За очі та поводиря

Після прочитаної книжки «Звичайник» Лілії Мусіхіної та перегляду фільму «Поводир» Олеся Саніна пригадала власну «кобзарську» історію – зустріч із найстаршою донькою сліпого бандуриста, виконавця-віртуоза українських народних історичних пісень, автора знаменитого «Запорізького маршу» Євгена Адамцевича – Ларисою Зібаревою.

На фото автора – Лариса Зібарєва, 2006 рік. Друкується вперше
На фото автора – Лариса Зібарєва, 2006 рік. Друкується вперше

То було далекого 2006 року. Добре, що збереглася світлина з пані Ларисою – єдина, яку тоді зробила. Вона й засвідчує, що поїздка в село Великі Бережці, Кременецького району, Тернопільської області відбулася всередині лютого, майже вісім літ тому. Згодом у статті, що готуватиму для тижневика, де працювала, зазначу: «Відомому народному кобзареві, автору десятків творів, оригінальних обробок народних пісень Євгену Адамцевичу цьогоріч минуло би 103 роки. (Тобто 2014-го – 110-та річниця з дня його народження, тільки, чи відзначалося це десь на високому рівні? – Ж.К.) Дволітнім він втратив зір, однак життя прожив без жодної пігулки. Мало того, одвічна «темнота» не завадила йому одружитися й щасливо зажити з інтелігентною, вихованою, добродушною Лідією Парадіс, яка стала вірним другом, прислугою, поводирем та очима незрячого кобзаря». Саме це про матір розповіла донька Лариса, чию світлину в газеті не опублікують (імовірно, через брак площі, вже не пригадую). Тож зараз ділюся нею вперше.

У Вікіпедії на сторінці про Євгена Адамцевича не зазначено навіть імені його дружини. А вона, як на мене, відіграла у його житті надзвичайно важливу роль.

«Ліда-Великомучениця»

«Тата не стало на шістдесят восьмому році життя, він якраз навідував у Криму молодшу дочку Ірину, – розповіла Лариса Зібарева, якій було натоді 83 роки».

З офіційних джерел, кобзар не просто «навідував» доньку у селі Холмівка Бахчисарайського району, а переїхав туди 1972-го з Ромен, що на Сумщині, через нову хвилю репресій та утисків української культури, зокрема, й діяльності кобзарів.

«Там мешкала й середульша Тетяна, – поділилася пані Лариса, зауваживши, що нині, на жаль, обох сестер уже немає серед живих. – У Криму батька несподівано прихопило серце, – додала. – А він у нас таким був, що ніколи й таблетки не випив. Тільки операція могла його врятувати, але про лікарню він навіть слухати не хотів… За тиждень його не стало. Для мами то було нестерпне горе. Вона так тяжко зживалася з ним, що мало не збожеволіла… Тоді я вкотре пересвідчилася, що вона його кохала надто сильно. І поєднала їх таки мамина любов».

Євген Адамцевич народився 1 січня 1904 року в селі Солониця Лубенського повіту на Полтавщині в родині станційного службовця. Його мати була актрисою, товаришувала з славетною Ганною Затиркевич-Карпинською. Часто брала сина на вистави, садовила його в оркестровій ямі, і хлопчик змалку полюбив музику.

Несподівано Євген почав сліпнути й за кілька років уже зовсім не бачив. Проте мав блискучу пам’ять, закінчив Київську школу для сліпих, де за системою Брайля опанував музичну грамоту, а відтак навчився грати на скрипці, сопілці, кобзі. До бандури його приохотив знаний і талановитий Мусій Олексієнко.

У період революційного лихоліття родина Адамцевичів переїжджає до міста Ромни, що на Сумщині, де мине більша частина життя майбутнього кобзаря.

«Тато одружився, коли йому виповнилося 22 роки, – продовжила Лариса Євгенівна. – Хтозна, як зреагували на вибір дівчини рідні – люди були освічені та поважні. На ту пору мама закінчила гімназію, добре знала географію та кілька іноземних мов. Однак, закохавшись у незрячого кобзаря, вона присвятила своє життя йому та його ідеалам».

Сестра пані Лариси Тетяна Бобрикова, про яку згадувалося на початку, і собі за життя ділилася спогадами (деякими копіями газетних публікацій, які зберігала Лариса Зібарева, вона поділилася):

«Моя мама, Лідія Дмитрівна Парадіс, народилася 5 квітня 1902 року в селі Артюхівка Глинського району (тепер Роменський район Сумської області). Рід матері походив від князя Горчакова і доньки декабриста Севастьянова. Молоді люди полюбили одне одного. Коли Маша завагітніла, то, щоб приховати «гріх», її видають заміж за управителя маєтку Карла Буфіуса. Народився хлопчик Саша, по батькові його було Карлович, прізвище – Буфіус. Коли Саша став дорослим, то побрався з Марією Миколаївною Кочубей із роду Кочубеїв. У них народилося десятеро дітей. Старша донька Ганна Олександрівна була матір’ю моєї мами. Ганна вийшла заміж за Дмитра Михайловича Парадіса, який працював управителем маєтку. Коли моїй мамі було чотири роки, померла її мама. Дмитро Михайлович одружився вдруге, але дружина померла від туберкульозу. Мою маму забрала до себе в Полтаву на виховання її рідна тітка. Мама навчалася в Полтавській жіночій гімназії. У часи громадянської війни вона жила у бабусі на хуторі в Артюхівці. Часто їздила в Ромни до свого дядька, де й познайомилася з моїм батьком. У 1927 році вони побралися. Вінчання відбулося в Олександрівській церкві. Родичі мами не схвалювали цього шлюбу і деякий час не підтримували родинних зв’язків з молодим подружжям, а потім змирилися. Ненька була приємної зовнішності, вихована, тактовна, доброї душі людина, вірна дружина, хороша мама. Смерть батька вона дуже тяжко переживала, до останніх днів свого життя підтримувала зв’язки з шанувальниками його таланту. Мама була другом, дружиною, прислугою, поводирем, очима мого батька. На свої плечі вона звалила усе, за що її називали – Ліда-великомучениця. Померла мама у Холмівці 27 жовтня 1979 року, де й похована поруч із батьком».

2

Адамцевич заробляв на життя, співаючи на базарних майданах. Ходив по містах, селах, і завжди поруч із ним була дружина. Скільки вони пройшли за все життя! Ліда Парадіс згодом пригадуватиме:

«Бували на Київщині кілька разів, у Черкаській області, Сумській, Харківській, на Криворіжжі, Донбасі, у Дрогобичі, Львові… Сходили, либонь, всю Україну вздовж і впоперек! А відколи зорганізували Хорове товариство, побували й у Москві, Ленінграді, Мінську, Севастополі, в Алтайському краї. Мабуть, немає такого місця, куди б ми не завітали…».

Вдома подружжя не бувало місяцями, тож за двома молодшими сестричками наглядала Лариса.

«З шести років мене залишали за старшу, – не з великою охотою розповіла жінка про той час. – Було, прийду до школи, а вчителька виймає хустинку й нумо витирати сажу в мене з обличчя, мовляв, знову наша маленька господиня зранку куховарила… Ми росли самі, батьки мало приділяли нам уваги, але ніхто ніколи не дорікнув їм за це, Боже збав. Батькам завжди віддавали перший шматок хліба, цукерку, яблучко. Ми дуже поважали їх», – запевнила співрозмовниця.

Зі слів пані Лариси, вдалися у батька і її сестри, які завше любили подорожувати, відвідувати музеї. Вона ж, на відміну від них, обрала інше – тихий сімейний куточок у невеличкому селі. До слова, пропрацювала все життя завідувачкою місцевого дитсадка.

«Одна така в цілому світі»

Євгена Адамцевича вважають одним із найталановитіших народних співців України ХХ століття. Він не лише майстер народного співу, а й автор текстів багатьох пісень. У репертуарі кобзаря були й гострі соціальні твори. Сліпий, він бачив серцем далі, ніж багато хто зі зрячих… На передзвін струн його бандури, яка мала 13 басів і 25 приструнків (відтак складалося враження, що звучать два, а то й три інструменти), відразу сходилися люди. Український Гомер, як його називають, розробив техніку гри самими пучками, часом стираючи пальці до крові. Більш як сотню пісень проспівав на Тарасовій горі. І завжди приховував авторство. Тому тривалий час знаменитий марш вважали народним твором.

Донька Лариса розповіла, що сліпота не спотворювала батькове обличчя – воно було мужнім та одухотвореним. Голову завше голив. А ще – був енергійним, веселим, знав багато цікавих історій, прислів’їв і казок.

«З ним можна було говорити до безконечності, – мовила пані Лариса. – Годинами мама читала йому всілякі книжки. Чи знайдеться щось, чого б вона не прочитала?!» – проказала з захватом. – І всьому батько давав лад: рубав дрова, мостив підлогу, ремонтував, сам накрив хату, викопав льоха і обклав його цеглою…

Звісно, саме дружина підказувала, підправляла чоловіка, аби не поранився.

Пережили Адамцевичі 1930-ті – часи фізичного винищення кобзарства та бандурництва (саме тоді було розстріляно, як «ворога народу», видатного кобзаря Івана Кучугура-Кучеренка).

Крім цього, донька Тетяна Бобрикова зазначала, мовляв, мама Ліда часто хворіла, тоді діти, як могли, її заміняли. Донька Лариса до війни під час канікул теж ходила і їздила селами з батьком. У війну подружжя так само мандрувало з бандурою, «грало за кусень хліба».

«Зробив батько візок з голоблями, впрягався в нього і разом з мамою, яка йшла поруч, вирушали в дорогу, – згадувала пані Тетяна. – Через два-три дні поверталися вже з борошном, пшоном, крупою… Коли ж усе те з’їдали, знову вирушали в дорогу. Скільки вони, бідні, пройшли за все своє життя!..»

Після німецької окупації Адамцевич добився дозволу на виступи і з 1948 року їздив по селах Сумщини. З собою брав тоді й доньку Тетяну, якій було 19 років. За її спогадами, трапилася якось із батьком одна прикметна пригода:

«Це було десь у 1944 році. Він з майбутнім зятем і чоловіком моєї сестри Лариси Іваном поїхали до міста Миколаєва. Іван мав там якісь комерційні справи, а батька взяв, так би мовити, для прикриття. Іван залишив Євгена Олександровича на морському вокзалі, а сам пішов у справах. Тут до батька підійшла група чоловіків і один з них владно наказав: «Кобзарь, сыграй!» А батько й відповідає: «Уже й обід, а я ще й не снідав». Той чоловік каже: «А ты знаешь, кто я такой?» Батько: «Коли б я бачив, то знав би». Чоловік: «Я – начальник милиции». Батько: «Путня людина в міліції працювати не буде».

Тоді начальник наказав відвести його в дільницю, щоб прочитати йому «мораль». Іван бачив, куди повели батька, та й прийшов за ним слідом. Начальник, як згадував потім батько, спочатку кричав, а потім заспокоївся й розпорядився нагодувати старого. «Потом он нам сыграет»,– мовив самовпевнено. Іван же, скориставшись моментом, вивів батька з дільниці, і вони втекли…»

Бувало й інше. Тетяна Бобрикова згадувала, як під час концерту в одному із сіл Сумщини батько заспівав пісню «У сільраді голова, сердитий та п’яний». Пісню не було затверджено в репертуарі, тож назавтра Адамцевика викликали в Білопілля й заборонили виступати.

«Так у 1949 році перед батьком було закрито сцену, – ділилася деталями пані Тетяни. – Відтоді він знову пішов у народ, виступав на базарах, ярмарках, у поїздах, поблизу храмів… У Ромнах міліція забороняла сидіти на вулиці. Доводилося вибирати не такі людні місця, аби не потрапляти на очі міліціонерам. Не раз забирали до міліцейської дільниці, де батько змушений був сидіти голодний, аж доки приходила мама…

Так само було й на схилі літ. Не маючи офіційного трудового стажу, Адамцевичі залишилися без пенсії а отже, без засобів для існування. Жили з гри та співу на роменському базарі. Але радянська влада, як і колись царська, трактувала це як жебрацтво й переслідувала…

Ренат Польовий, дослідник кобзарства, згадує, як влітку 1969 року навідався до Євгена Олександровича та його дружини Лідії Дмитрівни, які натоді жили у власній хатці біля залізничної колії Ромен-Ромодан.

«Господарі виявилися добросердечними людьми, схильними до щирої відвертої розмови, – зазначив він. – Євген Олександрович – високий, худорлявий, із довгими вусами, його дружина – маленька, худенька… Відчувалося, що вони мені довіряють. Пробув у них довше, ніж сподівався. Вони мене й обідом пригостили…

Після наших розмов Адамцевич узяв бандуру, – вів далі дослідник. – Проспівав він усього дві пісні… Розпачливі слова цих пісень, трагічний голос кобзаря справили на мене незабутнє враження. Задубло усе моє тіло, довго не міг я отямитися і відповідати на звернення господарів. Я й зараз, майже через 35 років, як на яву, чую цей спів. Який то величезний вплив має талановитий співець! Тому ж то їх і заходилася винищувати імперська московсько-більшовицька влада! Більше Євген Олександрович не співав. Нездужав на жовтяницю…

3

Того ж літа я ще побував у Адамцевичів, на цей раз із братом Василем – художником. Прийняли нас дуже гостинно. Гостювали три дні. Записували гру і спів, гуляли по місту, розмовляли. Зважаючи на його слабке здоров’я, Лідія Дмитрівна, як могла, обмежувала вживання ним горілки і тютюну. Це викликало його протести, мовляв, і так у житті мало радощів: «А тут саме брати приїхали, а не якась там пошесть прийшла». Тож за обідом чарку перехиляв.

Вранці Адамцевичі вибиралися на заробітки на базар. Ішли з ними й ми. Євген Олександрович, остерігаючись міліції, сідав на принесеному з собою маленькому стільчику не на самому базарі, а над стежкою, що круто звивалася горою… Місце тут малолюдне, але безпечне від міліції. Співав пісні народні й літературного походження. А раз раптом заспівав складену давно на замовлення «На смерть Леніна» (пам’ятаю слова з неї: «То нашого дорогого Ілліча ховають»). Лідія Дмитрівна різко смикнула його і сказала сердито: «Годі!» «Що, погана?» – тихо спитав той. «Погана!» – кинула сердито вона.

Треба сказати, що дружина Адамцевича була його першим цензором, – резюмував Ренат Польовий. – Вона визначала, в яких обставинах, що можна співати – аби не вскочити в халепу…»

«То одна в цілому світі моя мама десь узялася, – стала завершувати Лариса Зібарева. – Якось сусідка спитала у мене, що змусило маму так себе занапастити? Вперше і я наважилася поставити неньці таке запитання. На що вона, трішки образившись, відповіла: «Звикли тепер усі розкошувати… Я ж від того, що прожила життя з твоїм батьком, отримала тільки задоволення. Й ніколи не нарікала на долю». Це щось дуже високе й духовне, – підсумувала жінка. – Хоча, можливо, декому цього й не збагнути».