Хрестовий похід бозна-куди

Катерина Калитко. Катівня. Виноградник. Дім. - Львів: ВСЛ, 2014
Катерина Калитко. Катівня. Виноградник. Дім. – Львів: ВСЛ, 2014

«З прозою у нас усе традиційно кепсько, проте з поезією он як добре!». Я так багато разів з різних приводів про це говорив, що думка затерлася: ну, так, наче й непогано, але наскільки? Наскільки вона, сучасна українська поезія, добра, й чи ти, бува, не помиляєшся? Наскільки вона може бути оглушливою в своїй міці і тонкості і наскільки я все ж таки не помилявся, я зрозумів лише після прочитання – багаторазового, повільного, будучи не в змозі не перечитувати – книги «Катівня. Виноградник. Дім» Катерини Калитко. Дочекались.

Але чого? Ну передовсім, дійсно, етапної книги, адже наші тридцятилітні – одна, одна 33-літня! – вже пише так: це перша поетична книга такого рівня, написана письменником, чиє свідоме життя минало загалом в іншому, нерадянському кліматі. Можливо навіть, це якесь відлуння того, якою наша література могла би бути, якби історія пішла іншою дорогою. І тому мало на що і на кого Калитко схожа: з одного боку, певні ритмічні рішення і набір тем пов’язують її і з Мусаковською, і з Шуваловою, а біблійний претекст, «кодекс поведінки» наштовхує на думки про манеру Богдани Матіяш і Маріанни Кіяновської. Але органічність цих речей, сама постановка питань і їх, врешті, розв’язання щиро дивують і недвозначно стверджують: тут маємо справу з явищем цілком ексклюзивним. Без жодних застережень. Ми отримали книгу, в якій знаходить, якщо хочете, своє вивершення та сума тенденцій нової української поезії, які можна вважати провідними і які стали найбільш ефективними. І вивершуючи їх, поетка наступні кроки, пунктиром намічує майбутній маршрут – поетичної стратегії, поезії як такої, не суть – а це вже надто серйозно, аби цим знехтувати.

У кожній видатній книзі – а тут перед нами саме така, не сороммося це визнати – є, як правило, кілька авто-характеристик, які можуть існувати цілком поза волею автора, слова, написані про щось третє, але які якнайкраще характеризують явище сукупно. У Калитко вони ось ці: «є ріки, які на роду нам – перепливати, / а є такі, над якими довго жити і думати». Швидко переплисти «Катівню. Виноградник. Дім.» ви просто не зможете, повірте. Не дається вона легко. І тому варто детально поговорити про ось цю не-простість, цю, сказати б, програмну утрудненість, навіть – складність.

Так склалося, що середній рівень поезії – української, російської, польської, та й взагалі середній рівень світової літератури – нині вже досить високий. Еволюційність у літературі відчутна як ніде: всяке трапляється, і геніального не аж так багато (але на те воно й геніальне), але середній рівень постійно підвищується. Тому і в українській поезії загальне тло міцне і різноманітне. Але і тут є тенденції, які слід сприймати радше негативно, ніж навпаки: тут багато сильного, але мало тонкого. Багато міцного, але замало складного.

У нас багато декламаційної потуги і добротної оповідності (Жадан, Бабкіна, Лазуткін), але вкрай мало непоказної герметичності – герметичності не як пози, а як потреби, як органічності, врешті, як культуро-центризму і книжності: культура (а отже, й поезія), чия історія довга, нині вже на тій стадії, коли багато чого позаду, коли води її каламутні – і тому, що їх загидили і розучились у них вглядатись, але й тому, що культура в принципі є зусиллям, це «надбудова» над даностями, це те, що треба робити. І просто тут не буває. Складна система – Суспільство, Культура, Світ – потребує складної рефлексії; спрощувати – лукавити. З іншого боку, й приватніші речі, про які говорить Калитко, далекі від простоти й очевидності. Поетка, слава богу, усвідомлює складність того, про що говорить, і їй вистачає смаку не бавитись у святу простоту (помітний сучасний тренд): вона намагається не прояснити, а пояснити, наблизитись до розуміння, хоча б вхопити ті леткі матерії, з якими має справу.

І ось це принципове небажання спрощувати складні речі, працювати виключно на зрозумілість і комунікацію з якнайширшим колом потенційних читачів, певно, тут найважливіше. Ускладненість як єдина можливість у цій точці розвитку культури загалом – але й українського її варіанту зокрема – говорити, промовляти. Утрудненість (хай ще) не як свідома стратегія, але як певна напівсвідома парадигма, в якій культура – це робота, а поезія – ні, не герменевтика і не лектура для обраних – але спосіб, ефективний (не «ефектний»), точний, а тому непростий апріорі – від-рефлексувати, перетравити реальність. Хоча – і це важливо – сфера культури тут не менша реальність, ніж те, що діється безпосередньо під вікном. Поетика зусилля – авторського, поетичного, але й читацького. Але головна властивість цієї складності: з часом, після періоду вчитування і перечитування багато що – хоч і не все – тут стає майже кришталево прозорим, абсолютно зрозумілим. З більшістю так званої герметичної поезії цього не відбувається ніколи: вона від початку закрита на себе, снобістська система, яка й живиться читацькою розгубленістю і безпорадністю. У Калитко все принципово інакше.

Очевидно, поетці притаманний «гріх усе-загальності»: хоч слово, але про все. Та без такої установки, певно, не слід і починати писати. Поезія як космогонія, як обживання правічного холоду – звідси й усвідомлення «якщо не я, то ніхто»: тому і робота аж так кипить, і світ вибудовується жаский і величний. «Світу не втримають жодна пісня чи вірш» – насправді, Калитко так не думає. Але це лише на одній шальці терезів.

На іншій – також як наслідок максими «культура це робота» – захоплива цілісність і ґрунтовність книги (не «збірки»). Три частини – з приблизно зрозумілою семантичною навантаженістю (Катівня/Пекло-Виноградник/Чистилище-Дім/Рай), але які за назви мають провідні образи передостанніх віршів кожного розділу; і вони, ці назви, – «Нестерпні ріки», «Діти з ручними зміями» і «Абрикосова кісточка» – якраз і свідчать про те, що «дантівський» спосіб читання цих поезій слід серйозно розширювати і уточнювати. Бо у Калитко не всяке озеро обов’язково Коцит і не кожна ріка гарантовано Стікс.

«Катівня» – це не місце вічного смутку і чорної безнадії, ні: там катують, там катастрофічно багато болю, але там є життя, там є, кого катувати; постійно пригадується оте юнгівське «особистість починається з внутрішньої катастрофи». У Калитко багато тихої приреченості, але не як вироку, а як наслідку ситуації (і загостреного неуникного ідеалізму), яка склалась без тебе і тепер ти мусиш це перетравити-перерости-передумати, і тоді темрява, можливо, розступиться. «Смертю смерть», болем біль. Це такий собі пост-апокаліптичний час. «Злива б’є в барабани, болото попід фронтами, / ми йдемо вздовж річок і під хмарами, безнадійно. / Я усе забуваю, з мене наче витекла пам’ять. / Чи співає ще, мамо, в церковному хорі Гафія?». Тут перед нами майже квінтесенція того, з чого Калитко вибудовує свій поетичний світ. Майже.

По-перше, образи: річки, болота, усілякі водоймища, твані – головний топос у цьому світі. Їх перепливають, не можуть переплисти, в них тонуть, із них підіймаються, вони течуть поряд, у них вдивляються – мінливість, облуда видимості руху, забуття, але й надія на очищення, та головне – вектор, напрямок, відчуття – попри все – динаміки, яка, взагалі, домінанта цієї книги. Калитко перед наші очі веде пошук, намацує ось прямо тут і зараз і сенси, і ритми, і образність, і «мораль». Це живий процес, кровний (ще одне дуже важливе слово для поетки – «кров»).

А ще – пов’язаність образу води з іншим, фактично наріжним образом усієї книги – хрестовим походом дітей. І ось саме тут велич задуму і віртуозність його втілення стає зрозумілим остаточно. Далі лише встигай слідкувати за руками фокусника: як образ дітей наче чогось чистого, безневинного, жертовного починає проявляти свій інший бік, де поруч із затятістю проявляється фанатичність, а поруч із відкритістю до світу зринає бажання зазирнути за усі межі, переступити. Ну, й усі супутні зупинки на шляху розвитку образу, аж до симптоматичної появи Лоліти – взірцевої жертви-ката: «Голос темний медовий виманює з міста дітей / як і нас колись безіменний дудар-невидимець з Гамельна» – «Неприкаянні діти зі школи/ вибрідають, стоять над морем, як перед судом» – «І виходять рішуче із води яничари, / командир гарцює межи води й землі» – «Подивися: зарубки на стовбурах, ось вона, ця дорога, […] калік і вбогих» – «Діти впали у землю. Діти не проросли» – «король дурисвітів і володар змій» – і аж до «зводять на трон хлопчика-короля, / він тримається добре, хоча ридання бритвою / ріжуть легені, вдих і видих болять» – і «ведуть дітей у вирій приручені ними змії». Коло замикається: діти-жертви перетворюються на дітей-воїнів, аби згодом посягнути на найбільше (Знання? Правду? Владу?) і таки пасти як жертви, хоча далеко й не безневинні. Спостерігати за цією мутацією смислів можна безкінечно.

По-друге, очевидна присутність війни, ні – Війни. Велика літера тут більш ніж доречна, оскільки, попри безліч «сьогоденних» деталей, конкретних реалій і маркерів («півострів – найдраматичніша форма існування для суходолу»), Війна тут явище універсальне, це сама атмосфера, чиї характеристики – перманентна тривожність і надривність; Війна як певне тло культури, як певний регістр, сума межових досвідів, які, попри все, рухають культуру вперед, бо їй потому першим ділом саме їх і препарувати, абсорбувати, перетравлювати. «Завтра вийдеш на станцію – потяги, поспіх, пил, / так бентежно, неначе війна. / Між чужих усіх / заговориш до когось – у голосі скрипне сіль. / І велика пожежа на серці. / А поки спи». Культура, саме життя гартується смертю – вакцинується нею: «Гора завдає виноградник і цвинтар собі на плече, / і в небо підносить могили – спухлі сліди від щеплень».

По-третє, майже повна відсутність власного «я», поетичного суб’єкту, конкретної людини, яка пише ці рядки: скидається на те, що Калитко не себе-своє проговорює, а саму поезію, її спосіб бути трансформує, вимішує глину під себе (на майбутнє), під нові – культурні, історичні – вимоги. Хоча на цьому всьому, очевидно, сліди саме її рук. Так, тут трапляються ліричні – а подекуди й цілком еротичні – поезії від першої особи, але вони, як і «зрозумілі», «оповідні» вірші, виглядають, скоріше, як можливість перепочинку, як опертя, аби змогти віддихатись, набратися повітря, звірити камертон і знову пірнути в магматичні потоки – і нам, але головне поетці. Хоча, ніде правди діти, ці речі, ці поезії-історії також не полишені калитківської мітки, сюжетного кунштюка, що він і їх робить явищами непроминальними: «Дівиця Марія – провінціалка», «Силуети з освітлених вікон», «Засинаючи, люди розглядають у вікна фортецю», «Севда» тому найвагоміше підтвердження.

По-четверте, у Калитко не так багато фіналів-пуантів, фіналів-приголомшень – тут радше відкритість, таж таки органічність. Ота принципова нештучність. Хоча, якщо розібратися, цією технікою поетка володіє блискуче, просто це не зовсім її: «І за ніч не встигає добігти пес до господаря, / відгукнувшись на лагідний відчай: «Де ти, Цербере?».

По-п’яте, помітна певна нейтральність, не-надмірність ключових виражальних засобів – метафор, порівнянь, усього такого. Ні, у книзі є перли і одкровення, і їх цілком вдосталь (і навіть більше), їм може позаздрити будь-хто із сучасників («так айвова шкіра, прилипла до піднебіння, / повертає тобі відчуття поверхні шорсткої», «і здаються дітям човнами мертвецькі ступні», «човни на причалі лежать розбухлими пряниками»). Але, здається, річ усе ж не в тропах. Ефекту Калитко досягає загальним поетичним зусиллям, інтонацією, помноженою на технічну вигадливість і непередбачувану в своїх видозмінах образну систему. Секундним ефектом поетка не зваблюється.

По-шосте, відсутність іронії. І навіть не лише іронії, а й м’якої усмішки. З одного боку, під час космогоній не до жартів, і таку стоїчно-трагічну інтонацію, що її так ретельно відшліфовано і на ній тримається вся книга, будь-яке невдале й несвоєчасне послаблення у вигляді розрядки-зміни регістру може просто вбити; з іншого ж – калитківська демонстративна анти-сентиментальність – це насправді удар по віковічній українській усе-романтичності, яка за будь-якої можливості готова скотитися в лубок і кумівську підморгуюючу мудрість. Тому, так – це ще й дуже концептуальна поза-пафосна серйозність.

Хоча певним різновидом іронії, божественної усмішки можна вважати парадоксальні пере-прочитання канонічних сюжетів або їхні несподівані розширення й травестування – коли через «єретичне» допущення відкриваються нові семантичні глибини: Йосип сам, без Марії, несе дитину дорогами Вифлеєму, аби вберегти від розправи – і максимально увиразнюється її, дитини, людська природа; Марія народжує не хлопчика, а дівчинку-яку-їй-пообіцяли, також Марію – але божий промисел від того не змінюється; Бог постає Синьою Бородою – «Він каже із гіркотою: я так хотів, щоб ти вірила» – суворим охоронцем невимовного; а дівчина-провінціалка вивищується до Богоматері: «Не маючи чоловіка, ходить вона при надії, / І ранками, щось шепочучи, годує з вікна голубів».

Є правда, і такі парафрази біблійних сюжетів, які і парафразами язик не повертається назвати: наприклад, «Віслючка нагодовано хлібом», одна із най-найкращих поезій тут. Це настільки просто зроблено, наскільки й приголомшливо: «Хлоп’я принесло каганець іще, / і коли повернути долоню до світла – вже видно у ній діру». Цілком не безпідставно поруч із цими варіаціями на біблійну тематику, які не є ані примітками на маргінесах Книги, ані грайливими перелицюваннями, а виключно роботою із живою плоттю Традиції, згадуються різдвяні поезії Йосипа Бродського – новатора, який раз на рік традиційно вправлявся саме в цьому жанрі («Рождественская звезда», «Бегство в Египет»). Взагалі, отаке топтання на місці (в найкращому розумінні – як прискіпливе вдивляння і затятість), «витоптування теми», рух в глибину, а не в шир, поглиблення, а не розтікання – це те, що Калитко демонструє, переходячи від частини до частини, від розділу до розділу.

У другій частині – «Винограднику» – всі ці ж теми залишаться, просто підсвітяться під іншим кутом, стануть почасти «легшими», світлішими: ріка перетвориться на капілярну систему й дельту, животворне насичення піде інтенсивніше, образи «кореневих» (а отже, складних) систем – дерев, бронхів, артерій, навіть лабіринтів – почнуть превалювати, повітря (кисню) стане більше. Кров усе більше означатиме не смертність, а справжність – ось що важливо. Вона тече – життя є. Хоча іноді воно й витікає. На мій скромний погляд, саме друга частина найміцніша і найбільш важлива складова книги: саме сюди належать і головна «хрестово-похідна» поезія «Сhildren’s crusade» з отим образом болюче впізнаваних дерев’яних щитів в руках у дітей, і згадуваний шедевральний христологічний «Віслючок», і «День, в якому діти побачать першого свого мерця», і дзвінкі «Полуденці питали, як холод у нас живе».

І річ, здається ось у чім: ця серединна частина – вона як точка завмирання: шанс віднаходиться тут, в умовному Чистилищі, але тут міститься й точка спокою, що спричинений перебуванням між двома іншими рівновіддаленими силами-світами, двома радикальними крайнощами – і тому на цій території поетці все видається якнайкраще. В «Домі», завершальній частині, все дещо передбачувано слабше, бо ж писати про такі речі, про остаточні пункти, про рішення і вирішення завжди найтяжче. М’язи так довго були смертельно напруженими, що розслабитися легко не вдається – потрібен час. Але нам цей перепочинок, ця можливість перевести дихання просто катастрофічно потрібна – далі терпіти нема сили. І Калитко нам її дає: «Пасмо твоє бурштинове у медальйоні Даліли, / ти упізнав домівку: тут завжди щось палили, / цього разу – полин».

Взагалі, оця тричастинна базова структура говорить не лише про стрункість, але й про складність: саме з появою ідеї Чистилища середньовічний світ мислення захитався і був змушений революційно і не зворотно видозмінитись: «двійкова система» – де тіло і душа, темне і світле, божественне і диявольське – поступилася місцем трійковій, за якої з’явилася територія несподіваних діалектичних примирень і досі невідомих можливостей. Калитко йде ще далі, і над цими трьома вимірами відчутно тяжіє-відкривається ще один, сказати б, авторський вимір. Вимір Бога-Творця (а тут це, очевидно, Поет), що суттєво видозмінює всі інші.

Саме його присутність, присутність-у-ньому відчувається, коли останнім словом книги, її «світлої» частини стає гіркий «полин», а посеред найпохмуріших поезій раптом з’являється щось кардинально інше («Amargo»). Калитко завжди готова зробити ще один напівоберт гвинта, докрутити образ до несподіваного рішення, зламати очікування: так відбувається і в цій поезії, коли раптом все перевертається догори дригом – «Ти виростаєш за ніч, і нема коли вчитися, / кличеш до себе, а крик лунає фальцетом. / Осьде твої вовки і їхні вовчиці, / їхній приплід прийде цілувати лице тобі». Так, до речі, буде із ще одним – вже не християнським, а таки ісламським – центральним образом, абрикосовою кісточкою. Сам плід складається з двох половин, всередині є кісточка – скрита сутність, але і в середині неї є ще один скарб. Така логіка цієї поетики і цієї поезії. Докласти зусилля, щоб розщепити, зазирнути вглиб (оте згадане «витоптування») і спробувати осягнути саму суть. Яка і перевертає наші уявлення про світ.

Уже з усього вище сказаного не двозначно зрозуміло, що Калитко – стовідсоткова, найчистішої проби людина культури: як певний соціокультурний тип, а радше – як тип світовідчуття. І якщо й не середньовічного штибу, де в культурі безпосередньо жили, то десь із тих світів. З ситуації життя, коли культура постає тотальністю, коли вона скрізь і всюди, з усім супутнім підводним камінням, а не лише іноді трапляється у вигляді виходу в театр і відвідування музею. При чому, наша поетка – людина далеко не однієї культури.

Окрім інтерпретацій біблійних мотивів і сюжетів, маємо активну роботу з нехристиянськими – і насамперед ісламськими – культурними архетипами («Палітра», «Севда»). Калитко, рухаючись з України, яка майже ніколи конкретно не позначається, на Захід, знаходить там, у тій стороні Схід: буквально і географічно це втілено на прикладі її рідних – «друга батьківщина» – Балкан, з його мусульманством і цілком «східною» історією кровних протистоянь. І шугає цими культурами письменниця не так задля екуменічності (хоча й це їй властиво – он та ж «Палітра»), як випрацьовуючи, синтезуючи потрібний формат чуттєвості: з християнським невротичним очікуванням і прикликанням кінця, з мусульманською благородною спокійністю, свідомою фатуму, але знаючою ціну диву життя. І в цьому також – невпинний рух по всіх фронтах, пошук, поступальність, що найкраще проявляється вже в назві, де і ритм, і рух, і динаміка відчувається ідеально – «Катівня», «Виноградник», «Дім». І ці слова можна промовляти по колу, як заклинання, бо ж життя триває, а отже, й іншим цю дорогу проходити.

«Культурний бекграунд», те різноманіття, з чого тут усе росте, щиро вражає: Калитко похапцем кидає слово “Amargo” – і перед нами не лише Лорка, а й уся іберійська, середземноморська чуттєвість; каже «Талієсин» – і воскрешається не лише образ поета-придворного барда, але й поета-духовидця, містика-пророка, і поезії, що сама породжує життя; вказує на Гардаріку – і перед нашими очима не так Русь, як Скандинавія, з її витесаними з крижаних брил сагами і Нагльфаром, що пливе з царства мертвих Хель; згадує багдадського злодія – і більш, ніж тисячею потоків, Схід вривається в саму текстуальну матерію. І оце віртуозне, багатоканальне під’єднання до світової культури – не поза, а потреба. Це – світ Калитко, вона пише в ньому і крізь нього.

Ну, й наостанок про те, що, можливо, слід було вказувати по-перше, бо левова частка поетичних зусиль письменниці скеровано саме на це: на затяте і навмисне ламання мелодичності власної поезії. Точніше – на відхід від мелодичності традиційної. Гладкопис, класична силабо-тоніка (хоча на неї тут і взоруються перш за все) станові речей, культурній ситуації, історичному моменту, та головне, мистецьким завданням Катерини Калитко не відповідає категорично. Заколисуючих ритмів бути не може. Наївність – може, і навіть іноді мусить бути, але милування пластичністю мови, її «красивістю» і «правильністю» як річчю в собі – ні. З мовою відбувається робота – в ній, над нею, через неї: «Повна птахів і демонів буде зима. / Сідає до тебе один із хвостом павича, / ніжно гладить коліно пазуриськами гострими. / І коли так нестримно захочеться закричати – / виявиш: ти давно вже / лише повітря над островом». І справа далеко не лише в кореневих римах – справа у тому, що поетка не боїться створювати – от прямо зараз – свою мелодику. Зумисно зусиллям ламаючи метр: він-бо штучний, і краса його поверхова.

А отже – повертаємось ми до початку – і читання має бути-стати зусиллям, роботою – вимогливою, а почасти і з серйозними труднощами. Тоді і нагорода відчувається сильніше і сприйняття де-автоматизується максимально. Це часто, дійсно, непросто читати, але від цього і важко позбутись: аби «пробити» цю поезію, в неї слід вчитатись, а вчитавшись, провалившись в неї, вилізати назад ох як непросто. Читати Бродського – ось він знову – заради несподіваної мелодичності, не розуміючи сенсу, дурна справа і гаяння часу. Калитко попросту рятує нас від небезпеки позірної-зрозумілості-через-милозвучність, коли стрункість ритму починає дорівнювати прозорості сенсу: в цих поезіях постійно через щось перечіпляєшся і об щось зашпортуєшся. Це багатьох може дратувати, і це багатьох таки дратує. Ми читаємо поезію і хочемо, аби була або музика, або «мораль», або, скажімо, матеріал для ефектних постів і дружніх декламацій. Тут нічого цього нема. Точніше, тут є все, але вкрай видозмінене, неочевидне, яке ще треба розшукати. Над чим слід попрацювати.

Що з ложкою дьогтю? Так, у Калитко трапляються занадто прості рими (тепло-нло), є певна кострубатість конструкцій («хрумкотіла крейдою, / Я хотіла знати цей світ на смак, це було моє кредо»), є наївність, навіть якесь учнівство (і ці вірші легко вичленити – певно, вони написані раніше). Але все це від того, що новому, новаторству, серйозній і рішучій зміні парадигми – хай навіть в межах одного поетичного покоління – це властиво найбільшою мірою. Де ново – там дещо кутасто. В ідеальні форми вона, ця поезія, віділлється згодом, але найкраща вона саме зараз. Книгу можна було б дещо спресувати, залишивши виключно блискучі поезії (і тоді вона була б не набагато меншою, от чесно), але тоді вона б не зворотно потьмяніла, перестала бути шедевром. Зліпком неймовірних і за інтенсивністю, і за діапазоном шукань – дражливим оксимороном, територією киплячої магми.

Персональний хрестовий похід – проти новочасних традицій і смертельної письменницької нерішучості, вглиб все ще живої світової культури і сучасної української поезії – Катерини Калитко більше, ніж вдався. Куди вона іде далі – подивимось. На це хочеться дивитись. А поети ж часто ще й прозу пишуть..

Тим паче, що оті підлітки в історичному хрестовому поході дітей теж не зовсім зрозуміло куди, врешті, прийшли. Дослідники кажуть їх забрали в рабство, але вірогіднішим видається припущення, що в такий хитрий спосіб вони все ж дістались Єрусалиму. Чи в ролі праведних завойовників, а чи в якості живого товару – не так важливо: божественним вони причастились. І якщо поезія – мова безумців, а отже, і самого бога, то це – ну так, без сумніву – вийшло і у Каті Калитко.