«Жане, бережи себе — таких, як ти, у нас дуже й дуже мало»

Анатоль Петрицький. Портрет І. Дніпровського, 1929 р.
Анатоль Петрицький. Портрет І. Дніпровського, 1929 р.

1. В українській літературі повинен бути тільки один Шевченко

Містечко Каланчак, що на Херсонщині, прославив не тільки Ігор Кондратюк. 120 років тому, 25 лютого за старим стилем, а 9 березня — за новим, 1895 року в цьому містечку народився український письменник Іван Дніпровський. Власне, «Іван Дніпровський» — то літературне імʼя чи то пак псевдонім Івана Даниловича Шевченка, який і народився навіть в день народження Кобзаря. Але, стаючи на письменницький шлях, ще в молоді роки він розумів, що в українській літературі повинен бути тільки один Шевченко — Тарас. А відтак не уявляв себе в ній під своїм справжнім іменем. Тому відразу підписував свої твори псевдонімом. Звичайно, знаковим для України, як і Шевченкове прізвище. До відома: в сучасному довіднику Національної спілки письменників України зафіксовано дев’ять письменників із прізвищем Шевченко.

У рідному селищі майбутній письменник закінчив початкову школу. Продовжувати освіту довелося вже в Олешках (нині — це місто Цюрупинськ Херсонської області). У восьмикласному училищі (1905–1907) та прогімназії (1907–1908) його однокласником був Микола Куліш. Два талановиті хлопці здружилися так, що пронесли взаємну дружбу на все життя. У них був ще й третій товариш — Михайло Перерва, але він не мав літературного хисту й став лікарем. Друзі вели активне листування, у якому Івана називали Жаном, Миколу — Кляусом, Михайла — Мішелем і Хомою Брутом або просто Хомою.

Після закінчення гімназії Іван працював на дрібних канцелярських посадах, а з початком Першої світової війни він — учасник бойових дій. У книзі «Зелені узгір’я Африки» Е. Гемінґуей писав про те, що війна, наділяючи письменника неповторним досвідом («Наполеон навчив Стендаля писати» (Хемінгуей Е. Зелені узгірʼя Африки // Хемінгуей Е. Твори: В 4 т. / Ернест Хемінгуей. — К. : Дніпро, 1980. — С. 170)), спонукає його до творчості. В окопах Дніпровський розпочав писати російські вірші. Його «Окопные песни» охоче друкувала газета Південно-Західного фронту «Армейский вестник», де з 1916 року він уже працював на посаді кореспондента, а з 1917 — і редактора. Війну він закінчив у 1918 році.

У цей час будується нова Українська держава. У Камʼянці-Подільському засновано український університет. На історико-філологічному факультеті цього університету й навчався Дніпровський в 1919–1923 роках. Це був час, коли в літературу приходили письменники без вищої освіти: Тичина закінчив духовну семінарію, Хвильовий — покинув Охтирську гімназію, а потім складав екстернат, Сосюра прийшов було вчитися в Харківський інститут народної освіти, але побачив, що в ньому вивчають за програмою його творчість — і покинув навчання. І тут зʼявляється Дніпровський з університетським дипломом філолога. Його відразу запрошують у столицю, у Харків, куди він переїздить у жовтні 1923 року.

На той час він уже був відомий письменник, у 1921 році він перейшов на творчість виключно українською мовою, став членом Спілки пролетарських письменників «Гарт», видав збірку поезій «Донбас» (1922). Перед переїздом у Харків він одружився й привіз із собою молоду дружину Марію Михайлівну Пилинську та її сестру Олену Пилинську-Чілінгарову. Усім знайшлася творча робота: Іванові — посада редактора в Держлітвидаві, Марії — перекладача в РАТАУ, а Олені — друкарки.

2. «Клянуся вам, що вже не вб’ю нікого»
Дніпровський належить до письменників універсального обдарування. Будучи успішним поетом, автором кількох популярних поем, він покинув вірші й поринув у мистецтво драматургії. Відбудові Донбасу була присвячена його пʼєса «Любов і дим» (1925). Образ диму в літературі початку 1920-х років — то ще недосліджений феномен. Для нас сьогодні — це ознака екологічного забруднення. Для письменників (особливо поетів) того часу — то символ відродження промислового виробництва. Після війни, особливо громадянської, у процесі якої була винищена інтелектуальна еліта, запустити заводи не було ніякої можливості. Ленін вигадав неп, який за його версією й мав стати сутністю політики радянської влади. Це Сталін надав непові значення тимчасового тактичного ходу.

За концепцією наркома освіти А. Луначарського — драматурга-експресіоніста — театр мав зайняти в суспільному житті місце зруйнованої церкви. У кожному селі створювалися самодіяльні колективи. У кожному місті чи містечку — професійні театри. Репертуарний голод стояв страшенний. Пʼєса «Любов і дим», попри всю свою художню примітивність, експресіоністичну умовність, відсутність повноцінних характерів, зведення конфлікту до соціальної схеми, мала чималу сценічну історію. Дніпровський просунувся в число відомих драматургів.

Наступного року він здивував театральний світ трагедією «Яблуневий полон» (1926). Її виставляли провідні театри. Це так само був твір про кохання, хоча цього слова вже й не було в назві. Головний герой, командир П’ятого радянського полку Зіновій, виводить частину з оточення, вдаючись до хитрощів, обманює ворога. І от цей улюбленець рядових бійців, гроза контрреволюції, потрапляє в «яблуневий полон» — закохується в Іву — господарку маєтку, де вимушено переховується полк. Навколо панського будинку цвітуть яблуні, над квітками гудуть бджоли, у садку «бʼють піснями в груди» солов’ї. І Зіновій зрозумів, що в нього розпочалося нове життя, що людину роблять щасливою кохання, любов; а соціальна боротьба приносить війну, смерть, руїну. «Отут я зрозумів, що все було безумством, — зізнається він. — Все. Гори трупів — усе даремне. Клянуся вам, що вже не вб’ю нікого» (Дпіпровський І. Яблуневий полон : Вибрані твори / Іван Дніпровський. — К. : Дніпро, 1985. — С. 181–182). Але така позиція сприймається його соратниками як зрада, а не повернення до загальнолюдських цінностей. Зіновія вбиває його ж брат Артем, на прізвисько Сатана, дане йому за нелюдську жорстокість.

Це були танці на мечі… Інтерпретація могла скочуватися з вістря у двох напрямках. Про око ортодоксальної марксистської критики завжди можна було витлумачити твір як засудження людської слабкості, м’якотілості, утвердження залізної революційної доцільності. Для проникливого глядача, а їх ще вистачало в перші пореволюційні роки, все було інакше. Це був твір про жорстокість епохи, яка нищить людську особистість, у якій не вміщається людина закохана, а відтак і людина щаслива; епохи, яка перетворює осіб на слухняні «коліщатка і гвинтики» і як тільки вони виявляють особистісні риси, знищує їх як нібито класових ворогів. Критика відчувала в творі якусь «опозиційну ноту», але не могла цю опозиційність виразно намацати через іманентну багатозначність самого мистецького образу.

«Яблуневий полон» мав величезний успіх.

3. Над сутичкою
І от на вершині цього успіху Дніпровський покинув драматургію й розпочав писати прозу. От тільки чи справді розпочав? Справа в тому, що імʼя Дніпровського небезпідставно фігурує в питанні про авторство «Тихого Дону». З часу публікації цього твору в громадській думці з більшою чи меншою переконливістю висловлювалися сумніви, що цей твір міг написати автор з чотирма класами освіти та ще й який сам не брав участь у Першій світовій війні; написати в 20–22 роки та ще й за такий короткий термін. Одним з імовірних авторів тих записок, які лягли в основу перших двох книг «Тихого Дону», і називається Іван Дніпровський.

Про Першу світову війну в українській літературі майже немає помітних творів. Але проза Дніпровського тут приємний виняток. Ця війна назавжди залишилася центральною подією його життя, відбившись у творах «Долина угрів», «Анабазис», «Балет у главковерха», «Фаланга». Він був майстром середнього жанру, який займав проміжне місце між короткою (новела) і великою (роман) прозою. Його твори в прозі можна кваліфікувати як великі оповідання або маленькі повісті. Світ героїв у цих творах складається ніби з двох поверхів: вищого офіцерського й генеральського складу й солдатської маси. Але от що дивно: авторська позиція не ототожнена з жодним з цих полюсів. Письменник старанно вишукує для себе місце «над сутичкою».

Він в однаковій мірі зображає зарозумілість і жорстокість генералітету, його відірваність від інтересів народу, одягнутого в солдатську шинелю, прагнення будь-якою ціною досягти своїх цілей. Ці люди живуть заможно, у надмірному достатку, вони звикли бути оточеними численними слугами, ординарцями, нижчими чинами, які для них не наділені ніякими особистісними рисами. Вони страшенно дивуються, що в їхніх підлеглих є якість власні думки, інтенції, сподівання. А ці люди, розбуджені революцією, вже не можуть залишатися безсловесним стадом. І сподівання на те, що народ і далі буде «безмолствовать», як у О. Пушкіна, не справджуються.

Проте й солдатська маса зображена в Дніпровського не як позитивний герой. Вона темна, неосвічена, ласа на видовища, не здатна до якихось осмислених дій, кермована інстинктами самозбереження й отримання найближчої вигоди. Українці в нього, як правило, позбавлені відчуття власної національної тотожності, не наділені авторськими симпатіями. Рух за українізацію військових частин він ніколи не зображав зсередини, а як щось таке, що побачене очима стороннього спостерігача. Українського колориту в його творах взагалі немає.

Солдатська маса заряджена одним потягом — припинити війну й повернутися додому. Командарма, який у «Долині угрів» закликає Прутський полк до наступу, а за відмову обіцяє солдатам гармати й кулемети, солдати наздоганяють у салоні його поїзда й викидають з вагона на багнети. Письменник не приховує цю неадекватну жорстокість, зображує її як щось патологічне, протиприродне. Як протиприродною є й зарозумілість командарма, несприйняття ним реального стану речей, його небажання діалогу з своїми ж бійцями. Між ними — прірва.

У повісті «Анабазис» зображено ніби продовження ситуації з «Долини угрів». Дивізія обрала собі нового начдива — із солдатів. Це Андрій Хамут. Трошки домисливши, ми зрозуміємо, що письменник склав це прізвища з двох слів: «Хам тут». Він полюбляв такі художні прийоми. Інший герой, полковник, обраний у дивізійний комітет, наділений прізвищем Яваш, тобто «Я ваш». Під керівництвом нового начдива приймається рішення — знятися з фронту, покинути позиції, їхати вглиб країни, бо «ворог у нас за спиною». Зіставлення з «Анабазисом» Ксенофонта, подане, зрозуміло ж, у цілком поважному тоні, насправді здатне викликати протилежний, комічний ефект.

Другим найважливішим мотивом у прозі Дніпровського є революція. Вона так само зображена в двох площинах: панства й народу. У повісті «Яхта „Софіяˮ» головна героїня — представниця старовинного роду землевласників у причорноморських степах, Софія Богданівна. Чим же зайнята вона в час революційних потрясінь для своєї країни? Дрібними інтрижками із своїм коханцем. Її дім живе життям попередніх років. Колись давно вона, як їй здається, облагодіяла хлопчика Андрійка, наказавши надати йому роботу в своїх неозорих маєтках. А потім її син, Мішель, влаштував його матросом на яхту. І от тепер цей матрос викидає пані за борт, щоправда, робить він це у відповідь на спробу й надалі поводитись з ним як з бидлом: тупотіти на нього ногами, лаятись, вимагати сліпої покори. «Яхта „Софіяˮ» — це прекрасний твір про те, як вищі верстви Росії не налаштовані на діалог із своїм народом, бо він для них чужий і незрозумілий.

Інший полюс — революціонерів — зображено в повісті «Анатема». У перекладі це слово означає — «проклята», «відлучена». Такою і є головна героїня, донька полковника, що зреклася свого роду; зараз вона чекістка, яка відзначається особливим садизмом і підступністю. Письменник випробовує її, ставить перед загрозою, що вона й сама буде вбита. Місто захопили українські війська, і Анатема опинилася в застінках разом із своїми соратниками. Я сказав, що Дніпровський не виявляв спеціально свої українські симпатії. Але от в «Анатемі» показано, як чемно поводиться із заарештованими українське військо: ревком не розстрілюють без суду й слідства, а поміщають у камеру, для пораненого арештанта приводять лікаря, суд старанно провадить слідство, аж так старанно, що в Анатеми зʼявляється думка: якщо вона тягтиме слідство, то можна діждатися повернення своїх. І їй вдається за допомогою підступності й брехні обманути довірливих, призвичаєних до правди, українців, видати себе за розстріляну нею ж три дні тому Антоніну Синицьку. Анатема вирішила: вона зможе затягти слідство й лишитися живою, якщо буде по черзі розстрілювати в ролі скривдженої пані Синицької своїх учорашніх колег по партії, заарештованих членів ревкому. І вона розстрілює стареньку голову наросвіти Кузойок. Решту не довелося, бо підмога-таки підійшла.

От такою потворою постає головна героїня повісті «Анатема». Вона прагне врятуватися будь-якою ціною. І головне — коштом життя своїх товаришів. Для чого врятуватися? Щоб і далі знищувати ворогів, тобто тих, хто воює за Українську державу в українській армії. Недарма автор дав їй імʼя проклятої.

Дніпровський як письменник зовсім не на боці такої революціонерки. Але він і не на боці Софії Богданівни, володарки величезної латифундії. Він на боці людини, він на позиції гуманізму. Він репрезентант третього шляху в тій ситуації, коли можливості для такого шляху звужувалися до мерехтіння, а потім і щезали зовсім.

Художній стиль у межах якого працював Дніпровський-прозаїк, — це імпресіонізм. Його сутність — у передачі не самої дійсності, а вражень автора від неї. Відтак, літературний твір перетворювався на своєрідну Я-дійсність, ще й дуже часто створену (повідомлену) Я-автором. Марксистська критика лютувала. В імпресіонізмі автор розчинявся в зображенні, дорікнути йому було ні за що, щоб тут же не виявити власне нерозуміння природи художньої творчості. Так усі ці твори й проходили в друк. Письменник, безумовно, розраховував на сучасного проникливого читача, а ще більше — на нащадків, які стануть читати його твори в незалежній Українській державі після повалення тоталітаризму.

4. Епістолярій як продовження творчості
Коло літераторів, до якого належав Дніпровський — це літературні організації «Гарт», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронт». Це коло Хвильового. Дніпровський ще на фронті захворів на туберкульоз (сухоти) й мусив лікуватися по санаторіях і курортах. З огляду на часту відсутність у Харкові його не включали в керівні органи літературних організацій, де працювали його друзі. Але всі підтримували з ним стосунки через листи. У заголовок цього есею я виніс слова з листа Аркадія Любченка до Івана Дніпровського від 18 квітня 1927 року (Джерела до історії ВАПЛІТЕ : Підготовка тексту, коментар Ярини Цимбал // Спадщина : Літературне джерелознавство, текстологія. — К.. : Laurus, 2012. — Т. 7, — С. 192).

Особливо активне листування велося між Дніпровським та його дружиною — Марією Пилинською (1898–1976), яка на той час стала відомою письменницею-перекладачкою, подарувавши читачеві щастя прочитати в українських перекладах твори Максима Горького, Олександра Серафимовича, Дмитра Фурманова, Бориса Горбатова, І. Ільфа та Є. Петрова.

Епістолярій Дніпровського та Пилинської — то любовний роман у листах. Він її називав Івма (Іванова Марія), а вона його — Маїв (Маріїн Іван). У червні 1925 року Марія відвідувала батьків у Камʼянці-Подільському й поскаржилася в листі на погане самопочуття. Дніпровський пише їй: «Конче піди до лікаря. Використай Кам’янець як тільки можна. (…)  Ти, так би мовити, пішла в ремонт. Отож ремонтуйся добре. Памʼятай, що з тобою любовʼю звʼязана друга істота, Богом дана тобі, що од тебе залежить її щастя, її творчість, саме її життя». На закінчення листа в другому post scriptumʼі: «Шлю мою душу до тебе. З оцим листом. Приласкай її і поверни з твоїм листом у конверті. Цілую мої губки, де вони тільки не є. Цілую, моє мале, моє кохане…» (З приватного епістолярію Івана Дніпровського та Марії Пилинської : Підготовка тексту, коментар Тетяни Трохименко // Спадщина : Літературне джерелознавство, текстологія. — К.. : Laurus, 2012. — Т. 7, — С. 259, 261).

Можна тільки уявити, скільки подробиць з літературного життя та побуту міститься в листах Миколи Куліша, Аркадія Любченка, Івана Сенченка, Гордія Коцюби, Олександра Копиленка та інших до Івана Дніпровського.

Лікування не давало сподіваних результатів. Рання смерть (у 39 років) наздогнала Дніпровського в Ялті 1 грудня 1934 року. У цей день був убитий в Ленінграді Сергій Кіров. Влада використала цю подію для посилення репресій проти українських письменників: вже 15 грудня 1934 року були розстріляні за сфальсифікованими звинуваченнями Григорій Косинка, Кость Буревій, Олекса Влизько, Антін та Іван Крушельницькі, Дмитро Фальківський, усього 28 письменників. По Харкову поповз анекдот у дусі «чорного гумору»: Дніпровський і тут перехитрував НКВД, умер, не давши себе заарештувати. Організацією похорону Дніпровського займався його товариш Микола Куліш. Треба було перевезти тіло з Ялти, організувати церемонію прощання. Сам М. Куліш на цей час вже був виключений з партії й носив тавро націоналістичного письменника. 8 грудня просто на вулиці його заарештували, коли він повертався з похорону Дніпровського.

Попри те, що Дніпровський формально не був репресований, репресованою виявилася його творчість. Після смерті книжки його «вибраного» виходили в світ лише двічі: у 1966 і 1985 роках — під однаковою назвою «Яблуневий полон» і з приблизно однаковим набором текстів. Сучасні покоління мало що знають про цього талановитого й популярного в свій час письменника. Анатоль Петрицький зобразив його в альбомі «Портрети сучасників» на тлі стосика книжок (Петрицький А. Портрети сучасників : Альбом / Анатоль Петрицький. — К. : Мистецтво, 1991. — С. 48–49), тоді як Михайль Семенко змальований крізь скло знаменитого кафе Пока на Сумській, Майк Йогансен — з тенісною ракеткою, Михайло Доленго — за шаховою дошкою. Очевидно, речовий світ старанно добирався художником, щоб відповідати сутності особистості. Напевне, книжка для Дніпровського й була сутністю його життя.

Дніпровський заповів Марії Пилинській знищити його архів. Ну, не то щоб та уже заповів, але висловив у одному з листів таке побажання. Марія Пилинська його не виконала. Архів зберегла. Вона розуміла, що це безцінні документи про тих, чиї імена зараз згадувати заборонено, але так буде не завжди. У другому шлюбі (з 1936) за інженером-електриком Анатолієм Бугаєвським свято зберігалася памʼять про Дніпровського. Пилинська відмовилася евакуюватися під час війни, бо не змогла покинути матір і сестру. В окупованому Харкові вона носила валізу з. паперами Дніпровського з собою в бомбосховище, вклавши до неї записку: «Тут зберігаються дуже цінні рукописи й папери покійного письменника Дніпровського. Того, хто знайде, прошу зберегти». Не згоріла й бібліотека Дніпровського. Родина збирала хмиз і соснові шишки в парку Горького й лісопарку для опалення квартири № 21 в будинку «Слово», але жодна книжка не була кинута в піч.

Після війни Марія Пилинська продовжувала працювати в літературі. У перші десять років (1956–1965) історії журналу «Березіль», який тоді ще називався «Прапор», вона була відповідальним секретарем його редакції. У цьому часописі вона реалізувала ще один грандіозний проект — публікацію створеного у співавторстві з поетом Іваном Вирганом російсько-українського словника сталих виразів. Його перші подачі зʼявилися в 1959 році, а сама публікація тривала до 1973-го. Українські мовознавці неодноразово ставили питання про потребу видати коштовний словник окремою книжкою. Радянська влада протидіяла розвиткові української духовної культури. Справа дійшла до Миколи Бажана — на той час головного редактора Української Радянської Енциклопедії — і… не зрушилася з місця. Словник побачив світ тільки в незалежній Україні в 2000 році, у видавництві «Прапор» (Вирган І. О. Російсько-український словник сталих виразів / І. О. Вирган, М. М. Пилинська. — Х. : Прапор, 2000. — 864 с).

Архів Дніпровського чекав свого часу. І він прийшов з утворенням нашої держави. Син Марії Пилинської від другого шлюбу Олександр Бугаєвський передав його в 1990-х роках до тоді щойно створеного Харківського літературного музею. Відтоді в різних літературних, літературознавчих та джерелознавчих часописах зʼявляються публікації з епістолярної спадщини письменника. Частина фондів Дніпровського міститься й в інших архівах України. Виявилося, що Дніпровський ще далеко не все сказав нам. Він заговорив до нас зі своїх листів і дав можливість заговорити багатьом іншим своїм сучасникам. Дніпровський живе в свідомості нинішньої України, і його справжня оцінка ще попереду.