Нацистський концтабір як вдячний ґрунт для лаконічної прози

Тадеуш Боровський. У нас, в Аушвіці… - Чернівці: Книги – ХХІ, 2014
Тадеуш Боровський. У нас, в Аушвіці… – Чернівці: Книги – ХХІ, 2014

Одразу треба попередити: книжка вельми важка, про що можна здогадатися з її назви. Адже це й справді оповідання, сказати б, із табірного побуту. Сповнені смертей, жорстокості, тортур – хай навіть у вельми очудненому й відстороненому виконанні Тадеуша Боровського та його наратора Тадека.

Про Тадеуша Боровського варто сказати кілька слів (хоч він і не є зовсім невідомим у наших широтах автором, так, окремі його оповідання виходили вже у «Кур’єрі Кривбасу» та «Березолі»). Передовсім те, що він наш земляк, народився в Житомирі 1922 року. Правда ж, можна не писати, як вшановується його пам’ять на батьківщині? Він, проте, залишається помітним представником житомирського мультикультурного контексту. Родина Боровських після непростих поневірянь 1932 виїхала до Польщі. У часи нацистської окупації Тадеуш навчався у підпільному університеті в Варшаві, був пов’язаний із лівими колами. Дебютував у літературі як поет. Перекладач книги «У нас, в Аушвіці…» Олександр Бойченко в післямові, як на мене, несправедливо характеризує його вірші як не надто цікаві й занадто абстрактні, хоча це вже справа смаку. Після війни вийшли й оповідання Тадеуша Боровського. Вони викликали досить різну реакцію, часто різку, оскільки життя в’язнів виглядало в них аж ніяк не героїчно. Зрештою, Боровський знав, про що писав – у сорокових встиг посидіти і в Дахау, і в Аушвіці (як зазначено в українській Вікіпедії, «в Освієнцімі, Аушвіці та ін.»), й в інших приємних місцях.

У повоєнних реаліях письменник вирішив не залишатися в еміграції, а приїхати до нової, сталінської Польщі. Вступив до ПОРП (місцевого аналогу компартії), активно співпрацював із новою владою, в 1949-1950 роках навіть був у польській військові місії в Берліні, нібито як розвідник. А влітку 1951-го у віці 29 років Тадеуш Боровський покінчив із собою – принаймні, це основна версія його загибелі від газу й снодійного. Серед причин самогубства називають і нещасливий роман, який він натоді переживав (хоча щойно в нього народилася донька), і розчарування в комуністичному режимі, до якого був причетний. Хоч можна, звісно, змоделювати й наслідки психологічних травм, пережитих в ув’язненні, провівши, таким чином, паралелі не з Маяковським і Хвильовим, а з Целаном.

Отже, українське видання «У нас, в Аушвіці…» містить вісім оповідань («Прощання з Марією», «Хлопець із Біблією», «У нас, в Аушвіці…», «Люди, що йшли», «Ласкаво просимо до газу», «День у Гармензе», «Смерть повстанця», «Битва під Ґрюнвальдом») та цикл новел «Кам’яний світ». Вони більш-менш улягають відносно послідовному сюжету: від облави й арешту через наскінченні табірні дні до не надто святкового звільнення американцями й перших спроб учорашніх в’язнів «жити по-новому», котрі, щоправда, часто-густо знову закінчуються кров’ю і тортурами.

Світ концентраційних таборів Тадеуша Боровського підкреслено буденний і наче не дуже емоційний. Люди спокійно собі сновигають, працюють, шукають, що б украсти («організувати»), де б знайти одяг, краще харчування, як поспілкуватися з протилежною статтю, звично спостерігають численні й стрімкі смерті (справжні юрби людей іноді встигають загинути в газових камерах за час між двома кутовими футбольного матчу, який грають ті в’язні, котрим судилося жити далі). Діловито, іронічно, стримано. Підкреслено не-героїчно (іноді Боровський навіть знущається зі стандартного пафосу, даючи назву «Смерть повстанця» оповіданню про те, як колишній учасник Варшавського повстання помер через те, що не послухав іншого в’язня і, після тривалого недоїдання, проковтнув цілий сирий буряк). Типовий, справді, «Кам’яний світ», у якому мовчання у відповідь на запитання приречених до газу «Куди нас привезли?» вважається єдино можливою формою милосердя. У якому можна пишатися «маленьким» особистим номером чи масштабом «свого» концтабору. Але є в ньому й інше. Нестримне бажання листуватися, віддати останнє на подарунок важливій людині, потреба, попри все, залишати в душі місце і для затишку, і для метафізики. Нервовий зрив, здавалось би, геть байдужого, цинічного героя, коли його поставили до такого «різновиду роботи», як «зустрічання» тих, кого привозять до Аушвіца одразу на смерть.

У такому ж поєднанні сухої стриманості та внутрішньої напруги витримане власне письмо Боровського. Лаконізм, удаваний спокій, чимала доза «тваринності» на тлі граничної уваги до деталей, лапідарних і вражаючих описів краєвидів, надпромовистих дрібниць. Особлива табірна мова. Неминучий психологізм портретів (чи бувають погані психологи в концтаборах?). Стрімкість, приголомшливість діалогів, іноді не зовсім зрозумілих, що компенсує їхній дещо надмірний пафос. І різкі повороти сюжетів, особливо сліпучі в сірому одноманітті днів в’язнів. Цикл «Кам’яний світ» задекларовано як певною мірою полеміку з іншими письменниками (більшість новелок мають відповідні присвяти), подекуди стилізацію. Проте й тут насправді Боровський залишився вірний обраному письму, навіть загостривши свій меланхолійний цинізм – тож звільнений оповідач під час перегляду опери раптом боляче вводить пальця між ніг німкені (Переможеної!), що сидить поруч із ним.

Для українського читача неминучими будуть роздуми на тему співставлення табірної прози Боровського з табірною прозою інших авторів, написаною за наслідком «гостювання» в таборах уже радянських. Спільного досить багато, особливо в емоційній атмосфері, в стриманому, відкладеному переживанні. Втім, радянські видаються мені в цих літературних дзеркалах більш простими, «роздовбайськими», а нацистські – «вишуканішими», «концептуальнішими», відтак, такими, що залишали окремій нещасній людині в своєму череві менше простору для маневру.

І наприкінці, проте не на останок, не можна не відзначити добрий переклад Олександра Бойченка. Він зумів одночасно і передати дуже специфічний стиль, дух (зокрема й мовний) прози Боровського, й гранично адаптувати його, інтегрувати в українські, а не штучно кальковані чи занадто локальні конструкції. Це у випадку перекладів з польської, на жаль, часто буває проблемою. А ще більше зблизять читача з книжкою численні та досить детальні примітки.

Читайте також:
Владислав Івченко: 50 відтінків пекла

Богдан Ославський: Правда про людину

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".