Не(за)політизованість культури

Питання про незалежність літератури від політики настільки ж наївне, як і про чесність суспільно-політичних видань. Адже погодьмося, що нині (особливо нині, хоча саме так тривало завжди), аби добре зрозуміти, що нам хотіли сказати певним новинним повідомленням (навіть не аналітичною статтею), потрібно знати, кому належить видання, що подало це повідомлення. Нині новини – це не просто коротка інформація про певну подію, це така чи сяка маніпуляція певною подію. Бо преса в Україні не може бути самоокупною (за поодинокими винятками у вигляді «Готовім самі» чи «Порадниць» тощо).

Тим паче не може бути самоокупною книжка. І тим-тим-тим паче – не може заробити собі на прожиття виключно власною творчістю український письменник, який уже давно перестав навіть нарікати на принизливі гонорари. Українська Джоан Роулінг, підозрюю, ще не народилася, або ж – у кращому разі – воює під Дебальцевим, як і всі її піарники, як і її видавці. Як і державна політика в сфері вітчизняної культури. Шевченківська премія – добрий лакмус того, як літературу бачить чиновник і як він її фінансує з наших податків: Щербак, ой, вибачте, Буряк. Переплутали. І довколалітературна тусовка взялася гуглити: ху із Буряк?

Тому актуальний сучасний письменник годується з журналістської діяльності, з довколалітературних проектів і з мистецьких грантів інших країн – і це дуже добре, що вони є. Проте при цьому йому варто не втрачати пильності: бо в якусь мить дуже нейтральна й суто культурна атракція стає політично забарвленою. І культурний проект, започаткований із найкращими намірами, виявляється, може мати не найкращу мету, сенс якої виявляється згодом. Бо якщо в культурні проекти не вкладатиме грошей держава, маючи попередньо чітко прописані й зрозумілі цілі, то це робитимуть олігархи. І робитимуть на догоду власним бізнесово-політичним інтересам, бо інакше не вміють і не хочуть вміти.

Я в жодному разі не закликаю перейнятися питанням світової змови, проте раджу нагадувати собі хоч іноді, що хто платить гроші, той і замовляє музику. Навіть ту музику, якої, здавалося б, ніхто не чує, вважаючи, що українська культура перебуває в гетто. Бо насправді – таки чують. І передають далі. Тому український митець не може бути митцем у чистому вигляді, хай би як хотів і щиро прагнув.

У контексті цього пригадується одна ілюстративна розмова, що відбулася днями. До мене в гості у якійсь двадцять восьмій справі зайшла сусідка – жіночка років п’ятдесяти, яка колись закінчила «культурний тєхнікум», працювала в місцевому «домі культури», а нині дотягує до пенсії, працюючи прибиральницею в школі. Вона сама зізналася, що ніколи – навіть у 70-80-х, коли їздила до Києва на наради – не переходила на російську мову спілкування, бо банально не володіє тією мовою. Як не володіє й літературною українською – це вже моя ремарка – послуговуючись довколакиївським суржиком, якого їй для віночково-шароварного втілення культури було більш ніж достатньо. Окрім інших тем, на які ми з нею коротко поговорили, вона поставила мені одне важливе питання: мовляв, чому, на мою думку, нова влада в Україні «ущемляє» російську мову й культуру?

Я не знаю тих секретних даних, якими, вочевидь, володіє вона, не зауважуючи проблем українського, порівняно з російським, книговидання в Україні, пропорцією в кількості назв та тиражів суспільно-політичних газет і журналів українською та російською, врешті, того, як українські телеканали дедалі охочіше послуговуються російською – особливо в розважальних програмах, які й споглядає середньостатистичний не надто вдумливий читач. Можливо, я справді чогось не розумію. Але маю враження, що комусь в Україні дуже потрібно було донести до неї саме такий месидж. І цьому комусь це вкотре вдалося. З чим нас усіх і вітаю, панове літератори.

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у ЗМІ й кількох видавництвах. Від 2012 р. - головний редактор сайту "ЛітАкцент"