Півстоліття очима Шевельова

«Листи Юрія Шевельова до Олекси Ізарського» (упорядник: Микола Степаненко). – Полтава: «Шевченко Р.В.», 2014
«Листи Юрія Шевельова до Олекси Ізарського» (упорядник: Микола Степаненко). – Полтава: «Шевченко Р.В.», 2014

У цей буремний і неспокійний рік було надзвичайно важко займатися гуманітаристикою. Набагато актуальнішою була гуманітарно-волонтерська діяльність у широкому сенсі цього слова. Однак добре, що кілька подій на полі гуманітаристики таки сталося. Одна з них – це видання листів Юрія Шевельова до Олекси Ізарського.

Юрій Шевельов, маю надію, не потребує представлення для аудиторії «ЛітАкценту», і читачі (на відміну від харківських гопніків і гепніків) знають та належно оцінюють його внесок у мовознавство та літературознавство. Видана книга – це не мовознавчі дослідження і не літературознавчі студії, а епістолярія. Однак сіль її в тому, що автором листів був блискучий стиліст і неймовірний ерудит, а його адресат (еміграційний письменник та літературознавець Олексій Мальченко з псевдонімом Ізарський) міг гідно підтримати розмову.

У видання увійшло 265 листів з 1946 по 1996 роки. Про неймовірну інтелектуальну густину текстів гарно свідчить іменний покажчик, що налічує понад 750 імен – від давньогрецьких філософів до сучасних українських діячів. Листування пересипано цитатами, шевельовською грою слів та іншомовними вкрапленнями (німецькими, англійськими, французькими, латинськими, російськими).

Кореспонденти обговорюють еміграційні реалії (налагодження побуту, враження від нових середовищ), робочі моменти (хто над чим і як працює), діляться власними естетичними вподобаннями.

У листуванні Ю.Шевельов постає культурним гурманом широкого профілю. По-перше, театральним. В автобіографії «Я – мене – мені» він описав замилування українським театром, у листах до Ізарського він ділиться враженнями про побачене в Нью-Йорку та під час мандрів по всьому світу. По-друге, гурманом живопису. Шевельов був фанатом Караваджо, Миколи Ґе та багатьох інших. Він полював за їхніми картинами по всіх музеях світу і ділився враженнями. По-третє, Шевельов був кіно-гурманом. Дивися багато світового кінематографу (хоча не мав вдома телевізора і вважав його поганим винаходом), любив латиноамериканське кіно та Довженка. По-четверте, Шевельов як музичний гурман. У листах Ізарському він часто розхвалював Яначека та іншу класичну музики. Ну, і по-п’яте (а, може, таки, по-перше), літературне гурманство. Ю.Шевельов докладно моніторував українські еміграційні і, за можливістю, материкові часописи, старався не відставати від літературних новинок і враженнями ділився зі своїм клівлендським візаві.

Юрій Шевельов має багатющий епістолярій. Найвідоміше видання, присвячене його листуванню – це «Вибране листування на тлі доби: 1992–2002» з Оксаною Забужко. Окрім неї, адресатами Шевельова були Оксана Соловей, Анатолій Івченко, Сергій Вакуленко, Йосип Дзендзелівський, Роман Корогодський та ін. Однак цінність листування з Олексою Ізарським полягає у тому, що воно тривало аж 50 років, і це було листування не так із колегою, як із другом, людиною свого кола, перед якою не треба одягати маски.

Саме тому в листах можна прочитати по-шевельовськи влучні і в’їдливі коментарі щодо укрлітпроцесу:
Кінчаю читати Юрія Щербака «Світлі танці минулого». Раджу. На вісімдесят відсотків це справжнє. 20 , звичайно, гівна. Але це добра пропорція…
Про Ліну Костенко треба було б писати цілий том. Але читайте у харківському «Прапорі», 6, 1989 розділ з її поеми «Берестечко». Це чиста насолода, яку можна мати хіба раз на рік. А в житті вона нестерпна, словами одного знайомого «вредна баба». Не терпить півправд, куртуазних реверансів і робить життя ближніх нестерпним. Мабуть, її свого часу не заарештували, бо НКВД її боялося. І я боюся. Краще бути оподалік.

Журнал «Сучасність», у редакції якого Шевельов певний час працював, у листах фігурує переважно як «Сучність» – самоіронія, можна сказати, була вмонтована у друкарську машинку автора.

Читаючи листування, мені було цікаво, як двоє емігрантів сприймуть українську незалежність. Чи була у них така ж ейфорія, як на материковій Україні. Однак ейфорії я не знайшов. Холодний розум, реалізм, що межує зі скепсисом і болючий досвід ХХ століття не давали Шевельову впадати в емоції. Після свого візиту до Харкова 1993 року одним підслуханим діалогом він влучно описав тодішню ситуацію:
Питаєте про Харків. Ось підслуханий діалог двох офіціантів у ресторані готельному:
– Пойди обслужи этого американца.
– Какой он амириканец. Он украинец. И преглупый. Жил десятки лет в Америке и не научился говорить по-русски.

Всього двома абзацами Шевельову вдалося описати й особливості розвитку нової української мови:
З суржика нород не повертається до літературної мови. Таких прикладів історія не знає. Суржик і легший, і емоційніший. Але – приклади ушляхетнення суржика. У нас у 17 [столітті] переможним був українсько-польський суржик. Усі ним говорили і писали. Від Івана Вишенського до Мазепи. Але поляки пішли геть, виріс новий окупант – наш старший брат. І тоді сам собою «русько»-польський суржик став солов’їною нашою мовою. Суржик бо є суржиком, поки змішуються дві мови. А коли одна з них зникає, то він уже не є суржик. Отже, чого нам треба, – то це нового окупанта. От, приміром, якби нас окупували чи там американці, чи німці, чи турки, то наш рідний українсько-російський суржик стане чудовою рідною мовою, і загальновживаною, і любимою, і патріотичною маніфестацією.

Мораль – вибирайте нового окупанта. Звичайно писання чи то Ізарського, чи то Шереха стануть архаїчними, і нові Шевченки перекладатимуть їх на новий варіант української мови, як тепер Шевчук і Ко перекладають козацьких літописців чи Сковороду…

Листи Шевельова до Ізарського – це надзвичайно цікавий корпус повнокровного гуманітаристського діалогу. Однак це видання має три недоліки. По-перше, у ньому немає листів Ізарського. Виникає таке враження, що ти свідок чиєїсь телефонної розмови: чуєш людину, яка біля тебе з кимось говорить телефоном, але що їй відповідає співрозмовник, можеш тільки здогадуватися. По-друге, брак приміток. Сила силенна імен, реалій, термінів та гри слів ніяк не прокоментовано. Це сильно звужує і без того вузьке коло реципієнтів. Набагато менше листування Шевельова із Забужко (57 листів за період 1992–2002) прокоментовано совісно і докладно. По-третє, наклад. Листи до Ізарськокого надрукували смішним накладом у 300 примірників, і навряд чи книга матиме гарну дистрибуцію.

З такими успіхами гуманітаристика скоро сама почне вимагати гуманітарної допомоги. Хоча сам Шевельов, який пережив у своєму житті стільки всього, мабуть, посміявся би з мого останнього речення.