Сверстюка нам дуже бракуватиме

Елеонора Соловей. Фото з сайту msmb.org.ua
Елеонора Соловей. Фото з сайту msmb.org.ua

Ось уже й дев’ятини минули по Євгенові Сверстюку, а біль не вщухає. Попри те, що «больовий синдром» є нині нормою. Але ця втрата особлива, тому що всі погоджуються: саме в цьому випадку небезпечно високі слова, як «моральний авторитет» чи «совість нації», дорівнюють собі і звучать переконливо. Того ж таки вечора багатьом спало на думку, що це ж він відійшов ПЕРШОГО ГРУДНЯ! Люди з його оточення запевняють, що й словосполучення «революція гідності» саме він пустив ув обіг. На ранок мороз перетворив туман і мжичку на урочистий хорал білосніжного інею, і в тому обрамленні відбувалися всі прощання зі Сверстюком. Спершу в автокефальній церкві Різдва Пресвятої Богородиці на Совках, – вона постала також і завдяки невтомним зусиллям Сверстюка; освяченням її у вересні він, уже недужий, щиро тішився. Потім у Будинку вчителя, який багато завсідників вважають за більш коректне взивати Центральною Радою, і де стільки подій, вечорів, нагороджень ініціював та провів Сверстюк. Нарешті на Байковому цвинтарі, майже поруч Михайлини Коцюбинської та Володимира Підпалого і лише трохи оддалік Стуса, Литвина й Тихого та Світличних… «Дякую вам, що ми в світі зустрілись…» – рядок із давнього вірша Сверстюка тихенько пульсував у скронях, нагадуючи про особливі стосунки між цими людьми, котрі променилися одне до одного теплом відданої любові. Тепер вони знову зустрілися, вже в засвітах. У храмі Різдва Богородиці було зимно, і пригадувалося, який холод стояв у день перепоховання Стуса – Литвина – Тихого. І що в різдвяний мороз прощалися ми з Михайлиною. Своєрідна метафора нетлінності самої справи їхнього життя, їхніх життєвих принципів та їхніх текстів…

Дисидент, інтелектуал, людина неймовірно мобільна та рухлива й водночас зосереджена, ніби дещо піднесена над нашою метушнею, над цим, як мовив колись Юрій Шевельов, «сповненим галасу і ворушким базаром» – Євген Сверстюк ошляхетнював наше життя, повертав словам і явищам правдивий сенс. Ним заснована премія імені Василя Стуса престижна своєю моральною бездоганністю. Водночас присудження йому Шевченківської премії ніби повертало цій нагороді дещо захитаний авторитет.

Він залишив по собі томи прекрасних есеїв та публіцистики, декотрі з них є знаковими, взірцевими й водночас вершинними творами самвидаву, як «До історії процесу над Погружальським» або «Собор у риштованні». Суворе покарання, яке дістав за них – також визнання, здійснене у властивий тій системі спосіб. Про свої сім років пермських таборів та п’ять мордовського заслання говорив неохоче. Хіба що про набуті там знання та друзів, здійснені поетичні переклади або про зеківські секрети заварювання чаю…

Книжки останніх років («Не мир, а меч», «Правда полинова», «Шевченко понад часом», «Гоголь та українська ніч») були резонансні, очікувані й затребувані. І сам він був дуже природний, зібраний та зосереджений у тому, що говорив, писав. Від того мимохіть висловлювався афористично, карбовано – залишаючись невимушеним, не пафосним, щирим. Іноді самий заголовок у нього «вистрілював» тією незумисною афористичністю: «Убивці Бандери не можуть пробачити своїй жертві власного вчинку»… У серпні 2009 року, виступаючи на радіо Свобода, Сверстюк укотре з тривогою застерігав: «ми повинні розуміти, що живемо в дуже небезпечний час перед обличчям дуже небезпечного і неконтрольованого сусіда»…

Владика Ігор Ісіченко, що здійснював чин похорону, означив спадок, залишений нам Євгеном Сверстюком, як уміння «не боятися бути радикальним у захисті правди, не йти на компроміси зі своїм сумлінням. Це взірець, який він давав нам як практикуючий християнин, як редактор газети «Наша віра», як член патріаршої ради нашої церкви».

Євген Сверстюк
Євген Сверстюк

Лагідно усміхнене обличчя Сверстюка ставало нараз непроникним та суворим, коли до того спонукало щось важливе, коли треба було боронити речі підставові, коли йшлося про так і не засвоєні нами уроки історії. З багатьох прекрасних фотопортретів особливо вирізняю для себе один. Жовтень 1997 року, перші Дні пам’яті жертв соловецького етапу в Сандармоху. Сверстюк підставив плече під дерев’яний хрест роботи Миколи Малишка, привезений тоді українською делегацією. І мимоволі думається над тим знімком, що мало хто так гідно ніс свій хрест, як Євген Сверстюк…