Між світовою скорботою та вітчизняною героїкою

Артем Роговий. Натюрморт
Артем Роговий. Натюрморт

Перелік імен, що асоціюються з українською літературою про Другу світову війну, доволі обмежений. Рейтинг незмінно очолює Олесь Гончар із бестселером-трилогією «Прапороносці» (1946–1948). Поряд із ним височіють два Олександри. Як офіційна теза постає Корнійчук із п’єсою «Фронт» (1942), як ревізійна антитеза – Довженко з кіноповістю «Україна в огні» (1943, опублікована лише 1962). Зрештою, не так уже й погано, бо ж могли й про них забути. Адже справді, важко бодай згадати імена (годі говорити про твори чи їх прочитання) чималої кількості авторів, що писали про цю війну. Для прикладу трохи назвемо (за абеткою): Я. Баш, Ю. Збанацький, В. Козаченко, В. Кучер, Н. Рибак, С. Скляренко, Л. Смілянський, В. Собко та ін. Що ж стосується її учасників-письменників (у лавах Червоної армії перебувала десь третина спілки письменників), то ситуація ще критичніша: І. Вирган, С. Воскрекасенко, С. Голованівський, І. Гончаренко, Л. Дмитренко, П. Дорошко, С. Крижанівський, І. Муратов, І. Нехода, М. Рудь, М. Упеник, П. Усенко, М. Шеремет, А. Шмигельський та ін. Більшість цих імен для сучасного читача – як горохом об стіну, втім, деякі з них ще встигли потрапити до хрестоматійної дончиківської «Історії української літератури ХХ століття»: окремі короткі розділи присвячено таким поетам, як Дорошко, Воронько, Вирган і Муратов. Нині ж відсутнє поцінування їх творчого доробку виглядає доволі закономірно: твори переважно були ідентичні – парадно-патріотичні, а їх актуальність обмежувалася колом радянських читачів-сучасників, звиклих до невибагливого соцреалістичного продукту.

Ясна річ, не обійшлося на війні й без зубрів літератури: серед поетів найпомітнішими були Микола Бажан, Андрій Малишко (у творчості обох, до речі, згодом у часи хрущовської відлиги відбулися своєрідні періоди «третіх цвітінь» – сміливий відхід від соцреалістичної традиції й навернення до власної); серед прозаїків – Леонід Первомайський (чий роман-балада «Дикий мед» 1963 р. уже по-філософськи описує події 1940-х років), Михайло Стельмах (послідовно вірний соцреалістичному методу в своїх масштабних романних полотнах); професійними письменниками вже після війни стали Анатолій Дімаров і Павло Загребельний (обидва наче балансували на межі нон- і конформізму). Зрештою, класики теж не цуралися писати про війну. Всі три очільники канону різних видань «Історії української літератури» (від 1950 до 1971) – Павло Тичина, Максим Рильський і Володимир Сосюра – створили знакові тексти і в цій царині. І якщо Сосюра з «Любіть Україну» та Рильський з «Мандрівкою в молодість» і «Словом про рідну матір» пізніше за них потерпали від ревних критиків-оборонців соцреалістичного методу, то Тичині вдалося віднайти таку собі золоту середину. Модель війни, створену ним у поемі «Похорон друга», найавторитетніша дослідниця українського соцреалізму Валентина Хархун ідентифікує як «реабілітаційну». Натомість поезія «Я утверждаюсь» («Я єсть народ, якого Правди сила / ніким звойована ще не була…») – хоч і була антифашистською агіткою, втім, лунала геніально (наче карбуючи кроки) і певною мірою (якщо змінити національну приналежність ворогів) залишається актуальною в час війни сьогоднішньої.

Літературознавці стверджують, що під час Другої світової війни в українській радянській літературі відбулося чи не перше неконтрольоване послаблення лещат соцреалістичного методу, накинутого ззовні на Першому Всесоюзному з’їзді радянських письменників 1934 року, спричинене як загальнодержавними дезінтеграційними процесами, втратою культурно-мистецької пильності в умовах загроженої культури (чого лишень варта спершу публікація 1944 р. поезії В. Сосюри «Любіть Україну», вручення її автору 1948 р. Сталінської премії – нагорода вочевидь авторитетніша від нашої Шевченківської, а згодом, 1951 р., цькувальна кампанії, спрямована проти нього та його твору, за буржуазний націоналізм, бо ж не випадково поет ще в 1920-ті роки розривався між «двома Володьками» – комунаром і націоналістом), так і розширенням світоглядної картини, з одного боку, завдяки проникненню іноземного досвіду (європейський елемент уже простежується навіть у такого ортодоксального класика соцреалізму, як Корнійчук, чиї сільські герої вже встигли познайомитись із благами цивілізації, побувавши у Європі), а з другого – через сильний травматичний досвід, що спричинив відповідну розстановку пріоритетів і акцентів. Власне цей травматичний досвід ідеально відображено у творах деяких шістдесятників, що належали до умовної категорії «діти війни». Втім, вдамося до хронології.

На перших етапах війни в літературі була відчутна певна лібералізація: українська національна пам’ять отримала право на реміфологізацію. Втім, із кожним кілометром просування радянського війська на захід – риторика змінювалася й набувала діаметрально протилежного звучання. До того ж напрочуд оперативно було вироблено офіційну соцреалістичну модель змалювання війни, яку відразу ж задокументували в численних репортажах, нарисах, публіцистичних статтях – журналістика розвивалась і в евакуації (зокрема в Уфі, куди офіційно переїхала Спілка письменників України, регулярно виходило кілька літературних журналів). Ця модель передбачала обов’язкову наявність таких складових у характерах позитивних персонажів: героїзм, самовідданість, майстерність, мудрість, – всі вони мали однаковою мірою виявлятися на фронті, в тилу, а також у владній верхівці. Відповідно, якщо всі ці риси було дотримано, то герої канонізувались і з них витворювався досконалий пантеон. Натомість негативні персонажі, тобто вороги, підпадали під абсолютну демонізацію. І тут слід зауважити, що «ворог» мав кілька різновидів. Класичний – нацист-фашист. Внутрішній – хитрий куркуль, буржуазний націоналіст, підступний поліцай. Зовнішній – розбещений європеєць, облудний американець, проклятущий демократ.

Ідеологічна обробка відбувалася на всіх рівнях, бо існувала постійна загроза – аж ніяк не конкретному людському життю, його якраз можна було легко принести в жертву на благо великої і могутньої Батьківщини – власне, лякала загроза всьому СРСР. Тому й ішлося про колективне начало, колективну перемогу, котру, зрештою, не варто забувати, здобули не окремі герої, а в першу чергу, …товариш Сталін. Ясна річ, після розвінчання культу особи (1956) чимало текстів підпало під цензуру саме в цьому контексті: образ головного призвідника перемоги зазнав трансформацій – ним на локальному рівні міг стати якийсь добрий Комісар, що гідно ретранслював заповіти Ілліча. Та не лише перемогу було привласнено, а й усю війну. Так, «Прапороносці» Гончара яскраво проілюстрували, як визвольна місія радянських військ на Заході в буквальному сенсі сакралізувалась, а ідеальні воїни водночас були і захисниками, і визволителями, що належали до єдиної армії-родини.

Прямою протилежність до патетично-жертовної настанови Гончара постала, за висловом Ірини Захарчук, «палімпсестна» модель війни Довженка. В ній превалюють страждання і співчуття, відповідальність і найзнаковіше – національна ідея (оприявнена і почерез територію – дії на території України, яку й винесено в назву; і почерез прізвище героя – Запорожець; і почерез реабілітацію етнонаціональних кодів, приспаних, та не загублених у колективній пам’яті). Водночас на зміну маскулінній батьківській концепції приходить материнська фемінна, де важить життя кожного члена родини, адже саме з них і складається вся спільнота. Тому рівночасно важливою до загальної перемоги (яка видається доволі сумнівною, коли йдеться про численних загиблих) стає перемога в собі – самовдосконалення. Звідси діалоги з ворогом (загалом не прийнятні у соцреалізмі), пошук справедливої правди (натяки на репресії 20–30-х рр.), можливість каяття та прощення (хоч і відносна). Чи не найтрагічнішою сторінкою у зображенні війни постає досвід відступу – у соцреалізмі про таке і не писали, й не думали.

Однак лише з перспективи років приходить найраціональніше осмислення будь-якої події. Те саме стосувалося й зображення Другої світової у літературі 1950–1960-х рр., де превалює новий кут зору і кілька напрямів. Серед масового читача популярності набула авантюрно-пригодницька проза, паралельно витворювалася література «окопної правди», все частіше виявлялися нотки пацифізму. Акцент усе більше зі сліпої героїки переходив на морально-етичну та психологічну площину. У творчості авторів-шістдесятників (у прозі це Гр. Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, Вал. Шевчук; у поезії – Л. Костенко, В. Симоненко, М. Вінграновський, І. Драч) активно почали оприявнюватись індивідуальні історії: замість героїв-воїнів головними дійовими особами ставали «діти війни», сироти, що проходять своєрідну ініціацію; жінки-вдови та чоловіки-вдівці, а образ самотності вочевидь набував наскрізності; події ж усе частіше переакцентовувались з бойової звитяги на уярмлений підокупаційний побут. Так задана згори риторика поступово змінювалася на протилежну: з вітчизняної героїки вона трансформувалась у світову скорботу, котру міг вилікувати лише час. Хоч війна залишилась у минулому, її дух не був чужий цим письменникам. Їм ще боліло, тому й писали. Як болітиме й нам: сьогодні, завтра, за кілька років. Тож чекаємо…

P.S. Висвітленню проблематики Другої світової війни в українській літературі Ірина Захарчук присвятила монографію «Війна і слово (Мілітарна парадигма літератури соціалістичного реалізму)» (2008), де зокрема простежила шлях від суворого канону, притаманного тоталітарній спільноті, до його поступового розщеплення через поліструктурованість саме в воєнні часи, аж поки «виразна опозиційність українських шістдесятників до пафосно-героїчної стратегії совєтської міліарної доктрини продемонструвала її спрофанованість, вичерпаність і не функціональність». Зверталася також до модифікації соцреалізму в цей період Валентина Хархун в одному з розділів монографії «Соцреалістичний канон в українській літературі: ґенеза, розвиток, модифікації» (2009), простежуючи рух від «пануючої парадно-романтичної» до «трагічної візії війн». Зрештою, останнім часом серед сучасних літературознавців осмислення воєнної проблематики набуває нових обертів, тож цілком імовірно, що незабаром відбудеться чергова хвиля ревізії минулого досвіду.

Наталія Ксьондзик

Народилася 1985 рок в місті Києві. Аспірантка «Києво-Могилянської академії». Редакторка видавництва «Смолоскип»