Олег


Могила Торо – це невеличкий камінь
під сосною, на якому вибите
одне слово – Генрі
Олег Лишега

Олег Лишега
Олег Лишега

Олег був втіленням великої природності, з якої поставало усе: і внутрішня сила, і уважність погляду, і безпосередність руху, і делікатність освоєння, і точність письма. Велика природність формувала його, а він оспівував її явлення в різних проявах, тонко вловлюючи звуки “флейти землі” та “флейти неба”. Олег виявляв приховану у глині могутню силу землі й означував народження первісних, архаїчних культурних форм. Він майстерно тесав слово, роблячи зримим його сокровенне осердя, омовлював дерево, яке у скульптурі набувало особливої пластики й виражальності. В його світі усе було собою сповна: річка – річкою, короп – коропом, сосна – сосною, ворон – вороном, глек – глеком. Магія світу Олега – це магія природного, яке саме себе виявляло й означувало, використовуючи митця як свого одержимого посередника.

Поет показував, що навколишній світ не зводиться до таких чи таких раціональних пояснень, адже в ньому діють таємничі сили, які однак мають свої закономірності. Наблизитись до розуміння останніх можна через уважне вдивляння, розпізнавання відповідних “знаків” й інтуїтивне їх осягнення. Один із вчителів Олега, китайський поет Лі Бо схилявся перед силами природи, адже вони в багато разів перевищують людські можливості. Автор “Великого мосту” вчив не протиставляти себе природі, а діяти згідно з нею – в її припливах і відпливах, творити як її органічна частка, відкидаючи усе зайве й додаючи необхідне. Отакі діяння й творення він означував словом доля (показово, що етимологію останнього науковці пов’язують із латинським словом dolāre – обробляти, обтісувати). Олегове відчуття власної долі, усвідомлення свого природного покликання були особливо глибокими й сильними. Як і Сократ, він дослухався до голосу даймона, який лунав в його душі, до голосу доброго й справедливого Бога природи. Саме цей голос вчив Олега чути та бачити, встановлювати аналогії й проводити розрізнення. Він підказував, яку деревину взяти і якою сокирою та в який спосіб її обтесувати. Голос даймона давав зрозуміти, що оцей творчий задум ще треба поносити в собі до повного визрівання; з оцим образним висловлюванням вже все гаразд, а з оцим щось не те, його ще необхідно шліфувати. І Олег виношував та шліфував до того часу, поки внутрішній голос вже не мав застережень. Він демонстрував просто унікальну здатність дослухатися до цього голосу, цілковито довірятися йому, йти з ним, не зважаючи ні на що.

Звідси і дивовижна внутрішня сила Олега, яку відчували усі, кому пощастило бути знайомим із ним особисто. Завдяки ній він витримував колосальний екзистенційний тиск, що навалюється на кожного, хто виломився за межі соціальної клітки, відкинув поширені культурні стереотипи. Олег витримував, підбадьорюючи себе й інших: “Не відчаюйся – ти проб’єшся..” Його внутрішня сила була така, що збоку здавалося, ніби він взагалі не відчував цього тиску. Ба більше, Олег любив бавитися, влаштовувати різноманітні перфоменси, в яких коли весело, коли іронічно трактував фрагменти навколишнього соціокультурного світу. Ці імпровізовані перфоменси були виразними свідченнями надміру сил, що їх природа щедро наділила свого улюбленця; різнобічного таланта, яким та ж природа його обдарувала; а також – великої Олегової любові до життя.

Ще один його учитель Микола Воробйов колись написав рядки: “високого гостя не можна зустріти / бо ним неможливо стати”. Вже після відходу Олега він сказав: “А це ж я про нього написав…”. “Високий гість” – це той, хто прийшов від природи, чиїм покликанням було розповісти про неї й розкрити те, що вона сама захотіла розкрити. Тож задуматись над тим, що вона промовляла і як себе означувала – це у свій спосіб усвідомлювати покликання “високого гостя”, а отже – наблизитися до нього самого. Йдеться саме про наближення, а не про “зустріч”, усвідомлення чого зростає у процесі самого наближення. Про що ж говорив “високий гість”, і до розуміння чого в його мовленні можна наблизитись?

Природа і є справжньою поезією. Саме в ній найбільше виявляється сила, мудрість та краса. Вона – точна, безпосередня і делікатна, тому не любить нічого зайвого та штучного. Природа втілює вищу доцільність. Також вона динамічна, тож один стан не триває довго, а переходить в інший. Природа не любить надміру, натомість прагне рівноваги. За всієї своєї мінливості вона є єдиною та вічною. Її можна пізнавати, але до кінця пізнати неможливо. Вона ховає у собі таємницю, яка чарує й манить до себе. Такі загальні уявлення можна виснувати з Олегового промовляння. Однак, і це найважливіше, його промовляння завжди було конкретним та точним. Навіть про слово він говорив як про дерев’яну скульптуру, виразно унаочнюючи завдяки такій аналогії природу слова. Олег вчив, що поверхня виявляє глибинну сутність речей. Так, на споді панцира черепахи можна побачити “лінію любові, і дороги і смерті” тварини, а “шорстке листя” шовковиці може чимало розповісти про саме дерево. Він говорив про необхідність відчувати природу так тонко, як яструб чує висхідні повітряні потоки, короп – річкове дно з його плесами та перекатами, а лісова куниця – найбільш сприятливу мить нападу на здобич. Навчав безпосередності руху, коли, наприклад, просто нахиляєш до себе гілку і відчуваєш запах соснової глиці. Все це вело до живого й субтильного сприйняття навколишнього світу. Цей світ був поетичним світом природи; усе похідне, вторинне, штучне цілковито випадало з нього. Тут видимі форми засвідчують глибинні змісти, і вони ж є виразниками одвічних природних сил.

Одного разу на питання “Що таке поезія?” Олег відповів: “Це уточнення ймень”. Майстерність (грец. τέχνη) поезії полягає у тому, аби сказати точніше, тобто конкретніше, більш відповідно до сутності речі. Завдяки дослуховуванню до внутрішнього голосу, уважному вдивлянню й безпосередньому рухові можна сягнути вищої здатності в означенні навколишньої дійсності. “Уточнити ймення” – це піти далі, углиб, до осердя речі, до сутності явища. Це сказати первісною мовою, яка безпосередніше та адекватніше відображає світ. Уточнення передбачає поєднання глибини, виражальності та природності висловлювання. Тексти Олега дають зрозуміти, що не слід писати багато, а треба писати точно й просто – так, як пташка злітає з гілки. Тоді фраза, що постала у природній мові, буде жива і тепла. Вона скаже якнайглибше. Ця фраза проникне в душу і поведе її за собою. Тому, працюючи над перекладами Сильвії Плат, Олег прийшов до переконання, що рядок “Це – світло душі, холодне і планетарне” краще замінити на “Це – світло душі, холодне і неземне”. “Так буде простіше”, – наголошував він. Простіше, тобто точніше і поетичніше. Від природи він переймає ту майстерність, в якій найвища точність поєднується з найбільшою простотою.

Олег вчив живого відчуття культурної тяглості, яка охоплювала цілі материки – Східну Азію, Північну Америку, Західну й Центрально-Східну Європу. В його духовних візіях ці материки пройняті “енергією величезних просторів”, яка походить від навколишніх океанів. Тому все те, що у певний спосіб відчуває цю енергію, говорить про неї, осмислює її, є близьким та рідним Олегові. І не так вже й важливо, з якого континенту, філософської школи чи мистецької стильової течії походять такі відчуття та осмислення. Головне, що завдяки цьому духовному досвіду можна ближче підійти до осягнення природи й вище піднятися у царство свободи. Адже справжня культура належить до цього царства. Відчувати свою долю, здійснювати своє покликання, творити, “уточнюючи ймення” – це і є сяганням вищого ступеню свободи. Це і означає ставати вільним.

Доцільність природи виявляється у точному слові. Тому й Генрі… Тому й Олег…