Великі мертві: вхід по запрошеннях

обкладинка_smallУ сучасній українській літературі уже написано не один технотрилер, переважно вони викликають почуття страху, тримають увагу читача до останньої сторінки, але водночас є абсолютно реалістичними з технічного боку. Проте Олександр Михед створив психотрилер – роман «Астра», – у котрому він грається не лише із переживаннями читача, а й вибудовує складну психологічну піраміду. Якби в умовах вітчизняного літературного ринку йшлося про конкуренцію, то можна було б говорити про технотрилер vs психотрилер.

Як у збірці оповідань «Понтиїзм» О. Михед задає, на перший погляд, достатньо просту модель сюжету і залишає багато вільного простору для доопрацювання, так і в романі «Астра» він передає у розпорядження читача порожні частини аркушів, вдосталь повітря та свободи. Обидві частини («Per Aspera», і «Ad Astra») нагадують щоденниковий запис із коментарями, накладеними на текст-враження або ж текст-звіт, репортаж або й сповідь, адже головний герой розповідає про найпотаємніше. Саме через таку форму оповіді персонажі не мають власних виразних голосів, бо оповідач лише переказує хронологію подій, зосереджуючись на важливих для нього елементах мозаїки.

Герой роману середини 2000-х Степана Процюка «Руйнування ляльки», якого звати Василь Величко, скорочено ВВ (історію «Астри» нам теж розповідає ВВ – Віктор Варецький) руйнує в собі Ляльку, яка заволоділа ним, тобто знищує комплекси і намагається розплутати павутину, сплетену Лялькою навколо нього: «Зруйнуй свою внутрішню Ляльку – і станеш вільним». Світ у романі Степана Процюка – реальність винних в усьому ляльок, у романі Олександра Михеда – ілюзій: «мене пропікало усвідомлення, що ніякий я не режисер, а ще одна маріонетка в руках незрозумілих сил». Якщо в «Руйнуванні ляльки» автор говорить зі своїм ВВ, звертається до нього, намагається підштовхнути до певних думок, одному із героїв письменник у кінці навіть пропонує варіанти, як бути далі, після руйнування Ляльки, то в «Астрі» ВВ покинутий сам на себе, мабуть, тому він ламається. Чому персонаж середини 2000-х готовий жити «після», а герой, який бачив Євромайдан (про це ми із тексту знаємо напевно, бо фінал припадає на кінець зими 2013-го) – здається? Які обставини здатні «довести до ручки» людину ХХІ століття? Чому сьогодні в літературі виникає герой, який проживає усі події заново, архівує, пропрацьовує, на соціальному рівні має надію, але вкорочує віку?

Спершу все виглядає, як у «Матриці»: Михедовий Нео – непересічний випускник філфаку Віктор Варецький живе у цілком реальному світі поруч із нами, він мешкає у Києві, пересувається знайомими вулицями, сидить у соцмережах, ходить у магазини (автор навіть вказує їхні назви), прокидається під канал «Ностальжі» та добре знані хіти «Фелічіта», «Cherry Cherry Lady», «Позови меня с собой», зрештою, бере участь в Євромайдані, який збігається в часі з підбиванням підсумків щоденника. Він міг би бути таким же, як ми, але хлопець іде на провокацію («У фон Гаєка я віднайшов назву хвороби, якою захворів за кілька років і яка привела мене сюди: “Одвічна хвороба: бунт індивіда проти виду”»), адже його в житті нічого не тримає, з дівчиною вони розбіглися, бізнесу для старту потрібен поштовх, тому герой навіть не обирає між двома пігулками і сміливо занурюється у світ, де все ілюзія та обман, де є нова система цінностей і своя Трініті в латексному костюмі. Віктор потрапляє на Семінари від фонду «Астра» (астра – зірка, тому, відповідно, всі фірмові ручки і чашки із літерою «А» та зіркою). Головна мета Семінарів – «створити продуктивний діалог стосовно демократичних цінностей у суспільстві між лідерами різних сфер». Учасників обмежують правилами поведінки – вони відірвані від інформаційного світу, від алкоголю, обмежені в пересуванні та в часі, відведеному на дискусії, бо головне – зібрати найважливіші думки: «Система Семінару відкривала приховані пласти свідомості, забутого і страченого досвіду минулих поколінь». Автор не деталізує побут, тому читач, користуючись власним досвідом, сам моделює: якими могли би бути Семінари, як би сідали й працювали учасники, який ззовні і всередині комплекс «Адмірал», де живуть герої (а це, між тим, колишній піонерський табір, доти – місце дислокації ордену терновців, який залишив після себе загадкову каплицю). Віктор Варецький не розповідає нам про всіх учасників з’їзду, йому йдеться лише про ключових і найважливіших: так, у його групі є пихаті лідери, непримітний політик, невротичний митець, жінка-вамп і жінка-істеричка – «dream team».

Частину про роботу на Семінарі можна окреслити як текст-колаж. Так, під керівництвом Михедівської Трініті – модераторки Ірини учасники семінарів опрацьовують набір текстів Великих мертвих («І в якому суспільстві мерців, Аїді на землі, прирекла «Астра» нас жити»), тобто авторів із канону, які можуть чомусь навчити і скерувати до певних думок. Серед текстів і «Політика» Аристотеля, і «Левіафан» Гоббса, і «Походження людини і статевий відбір» Дарвіна, і «Конституція» Пилипа Орлика (прочитавши яку, учасники зійшлися на думці, що у них в країні все дуже погано), і «Глобальний світ і відповідальність» Гавела (так, Вацлав Гавел належав до «Великих мертвих, котрі ще живі»), і багато інших програмових праць. У романі наведено ключові цитати, думки стосовно проблем, окреслених у творах зі «списку використаної літератури», зауваги, позначки на берегах тексту, але все навіть стисліше, аніж конспект студента-двієчника. Одне слово, якщо хочете дізнатися про праці більше – то вам до першоджерел, бо О. Михеду і його герою Віктору Варецькому ішлося лише про окремі демократичні основи відповідно до концепції Семінару. Під час роботи із текстами, учасники отримали завдання: на основі «Дхаммапади» Будди, уривку із Євангелія, сури «Корану» скласти універсальний і прийнятний для кожного перелік цінностей. Після сварок і суперечок вони виводять свій список, однак модераторка Ірина зауважує: «У ваших групах не прозвучала цінність “життя”. Чи просто хоч би заповідь “не вибий”».

Сьогодні в багатьох є потреба зрозуміти: чому склалося так, що в Україні стала можливою поява ЛНР і ДНР. Кожен шукає свої варіанти: молодий автор зі Сходу Олексій Чупа, наприклад, вбачає проблему в тому, що Донбас не запитували про потреби – з одного боку, і не цінували того, що є (а це ментальна риса українців) – з іншого, натомість герої Олександра Михеда, виокремлюючи головні цінності під час опрацювання текстів, не зважали на «любов», і одна з героїнь проартикульовує цю проблему так: «Я питаю, хто ви взагалі такі, якщо любов для вас ніщо? Вбивай, кради, не проси прощення, не вибачай, пий, жери, дивись тєлік, мстися, ненавидь і не люби!!!». Тобто оцей «інакший» світ – це реальність без любові.

Постановка учасниками Семінару п’єси Софокла «Антигона» – це текст-театралізація, начерки сценарію із коментарями: відбувається процес надівання маски як спроба захиститися, осмислити проблеми, подивитися свіжим поглядом на давньогрецьку ситуацію і процес вербалізацій сценічного дійства. Читач, отримуючи шматки тексту трагедії, сприймає їх виключно із позиції глядача, адже автор описує усі свої дії: від етапу підготовки («Ми будемо йти сцена за сценою, розбирати кожен елемент, шукати його сенс, обговорювати. Віднайшовши сенс кожної репліки, зможемо зрозуміти, для чого ми це робимо») до окремих режисерських ходів, декорацій, костюмів, розташування стільців для глядачів, інтонацій дійових осіб. Оповідач перебуває одночасно на сцені і з читачами в залі, переживаючи катарсис: «Таке буває раз на все життя. Реальність відкриває пащеку, і ти бачиш пащеку, розуміючи свою нікчемність перед обличчям незбагненного». Розрядка, отримана учасниками Семінарів під час постановки, б’є струмом і читача. Після вистави всі герої переступають межу неповернення: вони більше не будуть такими, якими були доти, вони мислитимуть інакше, переродиться сам оповідач, після пізнання катарсису зміниться і внутрішня динаміка оповіді.

Найбільш психологічним є текст-передчуття смерті: після Семінарів Віктор залишився у «Астрі», впевнено крокував кар’єрними сходинками, підвищував ранг, отримував доступ до нової інформації про компанію, її ідеологію, засади діяльності, й це з’їдало його. Руйнується його психіка, коли він опиняється у паралельних світах. Віктор не божеволіє, а згорає, адже він – лише залишений напризволяще гвинтик у механізмі, який займається саморуйнацією (його родичів вбито, любов стоптано, минуле перекреслено). Вихід із частини ІІ «Ad Astra» (хоча ніби й до зірок, ніби й вгору) – смерть. О. Михед продовжує постмодерну традицію потягу до смерті та всього мертвого – некрофілії, яка була властива авторам 1990-х О. Ульяненку та Є. Пашковському, однак, на відміну від класиків, письменник не розмірковує про смерть, не приймає її як даність, а просто існує серед мертвих. Так, смерть відбувається на сцені, під час постановки п’єси Софокла (герої трагедії вмирають один за одним, і туніка царя Креонта стає багряною від крові), смерть крокує поруч із героєм у снах, Віктор сам усвідомлює себе по той бік Стіксу (обкладинка книжки, на якій половина обличчя належить ще живій людині, а інша – трупу, у чорноті якого дуже виразно проступає погляд переповнений втомою та стражданням), суїцидальні наміри персонажа у останніх рядках підказують нам, що ми читаємо текст про «Астру», яка таки забрала Віктора Варецького. У романі естетизується потворне: герой натрапляє на шматки плоті Великих мертвих, які протягом віків залишаються чимось більшим, ніж реліквією. Для Віктора стає травмою неможливість осягнути – як це поклонятися мертвим, робити із цього світовий культ? Герой, який іде шляхом Великих, занурюючись у таємниці «астрійської» змови та ілюзії, пізнає систему та секрети її функціонування і ставить крапку самогубством. Жах Віктора Варецького можна візуалізувати для себе через картину із подібним розпачем і надривом – «Крик» Едварда Мунка.

У романі «Астра» є думки про насущні суспільні проблеми, про потребу переосмислення досвідів, усвідомлення світу, а також герой з народу, який страждає, некрофілія, інцест, батьковбивство, суїцид, розповідь, котра тримає читача за горло, і питання, на які текст відповіді так і не дав.