Попіл ненаписаних книг

Євген Стасіневич
Євген Стасіневич

Світ, а точніше, все ж – Європа відзначила чергову річницю звільнення Освенциму. Хто саме відкривав браму табору, хто першим звільняв в’язнів і що це символічно означає, – питання, вочевидь, важливі. Та вони тему України йі Голокосту радше відкривають, ніж вичерпують. Цікавіше і важливіше нині поговорити про те, якою мірою і в якому вигляді Шоа присутня в сьогоднішній культурі, точніше – в літературі. А якщо максимально точно – то в українській літературі від повоєнних часів і аж до сьогодення.

Відповідь тут проста – майже тотально не присутня, чого лукавити. Але й причини варто спробувати з’ясувати.

Голокост по-різному знищував книги, в різний спосіб боровся за їхню неприсутність у світі: безпосередньо знищуючи письменників, в таборах і не тільки – так сталося з Янушем Корчаком, Максом Жакобом, Бруно Шульцом, Деборою Фогель; ламаючи письменників, а чи й «просто» змушуючи їх повністю змінитись – так сталося з Тадеушем Боровським і Паулем Целаном, хоча нарікати в другому випадку, як мінімум, нечесно – без цих подій ми б просто не отримали одного з головних поетів століття; врешті, ліквідуючи самі тексти – попри те, що «рукописи не горять», їх таки можна знищити чи принаймні затерти їхні сліди, приклад роману «Месія» Шульца тому підтвердження – його втрачено, і це велика втрата, хай навіть нічого геніального ми б там і не побачили. Але є ще категорія книг, які б мали бути написані і були для того всі підстави, а вони не з’явилися. Та про це далі. Головне, факт залишається фактом – література зазнала одного з найсильніших ударів.

Що натомість – хай скільки по-блюзнірськи це звучить – ми отримали взамін? Корпус текстів свідків, текстів-свідчень, які важко класифікувати, але які часто ставали першим кроком майбутньої письменницької кар’єри, хоча частіше цим все і закінчувалось: «Чи це людина?» Прімо Леві, документальні романи Елі Візеля, щоденник Анни Франк, спогади-рефлексії Бруно Беттельгейма і Віктора Франкла, мемуарна проза Тадеуша Боровського, тексти Аарона Аппельфельда і Бені Вірцберга.

Саме ці книги з усією невідворотністю продемонстрували той парадокс чи краще сказати – страхітливий дисонанс, що його філософ Джорджо Агамбен називає апорією Освенциму. Суть її – у неспівпадінні фактів і правди, неможливості поставити знак рівності між констатацією і розумінням. Кількість жертв і ступені падіння людини можна назвати і охарактеризувати, але усвідомити.. Тим, хто вижили, те, що з ними сталося, видається після того єдино важливим і вартим проговорення, але саме це вони не в змозі передати словами, описати і донести до інших. І це накладається на те, що найтонші, найделікатніші душевні відрухи взагалі важко омовлювати. Будь-кому і будь-коли. А якщо вони породжуються такими обставинами.. Література отримала один із найбільших викликів за всю історію – спробувати стати «тим, хто побачив Горгону» і продовжити говорити. Чи впоралась вона із ним – складне питання.

Без сумніву, з’явилося чимало художніх текстів, головне – прози, де було досягнуто надзвичайного ступеня переконливості у зображенні тих подій (і зовнішніх, історичних – і внутрішніх, душевно-психічних), і це при тому, що автори тих книг безпосереднього стосунку до Катастрофи не мали, жертвами вони не були. Тут ряд великий і дуже різношерстий: від «Життя і долі» Гросмана і «Родини Опперман» Фейхтвангера через «Білий готель» Томаса і «Ковчег Шиндлера» Кеніллі до графічного роману Шпігельмана «Маус», «Даніеля Штайна» Уліцької, «Благочестивих» Літтелла і «Аустерліца» Зебальда. Про межі художньої літератури в такій ситуації – етичні і виражальні, про літературу травм і суть самої літератури, що, може, і виникла колись як необхідність проговорити найболючіше, варто, звичайно, говорити окремо і детально. Але те, що деякі з цих текстів досягають поставленої мети – максимально наблизитись до принципово невимовної суті, хай і не проникнути в неї, але впритул, не відводячи очей, зазирнути у безодню – є, наскільки ми можемо про це судити, безспірним.

Без сумніву, мають місце не лише спроби – умовно кажучи – художнього дослідження явища, а й спекуляції на ньому, і їх чимало. Звичайно, цьому легко опонувати, мовляв, де чіткі межі – чи це спекуляція, а чи якась радикальна і свіжа, а чи й просто ще одна, «щиросердна» спроба осмислення? Так, межа тонка, але багато тут залежить від прив’язки до кон’юнктурності: якщо єврейське питання в світі вкотре актуалізується і скоро по тому з’являється роман про Голокост, майже точно він викличе певне відторгнення навіть у тих, хто за контекстом не слідкує. Хоча точнішими тут є показники все ж не зовнішні, а внутрішні, внутрішньо-текстові, коли тема «остаточного вирішення єврейського питання», по суті, вводиться для того, аби книга краще продалася (найгірший варіант), або тоді, коли автору здається, що жоден сучасний великий роман просто не може цю тему, в силу її значущості, обійти, і тоді такий автор з усіх сил намагається хоча б одну таку сюжетну лінію в текст всунути (варіант більш-менш пристойний).

Міра суб’єктивності тут велика, але особисто мені по-своєму дуже кон’юнктурним і від того нещирим (а в таких речах це один із найтяжчих закидів) видається роман «Див. статтю «Любов» Давида Гроссмана, обидва романи Джонатана Фоєра, попри чималу кількість симпатичних моментів там. І навіть тільки-но видані українською «Акварелі» Остоловської, хоч і базуються на реальній історії, наштовхують на негарні думки – чому польська репортерка, яка до того писала про маргіналів усіх мастей, береться за таку «сльозогінну» історію і фарб в описі геноциду циган не жаліє? Хто шукає, той знаходить. Тобто, мова не про цинізм чи нездоровий прагматизм, хоча і він має місце. Мова радше про відсутність такту, про спекуляцію як підвищення ціни власних письменницьких акцій і спекуляцію як спробу досягти поза-літературних цілей завдяки матеріалу такої ступені крихкості, що поводитися з ним слід максимально обережно. Щоправда, містифікації Єжи Косинського спекуляціями чомусь геть не видаються, скоріше вони є ще одним виявом рольових можливостей, що їх провокує опромінення митця такого масштабу Подією.

Але повернімося до української літератури. Вона Голокосту, дійсно, не знає. І не знала.

Ані повоєнна проза, ані «перебудовна», ані новочасна жодного хоч скількись опуклого образу катастрофи єврейського народу не явили. Окремі натяки можна відстежити в Леоніда Первомайського, але то поезія і то теж абсолютно поодинокі випадки. Симптоматично навіть те, що про чи не головну подію, пов’язану з Шоа на українських теренах – про трагедію Бабиного Яру – першим написав Євгеній Євтушенко – хай загально радянський, але ж таки російський поет. Теж саме можна сказати і про документальний роман «Бабин Яр» Кузнєцова – зарахувати його до української літератури, скільки ти не говори про національність автора, не видається можливим.

Російська література теж має не так і багато, але має: тут і недооцінювана нині «Буря» Еренбурга, і згадуване «Життя і доля» Гросмана (хай виданий із величезною відтяжкою, але ж написаний наприкінці 1950-х), де мати Штрума в останньому листі до сина описує своє життя в гетто одного з українських містечок – описує «на розрив серця», читати спокійно це просто неможливо; хоча єврейське питання цим далеко не вичерпується. Це не робить роман автоматично великим – він таким, по суті, не є – але робить осмислення війни усестороннім, а по-іншому видатного роману про ту війну і не написати. Був ще суперечливий «Важкий пісок» Рибакова (1978), були слабкі, але щирі романи Севели, хай і написані в еміграції. В останньому десятилітті був міцний роман Уліцької «Даніель Штайн, перекладач».

У нас же можна – і варто – згадати хіба нещодавній роман Юрія Винничука «Танґо смерті», але теж не без суттєвих застережень: по-перше, це роман геть не про львівське гетто чи Янівський концтабір, точніше – далеко не лише про це; по-друге, цей підсюжет працює на більшу, пригодницько-містичну оповідь, хай в її осерді і речі, які мали місце саме в концтаборі – певна експлуатація матеріалу тут не має характеру паразитування, жодним чином, але підпорядкованість цього матеріалу іншим художнім і сюжетотворчим ідеям очевидна. Але загалом – так, це наш єдиний роман, де події Голокосту посідають чільне місце, та й взагалі – де про них хоча б ідеться.

Іншим прикладом – а радше казусом – може бути «Соня» Катерини Бабкіної, і тут без іронії не обійдешся: в тексті вагітна головна героїня в якийсь момент починає бачити привид єврейського хлопчика, що загинув під час Голокосту, і розмовляти з ним. Жодної функції саме цей образ не несе взагалі – на його місці міг бути будь-який інший привид іншого хлопчика, замордованого під час будь-яких інших воєнних дій. Або й просто привида могло не бути. Тут якраз варто говорити про літературні тренди: Бабкіна знає, що європейська проза любить такі речі, і мандрівка Європою не може обійтись без згадок про ці події. От вона і вписує, всовує це в свій міні-роман, де й без того багато необов’язкового. Що, правда, не робить «Соню» менш симпатичною.

Це майже і все. Далі – пустка, тиша, пустеля. Подивишся на українську літературу в перспективі останніх сімдесяти років – не було такої трагедії поруч (не просто поруч – на цій же ж землі!), не було потрясіння, що скомпрометувало всю західну цивілізацію з Новим часом і гуманістичними ідеалами включно і почало відлік вже якоїсь іншої, пост-катастрофічної епохи.

Це, звичайно, можна пояснити отим хрестоматійним «що дозволено Юпітеру, не дозволено бику»: мовляв, те, що можна було видавати і писати в «центрі», під боком Кремля, тут, на відносній периферії, де гайки було затягнуто максимально, було зась. І це справедливо лише частково, бо більшість текстів про Шоа, наприклад, російською написано було письменниками в еміграції, а наш – будь-якої хвилі – екзиль ні в чому подібному помічений не був. Можна спробувати пояснити такий дисбаланс тим фактом, що про ці події писали головне письменники-євреї, які лишень остільки оскільки належать тій чи іншій літературі: як-то Гросман і Уліцька в Росії, Зінгер в США, Літтелл, американський єврей, у Франції. Тобто претензій до національної літератури бути не може – просто не пощастило їй на представника єврейського народу, от і все. Та й взагалі, мало чого в літературі нашій немає – цілих стилів, жанрів, огрому тем. Нащо на чомусь одному акцентувати.. Але й це радше половинчаста софістика, ніж спроба намацати суттєве.

А суттєвим і важливим видається те, що українська література і культура загалом належним чином не від-рефлексувала свої трагедії, свої катастрофи. А особливо одну, своє Шоа – Голодомор. І коріння цієї специфічної «глухоти до Голокосту» слід шукати саме тут.

Власні історичні травми й образи ще художньо не усвідомлені і не розроблені – куди там до чужих. Головним текстом про тридцяті в силу окремих тривіальних причин – іншого не було – став «Жовтий князь» Барки: насправді, дуже середній, дуже «народницький» – попри всі символістські претензії – текст, де мало місце не так навіть свідчення, як оголювання найбільш шокуючого. Також не вершинна п’єса Миколи Куліша «97» – хай вона і про інший голод – видається тут куди адекватнішою.

Українці, українська інтелігенція (а серед них і письменники) цілком справедливо можуть вважати себе народом-«жертвою ХХ століття», який настраждався – в перспективі ста років – чи не більше, ніж євреї. Наскільки це конструктивна позиція – інше питання. Головне, що такий напівусвідомлений момент є: визнати чужу трагедію за Катастрофу – наче применшити свою, про яку так довго не давали писати. Але коли дали – чомусь нічого зламного не написалось і продовжує не писатись. І напруга, вочевидь, зростає.

Цей острах, що вкрадуть твою «жертву», не від лукавого – він від величезної травми, сліди якої назавжди на нас. Усередині нас. І стосунки одного поламаного народу з іншим поламаним, як правило, далекі від добродушної підтримки і розуміння – там мають місце речі глибинніші, а тому темніші і каламутніші. Жертва завжди має властивість бути найбільшою, видавати себе за «еталон страждання», і спроба іншого щось тут змінити видається мало не агресією і нападом. Але ще раз наголошу – мова про речі мало усвідомлювані. До-свідомі. Ті події і свідомість як така взагалі погано між собою поєднуються.

Не слід забувати і про почуття вини, яке може домішуватись до образи на історію, сильно її підігріваючи – занадто багато з тих подій сталися саме тут, і не лише в Бабиному Яру: хай без допомоги місцевого населення, але за його вимушеної присутності. На це теж слід зважати – провина переживається не менш інтенсивно, ніж образа.

Отак й існують десь ті ненаписані книги, тягнуть камінням, висять несплаченим боргом. Попелом розкидані по книжках, натяками, а частіше – озиваються самим фактом своєї відсутності. Це теж породження Голокосту – присутність відсутнього, велике Ніщо – нема тіл, імен, дат – тисне так, немов несеш гору.

Браму Освенцима відкривали українці. Тепер вже час відкрити ту браму ширше і в українській літературі – зайти, роззирнутися неквапно, спробувати зрозуміти. Можливо, тоді трохи легше стане дивитися в обличчя своїх мерців. Дивитися і нарешті їх відпускати.

Читайте також:
Богдан Ославський. Правда про людину