«Бай-бай, богемо!.. Вона – ще з нами!»

Неборак Віктор. Літаюча голова. Вибрані вірші. – К.: А-БА-БА-ГА ЛА МА ГА, 2013
Неборак Віктор. Літаюча голова. Вибрані вірші. – К.: А-БА-БА-ГА ЛА МА ГА, 2013

Кожний, хто на підставі назви сприйматиме „Літаючу голову” Віктора Неборака як книжку поезій, що включає у себе усе найвартісніше із попереднього доробку автора, буде змушений визнати, що таке сподівання справдилося тільки частково. Так, книжка містить багато з попередніх збірок, іноді цілі цикли, і все ж… Усе ж укладена вона під ретельним – не скажу цензорським, але прискіпливим оком самооцінки, або й переоцінки написаного раніше, або, кажучи словами самого поета, „реставрації” попереднього. Не випадково поемка під такою назвою, академічно пронумерована за порядком строф, що не передбачає чи й не допускає жодних змін і виправлень. Але ця реставрація – мовби ключ до сприйняття книжки, мовби повернення у минуле й туга за ним, але водночас усвідомлення, що хоч минуле й дороге, але воно усе-таки спогад, прощання з ним, переважно з іронічною чи вибачливою самооцінкою.

Віктор Неборак здійснив цікаву спробу „реставрації” минулого, яка включає момент реконструкції, бо повернення у минуле неможливе. Навіть Ренесанс, кажуть учені, не був насправді відродженням, а був радше реабілітацією античності, на основі якої творилося нове мистецтво. Та коли вже зайшло в історичні аналогії, то дозволю собі оприявнити асоціацію, яка спала мені на гадку при читанні „Реставрації”. Ця інтродукція до книжки чимсь нагадала мені рядки з „Присвяти” Ґете до „Фауста”, власне до другої його частини, яку поет писав по довгій перерві після закінчення першої (цитую в перекладі Миколи Лукаша): „Знов близитесь ви, постаті туманні, Що вже мені з’являлися колись…”. Тільки у німецького класика доби романтизму колишній спів лунає, „мов арфа чарівна”, а в нашого поета доби постмодернізму – це „листи, знайдені у пляшці з-під львівського пива”.

Ці „листи” тим не менш заторкують те, чим жила тоді людина і що вона стверджувала. Назва ранньої збірки „Літаюча голова” (К., 1990) цілком підходить для книги вибраного, бо охоплює різні грані її змісту, не випадково по її розділах „розіпхано” майже всі вірші цієї першої у плані стильової самоідентифікації книжки. Поет наче підкреслює цим, що він не відмовляється сам від себе, водночас на все дивиться з нової висоти, тієї, яка відкрилася і дотепер відкривається його літаючій голові.

У розшифрувані образу „літаюча голова” – це ефект шибки чи своєрідного дзеркала вагонного вікна у метро. Лінія руху поїзда не тільки деформує риси обличчя, а й „відриває” голову від її природного положення і справляє враження самостійного польоту. Це переміщення спричинює різні метаморфози не тільки з головою, а й з ліричним суб’єктом. Спершу „перед собою він бачить себе”, але цей автопортрет поступово розщеплюється, з’являється „рухома тінь в повітрі”, вона діє самочинно, водночас невідступна від нього, „він крок ступає, вона назустріч”, „тінь моя в мені”. Що й казазати, тінь ця може викликати дуже промовисті асоціації. Вона, може, знає нашого героя не гірше, ніж він знає себе сам. Пригадуються рядки поета Євгена Летюка: „Я сам не знаю так себе, Як знають хлопці з кагебе”.

Навіть тоді, коли ліричний герой уявляє свою літаючу голову „виробничим автопортретом”, змонтованим за правилами сучасної технології, але за змістом наповненим персонажами середньовічних страховищ з виразними підтекстовими нюансами:
Я у скафандрі, я прощаюсь –
ну, поєхалі – я лізу в мозок свій.
На старт збігається дивитися півпекла.

У сюжетному плані „літаюча голова” – спосіб розгортання карнавального дійства, розімкнений часопростір, лінія руху охоплює зміну епох від часу динозаврів до реалій космічної ери, зокрема літаючих тарілок, на одній з яких героєві летіти в космос. Та ці фантасмагорії раптом набувають несподіваного повороту, який теж виражає реалії космічної доби:
Сенсація! Тарілка! Катастрофа!
… Це ще питання, хто за ким спостерігав.

Зміна декорацій веде за собою зміну ролей: вагонна шибка враз перетворюється на екран, а ліричний суб’єкт – на режисера, який уже на фестивалі у Каннах, щоправда, тільки на хвилини переїзду між зупинками станцій „Жовтнева” – „Більшовик”.

Нарешті, „літаюча голова” – це молитва. Молитва до Богородиці, благання про порятунок у космічному польоті. Але на цей мотив накладається на пародійний тон авторської мови, контрастуючи із загальним тоном її звучання.

Читач легко помітить у „Літаючій голові” реакцію на мотиви і стилістику шістдесятників, її неприйняття, зокрема через пародію на неї. Що ж пропонується взамін? Попри „оргаїстичний” антураж і „киряльний дух” виразно вловлюються прикмети літературної ситуації кінця 1980–1990-х рр., генеалогія постмодерністських тенденцій, зокрема у „Реставрації” згадані метафористи, трійця яких – Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець – і склали згодом групу Бу-Ба-Бу. Лапідарно, але колоритно окреслені постаті з тогочасної літературної модерни (Юрій Покальчук, Микола Рябчук, Ігор Римарук, Іван Малкович, Ігор Маленький), що становлять образ часу й середовища, котре, „як сон тепер”. Тому, що тогочасні „вивихи” сприймаються тепер, як спогади. І те, що здавалося сенсом творчості, тепер викликає самоіронію.
Так чим займались ми? Ходили на
Літературні зустрічі в театри,
І вештались у пошуках вина…
Летять у прірву наші ідеали.

Описів таких вештань і оргій у книжці Віктора Неборака багато, але чи варт навіть подумки прилучатися до того, що сам автор сьогодні бере на кпини. Певно після захвату від зняття табу на всі застереження приходить протверезіння:
Бай-бай, богемо! Час розплати близько.
Тремти, тварюко, вий і реви.
Була ти надто звабливе курвисько
І не одне дурне лицарське військо
Стягла на грішні свої острови.

Отже, геть із цих грішних островів. То, може, податися „в пустелю, в пущу – без товариства – і рахувати летючі зірки”. Та ні, з пустелею нічого не вийде, надто вабить ще „акселератка, жриця пристрасної пітьми”. Тому прощатися з богемою надто зарано:
Пані і панове! Джентльмени і дами!
Вона – все ще з нами! Вона – все ще з нами!
Отже, похорон відкладається. Все.

Вірші В.Неборака мають невитравну печать постмодерного стилю – від поетики до філософії. Вона, ця печать, не тільки в пародійованості, що не щадить ні авторитетів, ні святощів. Не хочеться повторювати пародій з Шевченка чи Франка, їх уже не раз цитували, але трохи дивно, що вони не потрапили у „прірву” від учорашніх ідеалів. Надто, що поет уміє скликати голосом, „як трубою” не лише на киряння, а й на Майдан, припасовуючи образи Івана Франка з його „Каменярів” до сучасної політичної ситуації (ремейк „Скала”).

Цікаво, що в стилістиці В.Неборака на рівні прийому функціонують мікрообрази поетів, з якими він, очевидно, відчуває творчу спорідненість. Так, натрапляючи на антоничівські вкраплення типу „дочасне світло”, „зелена Книга Лева” „темним зором” (в Антонича „темним оком”), відчуваєш момент метафізичного, діалог з автором „Книги Лева” та „Зеленої євангелії”. А строфи на зразок
Летючі риби гнізда в’ють серед колон.
Живу будівлю обвивають кільця змія.
Заходиш в пащу, наче в храм, – тече олія,
змішались фарби, очі витекли з ікон,
не можеш не згадати Антоничевої світотворчої метафорики.

У книзі „Літаюча голова” відбуваються справді „карколомні перевтілення”. Ми бачимо це в напівмістичній, напівіронічній „Вечері”, довірливому „Листі до Малковича”, своєрідній ідилії „В малесенькій хзатиночці”, сповненому самоглиблення й сумнівів роздумі „Сум’яття”…

Якось осібно від інших текстів стоїть поема „Luckyi”, в якій автор осмислює літературознавця, сина поета й теоретика групи модерністів „Молода Муза” у Львові Остапа Луцького – професора Юрія Луцького. Він закінчив університет у Кембріджі (Великобританія), здобув докторат у Колумбійському університеті (США), протягом тридцяти років пропрацював на посаді професора Торонтського університету (Канада). Написавши низку книг про українську літературу англійською мовою, він із здобуттям Україною незалежності, мов навернений грішник, повернувся до української мови. Сталося так, що після кількох зустрічей Юрій Осипович попросив Віктора Неборака відредагувати його книгу спогадів, і це спонукало нашого поета зануритись у внутрішній світ українського інтелектуала на велелюдних дорогах драматичної історії ХХ століття, пройтися тим лабіринтом, куди вела його Мойра (за дивним збігом обставин таким було ім’я його дружини – англійки).

Ідейне осердя поеми – національної самоідентифікації людини в складних історичних обставинах. Тож для читача не є дивним, що ученого постійно цікавила постать Миколи Гоголя. Ю.Луцький на відміну від багатьох письменників і учених, які твердили про трагізм Гоголевого роздвоєння, вбачав у цьому роздвоєнні не лише втрату для української літератури та особисту драму письменника, а й можливість виходу на світовий простір. Сьогодні проблема Гоголевої роздвоєності налічує велику кількість праць, але для Ю.Луцького вона була проблемою автобіографічною. В.Неборак ставить читача перед дилемою: чи це національна самокритика, чи позиція Ю.Луцького, позаяк „асиміляція – це перехід В інакшу мову, віру і культуру, геройська втеча від Проклять і від святих традицій, вибуялих здуру: Горілка, танці, шманці…”. Так, англійська мова – безпрограшна, двері в майбутнє, але були чомусь і муки Гоголя, і щось потягло до рідного слова професора-емерита Юрія Луцького, який міг свій шлях зіставити зі шляхом інших учених зі схожою людською долею, але іншим вибором.

Чи поема про Юрія Луцького – теж постмодерністська? Чи постмодерністська в ній нерозв’язність дилеми поведінкової орієнтації, або епізод випадково побаченої ще майже дитиною еротичної сцени, яка врізалася йому в пам’ять до старечих літ. Який це постмодернізм…

Віктор Неборак – блискучий версифікатор. Він, здається, не відчуває опору слова, в нього навіть службові слова виступають повноцінними складниками вірша, елементами ритму і римування, а лексика різних пластів мови творить несподівані образні сполуки, де не раз у, здавалося б, пародійному тоні з’вляється справді-таки непідробне сум’яття, сумнів, які породжує у людини усвідомлення того, що жодний досвід не є запорукою успіху в майбутньому, і кожен крок подає непередбачувані уроки і розчарування, бо
Коли гроза минулася, збираєш
поламані гілки, плоди нестиглі.
Їм спіти не судилось до падіння
від власної
солодкої ваги.