Жаби, мухи й котлети

Лесь Белей
Лесь Белей

У світлі останнього скандалу довкола львівського «Сектора критики» мені згадався мій ужгородський друг. Він вчився зі мною на філологічному і на іспиті з літературознавства висловив своє спостереження, мовляв критика – це не наука, за що мав великі проблеми з викладачкою. Ми усі з нього довго жартували, однак тепер я бачу, що це припущення було не таким уже й безпідставним, бо безжальна українська емпірика його щоразу доводить.

Якщо почитати або послухати деяких наших авторів, які гордо іменують себе критиками, то теза про ненауковість критики видається правдоподібною. Я сумлінно переглянув усі скандальні ролики на ютубі, але критики в них так і не знайшов. Натомість почув нічим не аргументовані закиди, штампи й кліше з претензією на гумор, знайшов перехід від текстів на персоналії та інші прийоми, які не пасують критикам.

Теоретично критик – це своєрідний автомеханік, який замість машин має справу з текстами. Механік має вміти розібрати машину на найменші деталі, сказати, де і як їх виготовлено, як вони працюють (або не працюють). Механік має добре знати модельний ряд, історію та класифікацію автопрому . У доброго механіка є цілий арсенал інструментів. А що ми бачимо у «Секторі критики»? Трьох автолюбителів у білих рукавичках, які хочуть розібрати машину молотками й сокирами. Дехто користується навіть вилами.

От наприклад, Віктор Неборак вважає, що герої Жадана мають воювати за ЛНР. Ця теза настільки абсурдна, що мені важко її прокоментувати. Це так само, якби сказати, що Небораковий Джульбарс насправді не повісився, а поїхав на заробітки в Португалію, а Ляля-Бо – це Ірина Фаріон, тобто троянда, яка не стане волошкою, бо цього не хоче жоржина.

Дія більшості текстів Жадана відбувається в Харкові. Його «Ворошиловград» – це взагалі Йокнапатофа, а ніякий не Луганськ. Усі його герої відверто аполітичні й україномовні (а якщо й політичні, то комічні, наприклад, Вася Комуніст із «Депеш мод»). Роздуми про те, як поводились би літературні герої у певній ситуації взагалі дуже плідні, коли нема що сказати посутньо.

Наступного разу раджу запросити до дискусії й глибокого аналізу героїв Захара Прілєпіна, буде весело. Можна викликати їх спіритичним сеансом чи іншим «критичним» інструментом. Ще можна подумати, за кого воювали б Шевченкові гайдамаки? І в яку армію відправив би своїх синів Тарас Бульба, або поміркувати над тим, чи приєднаються всі Анни Прохаська до догналітів і що розповів би Воццек Іздрика Остапові Дроздову на телеканалі ЗІК. Одне слово, поле неоране.

Андрій Дрозда на своє виправдання пише, мовляв яка література, така й критика. Однак тут я повернуся до своєї аналогії з автомайстернею. Якщо механік кваліфікований, то він однаково працюватиме і з «Запорожецем», і з «Майбахом». Якщо ж він автолюбитель, то буде молотком розбирати бортовий комп’ютер.

Криза в літературі – це явище, яке зовнішніми чинниками виправити неможливо. Можна запровадити тисячу стипендій, від цього шедеври не з’являться. А от критика – це інша річ. Тут не потрібен талант або натхнення, потрібне ремесло й кваліфікація. От, наприклад, Дубравка Уґрешич – це критик, який переріс свою рідну хорватську літературу в кілька разів.

Тому важливо все називати своїми іменами – жабу жабою, мухи мухами, котлети котлетами, критику критикою, а стендап стендапом і добре, що ті, хто гордо іменують себе українськими критиками, не можуть ремонтувати тексти так, як автомеханіки машини.