Дід мороз у концтаборі

Володимир Чернишенко
Володимир Чернишенко

Нещодавно я мав зустріч з другокласниками, яких їхня класна керівниця привела на зимові забави в музей Книги та друкарства. Говорили ми про день Миколая і подарунки. а оскільки герой книжки, яку я представляв, був трохи капосним і подарунків на Миколи не отримував, то і модель поведінки я обрав відповідну. Розпланував, здається, все, щоб було цікаво малечі, але…

Класна керівниця з порогу дала зрозуміти, що буде якщо не головною дійовою особою, то принаймні співучасницею. Перше, що мене здивувало і стривожило, було ставлення до учнів. Загалом добрий педагог, зацікавлений (чого б ото незацікавлений водив дітей на такі зустрічі) почав раптом піднімати по черзі дітей, просячи їх декламувати твори, щоб «письменник» послухав. Показово реагували на це «читання» інші діти – дехто слухав, дехто підсміювався. Зараз це ще непомітно, а ось років через три-чотири це мовчазне незадоволення має всі шанси перерости у ігнор чи цькування отаких призначених учителькою любимчиків. Навіщо так чинити – незрозуміло.

Отримавши дозвіл продовжити, показую малечі заготовану заздалегідь вуглинку, яку мені приніс святий Миколай. «То ви були не дуже чемні?» – сміються діти. Учителька помітно запанікувала: «Ні, це вуглинка, щоб писати! А який письменник писав вуглинкою?» Одна дівчинка з когорти читців підняла руку і сказала, що вуглинкою писав Тарас Шевченко, учителька схвально кивнула, клас скис.

Читання пригод халамидника Кольки, який напередодні дня Миколая понаставляв однокласникам у щоденники 12-ок, щоб зробити добре діло, звісно, був присмачений вигуком учительки: «Діти, слухайте. Але не запам’ятовуйте!»

Заплановане мною перекидання подушки під пильним оком педагога перетворилося на передавання з рук в руки. Треба було придумати, який подарунок міг би найбільше сподобатися тому, хто сидить поруч. Вгадаєш – він подушку забере і тоді буде вже його черга вгадувати і передавати подушку далі. Не вгадаєш – вигадуй нові варіанти. Загалом, було досить мило, хіба що всім хлопцям «дарували» машинки, а всім дівчатам – ляльки. Але були й цікаві варіанти. А справжній брейнстормінґ прочався, коли дійшла черга до подарунка мені. Учителька натхненно підказувала з місця: «Книжку… Перо… Нотатник…» Що там ще письменникам треба?

Коли я сказав, що волів би шкарпетки, вона захихотіла, а коли я пояснив, що не маю однакових шкарпеток і, задерши холоші, продемонстрував різнокольорові шкарпетки, то вражено вмовкла і вже майже не озивалася до самого кінця зустрічі. Діти сміялися, а вчителька пропікала мене осудливим поглядом.

Остаточно заїжджий письменник добив цю добру жінку тим, що запропонував навчитися робити з паперу хлопавки. Дітям було обіцяно майстер-клас із хендмейду – витинанки, орігамі, тощо. Для закріплення образу хулігана Кольки це не годилося, а ось звичайні простенькі трикутні хлопавки – це саме воно! Малеча вчилася натхненно, було цікаво, а коли виявилося, що хлопавки справді досить гучно хлопають – ще й весело. Таке орігамі зацікавило всіх, окрім учительки. Але ж навчити весь клас – включно з дівчатками та відмінниками – робити хлопавки, чи ж не вишукана помста шкільній драконисі?

Отож, дорогі письменники, йдучи на зустріч з дітьми, подумайте, що ви можете для них зробити. Можливо, ви вмієте стояти на голові, гучно клацаєте пальцями, співаєте жартівливі куплети чи робите ще щось, що розрадить юних страждальців із системи початкової освіти. Нехай віддякою вам будуть дитячі посмішки, косі погляди вчителів та нова порція літературного натхнення.

Володимир Чернишенко

Перекладач з англійської мови книжок Р. Кіплінґа, Дж. Вілсон, С. Кулідж та ін. Кандидат біологічних наук. Незалежний критик.