового Часу. Хоча звичаєвий лад Речі Посполитої скоро сильно розхитають й численні козацькі повстання..

Тому це не готичне фентезі, боже збав: зацикленість на темі смерті знаходить вихід в історичний контекст і виривається з лабет самоцільності. Містика тримається пристойних меж і не переступає світу внутрішніх осяянь – літаючих голів чи тисячолітніх «опирів», як у «Слузі з Добромиля», тут нема, і це дуже добре. Бо там, у «Слузі», це все було доречним, адже від початку працювало на специфічний загальний задум (що і дало нам, вочевидь, найкращий роман-лауреат Шевченківської премії за всі роки її існування, який, натомість, мало хто помітив; як мало хто помітив і його чималу схожість із талановитим романом Чарльза Макліна «Страж»), а тут би завело текст бозна куди, знявши таку дорогоцінну «екзестенційну» напругу і додавши непотрібних «сутінкових» обертонів.

«Смертю смерть поправ» – роман Пагутяк можна відчитувати і в такий спосіб, як дещо «профанізоване» розгортання цього засадничого образу. Ставши тінню Гербурта, максимально підійшовши до смерті як такої, максимально скоротивши до неї відстань, Северин, врешті, примиряється з власною долею, і це робиться поза риторикою приреченості. Він проходить це все, аби «не квапився помирати, доки не спізнаю всього, а дозволено мені пізнати багато. Се знаття зробить мене свобідним ще за життя». В смерті, що він її переживає через Гербурта і разом з ним, у пропусканні її через себе він віднаходить сяку-таку любов до світу і перестає боятись і квапити фінал, усвідомлення невідворотності якого – навіть попри його, фіналу, проміжний статус, бо ж «далі буде» – сильно ускладнювало й без того сповнене ще тої меланхолії життя Северина. Отже, Никловський відбуває ініціацію в чистому вигляді, древню, як сама смерть. Власне, маємо випробування безпосередньо смертю, ініціацію в чистому вигляді, її квінтесенцію і максимальне вираження. Інструмент ініціації – сама смерть – нею ж і долається. Красиво.

Письменниця знайшла-відкопала прекрасний у своїй доречності й майже єдино-можливий історичний факт (шляхетська традиція парсуни в поховальному обозі), що став осердям сюжету і дав можливість написати про такого улюбленого Яна Щасного Гербурта крізь призму теми, найближчої до авторського, перепрошую на слові, художнього сприйняття світу. Парсуна мерця, тінь тіні, постійне двійництво і дублювання, яке створює химерні залами дійсності – мотиви, що, поєднуючись із не менш хрестоматійними інваріантами «голого короля» чи «короля і обірванця», витворюють дивної злагодженості механізм. Чудово це все ще й тим, що такий сюжет потребував перелаштування оптики, віднайдення-констроювання персонажа, який би і виконав роль парсуни, і який, врешті – з авторської волі чи й ні (бо з післямови вимальовується непогамовне бажання писати виключно про Яна Щасного) – перетягнув усю романну ковдру на себе, давши тексту несподіване свіже розширення, врятувавши його від можливості стати ще одним «історичним романом про Героя».

Дійсно, Пагутяк прямо зазначає: вона цілеспрямовано йшла кружним шляхом, вигадувала сюжет із наратором-посередником, бо до Гербурта «краще наближатись поволі і здалеку». Через пієтет і обережність письменниця витворила оповідача Северина, що і спричинило, врешті, несвідому письменницьку перемогу. Хоча – справедливо можете дорікнути ви – чи доречно в ситуації настільки очевидно проробленої велетенської роботи говорити про якусь несвідомість і випадковість? Радше – мала місце ота химерна інтуїція, яка допомогла вирулити в геть інший від задуманого бік. Вийти до нових берегів. (Про)явити неочікуване, але надиктоване логікою матеріалу.

Бо «Маґнат» таки задумувався про Яна Щасного Гербурта, а вийшов про Северина Никловського, ще одну «маленьку людину», хай і не гоголівського, башмачкінського, штибу (хоча й не без цього). Никловський узагалі серйозна перемога Пагутяк-письменниці: попри те, що оповідача, який розказує про аристократа, слід було би очікувати максимально від нього далекого й віддаленого, аби ж був отой перспективний ефект відсторонення і очуднення, Северин не аж така протилежність Яна Щасного. Він, по суті, інтелігент, що постійно рефлексує, швидко всотує нове знання і видає на гора привабливі судження і про оточуючу дійсність, і про життя загалом. Не дарма Гербурт, першосортний інтелектуал, обрав його собі співбесідником: це сталося не лише через відсутність більш гідних, але й через іманентні характеристики волинського шляхтича. Він не Панса і не вудхаусівський Дживс, не помічник-пересмішник; він потенційний, хай і родом з інших епох, герой, який цілком може перебрати оповідь на себе, досить швидко «відтерши» задуманого Пагутяк головного героя на другий план. Маємо справу з системою різного рівня мутності дзеркал: крізь Гербурта, якого ми до ладу і небачимо, заломлюється злам епох, але відзеркалюючись у Никловському, Ян Щасний починає висвічувати у ньому якісь інші, ще універсальніші речі.

Бо письменниця, по суті і за великим рахунком, розказує нам екзестенційну історію, коли Гербурт перетворюється на плідне тло, але головним таки стає Северин, який і оповідає про власний «шлях до себе». Ця «історико-психологічна» річ із непоганим детективно-гостросюжетним потенціалом при близькому розгляді виявляється міцним історичним трилером, коли маленька людина, один із тих, на якому тримається лад загалом, крок за кроком, у геометричній прогресії, втрачає будь-які основи для самовизначення, пускається в метафізичні мандри і, борсаючись у внутрішніх безоднях, намагається зібрати себе знову, з нуля. І тоді назва роману починає відчитуватися зовсім по-іншому: такою, що апелює не так до знатного чоловіка, як до того, хто віднаходить смак до життя й починає любити і себе, і отого, не настільки вдалого в цьому плані, ближнього свого – ще та, взаправду магнатська розкіш, скажімо щиро. І тоді «магнат» – вже зовсім не про соціальний статус, ну очевидно ж.

А «справжній», отой фактичний магнат Гербурт, перипетії його життя і важливі деталі образу його епохи, з’являється в тексті переважно в авторських коментарях, про які слід поговорити окремо. Пагутяк робить сміливий хід – майже на кожній сторінці вона вставляє в дужках свій АК, який часто є досить об’ємистим і розлогим. Що це нам дає? З одного боку – несподіваний текстуальний елемент, який багато чого прояснює у вчинках героїв з погляду історичної психології – якій взагалі відведено чимало місця і яка реконструйована, наскільки можна судити, напрочуд переконливо – і в умовах непростої роботи різноманітних соціальних ліфтів: «тут ми бачимо цікаве поєднання астрономії часів Відродження і народних переказів», «Вишенська шляхта вважала видання книжок якщо не підозрілою, то принаймні пустою справою. Звісно, ніхто з цих добрих людей не читав Длугоша, але засуджував і автора, і видавця», «йдеться тут не про принцип поділу на касти, а про те, що згодом Григорій Сковорода назве ідеєю «сродної» праці». Тобто маємо посутній і важливий інформаційний супровід, що значно контекстуалізує події роману, хоча комусь і може здатись розжовуванням «для недалеких»: «Оповідач судить про нього з позиції інтроверта, а сам Гербурт був екстравертом».

З іншого ж – і це неуникно й логічно – вони розривають художню тканину, відволікають і часто збивають із темпу й ритму (а «Маґнат» із тих романів, що виглядають монолітно). До того ж, письменниця не приховує, що це репліки саме її, Галини Пагутяк, нашої сучасниці, а не якогось розшифровувача, який знайшов колись у монастирі спогади давно померлого шляхтича (як це часто обставляється в схожих текстах): «Смілива думка, і навіть зараз вчасна, бо конфесійна боротьба – це боротьба за пожертви й прибутки, і простих віруючих провокують духовні пастирі на насильство, причому з обох боків», «… фельштинський костел геть сплюндрований євроремонтом греко-католиликів», «У моєму рідному селі на цвинтарі люди бачать іноді трьох конюхів і трьох коней вночі». Тенденційність і ангажованість авторки іноді перетворюють ці коментарі на пласку публіцистику і примітки «за життя», і тоді це вже недобре. Але такого – чесно кажу – тут небагато.

Чи можна було би винести ці коментарі під текст або й класично – за нього, наприкінець, «знеосібнивши» їх? Так. Та чи втратили б ми від того щось суттєве, щось безсумнівно атмосферне і, попри певну недолугість, важливе для загальної архітектоніки тексту? Очевидно. Рветься тканина, але стає зрозумілішою фактура – така діалектика. Грайливість, провокативність і неочікуваність у купі з іноді-недоречністю і стилістичною шершавістю. В будь-якому разі, гримуча суміш.

Та в іншому – це взірцево темперований, зовсім не «зім’ятий» текст. Відсутність яскраво вираженої кульмінації пояснюється тим, що тут вся дія відбувається на одній суцільній кульмінації, на емоційній вершині, в апогеї й зеніті – поруч зі смертю, в ситуації межевого напруження. Дивний часопростір чіпляє, зчіплюючись, в свою чергу, з загальною романною проблематикою: період від смерті до похорон, проміжна, сіра зона, зазор, ситуація «між», в якій опиняються по життю і Гербурт («розжалуваний» аристократ), і Никловський (збіднілий шляхтич), і русини Речі Посполитої (унія, католицькі догмати – православна обрядовість; надмірних спекуляцій на цій темі, до честі авторки, нема), і люди на зламі епох загалом. Тут все про дуже непевні речі, які виламуються і випадають. І це ж в часи, коли, не забуваймо, головним все ще є отой звичай. Маргінальність, таким чином, постає важливою сюжетотворчою категорією – маргінальність як виклик суспільству і собі, як стан, що залишає наодинці з собою.

Бачимо прикметний баланс форми і змісту: ніхто нікуди нічого не перетягує, ніщо не завалюється, всі претензії сповна оплачено – неоплачених літературних рахунків у Пагутяк взагалі нема, це факт. Чим далі, тим більше радуєшся оцій збалансованості, відчутній не-надривності і не-силуваності – і оця перемога професіоналізму над можливим «візіонеризмом» і «чистою літературою» тішить безмежно. Хоч і нема в «Маґнаті» складних сцен (а з єдиною великою сценою похорону Пагутяк порається завидно: хвацько, швидко, «коротко про головне»), але ж і провисів нема. Немає натягів – тут все допасовано, як під лінійку (чи, радше, виміряно астролябією), та це не створює відчуття штучності. Є відчуття штучності як одиничності і осібності, але це, погодьмося, інше.

«Магната» написано твердою рукою, і почуття смаку – композиційного, стилістичного, смаку щодо рівня і суті проблемності – Пагутяк не зраджує ніколи: це цільно, цікаво і професійно (це взагалі одне з ключових слів-характеристик в нашому випадку – “професійно”). Це, якщо хочете, дуже якісна белетристика в найкращому значенні цього слова, з публіцистичними і документальними обертонами, що вправно прикидається жанровою літературою і ламає багато очікувань. Отакими речами, такими текстами, насправді, і підтримується в притомному стані літпроцес, саме вони його кістяк: міцні ремісничі роботи, які в силу таланту і ангажованості письменника – коли автор відчутно переживає за все зображуване, розчиняється в темі – стають чимось більше, переростають себе; так, подібні книги не стають автоматично прям «ох і ах», але й не залишаються тим, що можна безболісно і без наслідків оминути. Якість цього культурного продукту беззастережно висока.

Як це кого не дратує, але «Маґната» доречно порівнювати з ще одним вкрай помітним цьогорічним романом – «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. Штучною така паралель видається лише на перший погляд: і там, і там маємо довкола-історичну оповідь від першої особи, яка перебуває в статусі або безпосередньо прислуги (у Андрухович), або людини, яка відчуває себе зобов’язаною по відношенню до когось соціально вищого і свої дії розглядає як певного роду служіння (у Пагутяк). Плюс: знову явлений старшою авторкою Слуга з Добромиля (письменниця активно розбудовує власний інтертекст), чиє наймення говорить саме за себе. В обох романах реконструюється певний історико-суспільний лад (рання Річ Посполита і пізня Австро-Угорська імперія відповідно), який з часом – ну от хоча б нині – став територією ностальгійних «пригадувань» і фантазій, суть яких – «як же колись жилося!». Але в обох випадках цей лад загальною інтенцією сильно компрометується, поруч з безсумнівними плюсами все більше говориться про гнійники та інші хворобливі, деструкційні тенденції внутрішнього функціонування цих епох. І там, і там – що вже значно цікавіше – на останній сторінці з’являється образ птаха, що символізує, очевидно, звільнення-розв’язання проблеми. І якщо у Андрухович воно невротично-елегійне, то у Пагутяк – оптимістично-піднесене. Наостанок вкажемо й на те, що і «Маґнат», і «Фелікс Австрія» створені головне стилістикою – увага до неї і міра її пропрацьованості вражають в обох випадках. Хоч і дещо по-різному. Ну і очевидне – ці романи написані жінками-письменницями.

Чим це все пояснюється, бог його знає. Але безсумнівним є той факт, що в найпрофесійніше зроблених цьогорічних текстах – що не означає знаку рівності між ними – притомний головний герой конструюється в історичних декораціях, десь-там-далеко, з середини стилізованої мови і дещо міфологізованого світу. Сучасність як тло все ще не дається в руки, адекватний сьогоднішній герой все ще чекає, аби його «намацали» і продемонстрували. Може, проблема в реальності, а може – в рівні талановитості вітчизняних авторів. В будь-якому разі, поки-що, очевидно, на статус хороших романів можуть претендувати тексти відчутно історичні, такі, що з сучасністю (а отже і перш за все – з проблемою мовних характеристик сьогочасних персонажів-героїв) безпосередньо не працюють. Така тенденція.

Якщо вже чимось і дорікати Книзі року ББС в плані загального вигляду лонг-ліста, то саме тим фактом, що «Магнат» – міцний, збитий, живий, попри свою відчутну «літературність», текст (хоча написані, книжні слова в романі часто й називаються мертвими – от цікавий парадокс) – не потрапив навіть до довгого списку. Якщо його висували, а там не взяли, то ганьба – ще раз – цій премії і вічні муки. Без роману Пагутяк – враховуючи, не в останню чергу, його тематичні і смислові рими з іншими важливими текстами 2014 року – цьогорічна літературна картина геть неадекватна. Місце «Маґната» в п’ятірці ББС, без сумніву. Хоча, з іншого боку, п’ятірка йому й так забезпечена – як дуже якісно виконаній роботі.