Іван Непокора: «Вірш – конденсат розмов»

Іван Непокора. Фото Олександра Ласкіна
Іван Непокора. Фото Олександра Ласкіна

Іван Непокора – нове ім’я в молодій українській поезії. З’явився несподівано – без перемог у поетичних конкурсах, участі у фестивалях і читаннях. Іван кілька років жив у Канаді, згодом вступив до Львівського університету та розпочав свої постійні маятникові подорожі між двома країнами й двома культурами. У червні минулого року у видавництві «Discursus» вийшла перша збірка Івана – «пісні для О», обрамлена передмовою Галини Крук та післямовою Остапа Сливинського. Невдовзі після цього Іван Непокора вирішив спробувати свої сили в перекладі, що дуже добре йому вдалося: одна із книг уже побачила світ, дві готуються до видання, чимало запланованих. З важливості театральних культурних кодів для українців та особливостей перекладу драматургії ми й почали розмову.

– Нещодавно в тебе вийшла перша книга перекладів, (п’єси Моріса Панича у видавництві «Discursus»). Розкажи про неї. Чому вирішив перекладати саме драматургію?

– Кожна моя поїздка в Канаду мала супроводом якусь велику ціль – щось нове спробувати чи зробити. Два роки тому вирішив підтягнути англійську. Але я дуже лінивий, сидіти за підручниками чи просто читати не хотів. Тому вирішив спробувати щось перекласти. Моїй дівчині дуже подобається Джеймс Джойс. Я випадково натрапив на дві його п’єси і вирішив почати з них. Поезію важко перекладати технічно, а прозу – через великий обсяг. До дня народження дівчини я переклав п’єсу Джойса і в процесі зрозумів, що мені вдалося навчитися чогось нового. На той час англомовна драматургія була мені майже не відома. Тоді я чимало прочитав і почав хапатися за голову від того, яка вона крута, шукав переклади українською, а їх майже не було. Тоді розпочав перекладати Гарольда Пінтера, нобеліанта, що ось-ось має вийти в «Темпорі». Контракт ми підписали ще влітку, але все відбувалося дуже повільно, а я люблю, щоб усе швидше рухалося. На той час мав готовий переклад Тома Стоппарда і починав Моріса Панича. Я запропонував Василеві Карп’юку (директор видавництва «Discursus» – БН ) заснувати серію перекладної драматургії, він охоче погодився.

 

– Звідки взялася ідея перекладати канадські п’єси?

– Друзі часто запитували мене про канадську літературу, я трохи знав американську, а на канадську взагалі не звертав уваги. Одного разу став перед поличкою драматургії і сказав собі, що поки не знайду якогось хорошого канадця, не вийду з книгарні. І натрапив на Моріса Панича. Виявилося, що він ще й родом з України, найкращий сучасний канадський драматург! Переклад було завершено восени, але ні в мене, ні у видавця не було коштів для видання. Тоді я звернувся в організацію «Будучність» в Торонто, яка підтримує українські культурні ініціативи, попросив їхньої допомоги. Голова фундації, Оксана Чиж-Процюк, погодилася з думкою, що драматургія – це важливо. У англомовному світі театр відіграє роль майданчика, де вирішуються суспільні, моральні, політичні питання. З реакції публіки роблять висновок: робити те чи те. А у нас такі речі вирішують після чергового майдану. Зараз в Україні з’являється запит на театр, оновлюються театральні платформи. От у Львівському театрі імені Лесі Українки надали малу сцену для експериментів, а на великій уперше за часів незалежності поставили п’єсу сучасного українського драматурга – «Бабу» Павла Ар’є. Це спектакль про Чорнобиль, минулого червня її можна було почути на читках сучасної української п’єси в театрі Курбаса. Цей же спектакль наприкінці березня показуватимуть у Києві, також її поставив Роман Віктюк у своєму театрі.

 

– Хто ще має вийти у цій серії?

– Наступним у серії «Дискурсусу» буде Том Стоппард, його славнозвісний твір «Розенкранц і Гільденстерн мертві». П’єса перекладена більш ніж тридцятьма мовами, але українською побачить світ уперше. До речі, Стоппард колись був в Україні на театральному фестивалі в Ялті.

 

– З огляду на обставини, ти певну кількість років прожив у Канаді. Чи відчуваєш зв’язок із літературним процесом в Україні? Чи важливо для сучасного поета в умовах відсутності чітких культурних кордонів бути закоріненим у національну культуру?

– Я постійно стежу за тим, що відбувається з літературою в Україні, за новими іменами. Не можу сказати того самого про англомовну поезію, про яку маю більш хаотичне уявлення, бо не відчуваю її поколіннєвого зв’язку. Але не вважаю, що це є чимось необхідним. Як казав колись Олег Лишега, «Два поети, народжені в одному році, є двома островами у великому океані, тому що кожен із них читав різну літературу».

3

Поезія будується на мовних нюансах. Я не кажу про рими, а про звороти, відтінки. Поезія – сконденсована матерія. Для неї важливі деталі: скалки, відтінки, плями. У прозі цього легше уникнути.

Я не засиджуюся на одному місці, постійно змінюю кут зору. Але важко дається віднаходження внутрішньої гармонії.

 

– В Україні ти бачиш себе частиною літпроцесу, якоїсь течії, чи залишаєш таке групування для літературознавців?

– У літпроцес я не вірю, бо тоді доведеться погодитися, що поезія і література загалом – це щось механічне. Ти береш до уваги все, що вже сказано-зроблено, можеш зробити один чи максимум два кроки вперед. І так покоління за поколінням. Тоді втрачається зацікавлення, азарт у писанні: я мушу сісти і перечитати усе, що написали шістдесятники, сімдесятники, двотисячники, аби стати двітисячідесятником? Вважаю, що кліше, назви накидують уже постфактум. Сам літпроцес – хаотичне творення розмов. Хтось щось почув, сказав, якийсь поет сказав щось якомусь музиканту, який відтворив сказане в музиці.

 

– Чим тоді вважати літпроцес?

– Я не люблю мислити категоріями поетичних шкіл у межах певного періоду, це дуже обмежує. Такий підхід передбачає, що всі мусять бути чимось подібні, а це встановлює рамки для розвитку. Ми будуємо стіни навколо себе, від чого твір стає пріснішим, а культура – більш однобокою. Мистецтво я бачу як діалог, а в такому випадку воно стає монологом. Це ми спостерігаємо зараз в Україні, коли багато авторів зациклені на собі. Наприклад, у нас є літературний комплекс невідбутих нобеліантів. Ми претензійні. Навіть жаління самих себе – монолог, а не діалог. У діалозі ти приносиш щось нове. Ми дивимося на мистецтво не тими категоріями. Наприклад, говоримо, чи вважати російськомовних авторів, що живуть в Україні, українськими авторами. Це тема, яку Ірландія пережила років сто тому. Якби Ірландія мислила так, що кожен, хто не пише ірландською, не є ірландським автором, у них би взагалі не було літератури. Але вони пишаються тими ж Джойсом, який писав англійською, і Беккетом, який писав французькою. Ми не повинні себе обмежувати.

 

– Давай повернемося до збірки. Майже рік тому вийшла книжка «пісні для О». Чому пісні? Чому стільки персонажів? Хто вони – твої О?

– Насамперед це загравання з ранньою творчістю Олега Лишеги, який називав свої вірші піснями. З іншого боку – пошук коріння, бо початково поезія була пісенною, наспівною. Цього, як на мене, бракує. Я часто дивлюся на вірш – на свій або на чийсь – коли читаю його, то намагаюся зрозуміти, чи хотів би вивчити його напам’ять, чи був би він мені цікавий, аби пам’ятати, розбирати на цитати, розповідати комусь. Якщо так не є, то в мене з’являється нехіть до автора. Розумію, що технічно вірш написаний гарно, але не цікавий настільки, аби комусь його переповісти. Багато слів можна би було замінити, і зміст би від того не змінився. А «для О» – бо це справжні герої «О», які, правда, ніде не називаються прямо. Багато віршів присвячено моїй дівчині Олесі, деякі О – вчителі, хоч про них у віршах може і не йти мова, але використовуються певні технічні нюанси – і це вже є приводом присвяти для них, подякою. Це Остап Сливинський, Олег Лишега, актор львівського театру Курбаса Олег Стефан. «О» може бути крапкою, колом, нулем. Мені складно це визначати, бо переважно не називаю своїх віршів. Мені навіть було складно обрати назву для книжки, тому зрештою я виніс назву циклу в назву збірки.

 

– Розкажи про цих учителів.

– Найперше це Олег Лишега. Але не завдяки техніці, а взагалі завдяки способу мислення – умінню бачити літературу, поезію, мистецтво інакше. Він дуже змінив моє уявлення про поезію. З цього приводу можна згадати також Тараса Прохаська, Остапа Сливинського, Галину Крук. Вони вплинули спілкуванням про літературу. Був такий літгурток у Львівському університеті, який вела Галина Крук. Туди ми приходили читати вірші улюблених поетів, зрозуміти механізм написання. Читати дуже важливо. Це як у музикантів: ти пишеш власну музику, але початково тебе вчили грати чиюсь музику. Маріанна Кіяновська якось говорила, що у юному віці слід обрати собі найулюбленішого автора і настільки його полюбити, щоб навчитися копіювати його технічно, аби неможливо було зрозуміти – твій це вірш чи його. Таким чином ти набуваєш навиків, які згодом наповнюєш власними вмістами. Зараз мені дуже подобається Роберт Блай. У нього є чудова книжка есеїв «Маленька книжка про людську тінь», там він дуже змінює уявлення про те, чим є насправді поезія. На прикладі релігій він говорить про важливість деталей. У християнстві важливо просто згадати, що є волосся. А східній людині важлива деталь – пасмо волосся за вухом. Європеєць, коли пише про ліс, скаже «багато дерев». Східна людина назве конкретні дерева. Мені дуже подобається такий погляд. Не потрібно ходити далеко, однією деталлю можна сказати дуже багато.

Іван Непокора. Фото Олександра Ласкіна
Іван Непокора. Фото Олександра Ласкіна

– У тебе є чимало вигаданих персонажів, чого ти не приховуєш. З одного боку, поезія – описаний досвід, а з іншого, вона – вигадка: наскільки поет може дозволити собі вигадки, моделювання простору?

– Це намагання не обмежувати себе. У мене є персонаж «Л.» Це ніби дівчина, яка постійно розповідає щось, повчає. Спочатку це мав бути вірш для моєї знайомої, але, поки я його написав, вийшло щось настільки інакше, що дівчина розсміялася і сказала, що, пишучи вірша для неї, вигадав нову людину. Тоді я навів паралель із Остапом Сливинським, у якого багато таких персонажів, із Гербертом, у якого є Пан Коґіто, із Джоном Берріманом та його Гаррісом. І зрозумів, що це допомагає. Адже коли постійно говориш від першої особи, це спустошує. «Я» – маленьке, бачить не все. А коли ти говориш від «Л.», можеш дозволяти собі припущення, ти моделюєш. Ну а читач сприймає усе серйозно, не знаючи, що вірш – також і припущення. Це дозволяє сказати більше.

 

– У післямові Остап Сливинський називає тебе одним із наймеланхолійніших українських поетів, ця фраза стала дуже популярною. Чому ти – наймеланхолійніший? Яка твоя меланхолія? Звідки вона?

– Не знаю, що саме мав на увазі Сливинський. Мені здається, що він говорив про сум загалом. Багато хто стверджує, що я – радісна людина. Не вважаю сум поганим чи негативним станом. Якщо мені трошки сумно, це не означає, що у мене депресія, песимізм, негативне ставлення до життя. Трошки шкода, що світ не такий досконалий, не настільки добрий, як міг би бути. Хтось бачить у тому неземну всесвітню печаль, як у Москальця, а хтось – дещо зверхнє шкодування того світу, помилки, яких легко можна було б уникнути.

Для мене стало відкриттям, коли я написав один вірш – радісний вірш. Здивувався, що можу так писати. Хоча я не ставив собі за ціль бути сумним. Ця фраза Остапа викликала у мене радісне здивування, тому що я зрозумів – це класна піарна штука, яку можна використовувати як гасло. Що ми й робимо на презентаціях.

 

– Багато авторів стартують як поети, але потім переходять у інші жанри. Ти зараз активно займаєшся перекладом. Чи писатимеш ще? Куди відходить поезія?

– Я не вважаю, що вона кудись відходить. Намагаюся себе не обмежувати. Той же акт перекладу є для мене доволі творчим. Я перекладаю те, що мені подобається. Поки що у мене не було жодного перекладу «на замовлення», я сам обираю, а потім шукаю видавця. Сам акт перекладу є для мене способом ближче, глибше пізнати автора, який мені подобається. П’єси, які я перекладаю, доволі поетичні, тому не вважаю переклад відходженням від поезії. Драматургія відгукується в моїх віршах, друзі звертали увагу на те, що театральні структури у текстах стають дуже важливими. У віршах з’являються театральні сюжети.

Зараз я пишу дуже мало. Якщо вірити Еліоту, має пройти шість чи вісім років, аби написалася нова збірка. Можливо, час творить поезію. Можливо, потрібна велика пауза.

 

– Часто крім поезії є ще щось, що має на меті зробити текст об’ємнішим, яскравішим, звернути до нього більше уваги. Ти також переходиш від одного виду мистецтва до іншого. Чи не маєш відчуття того, що розмиваються жанри?

– Якщо це лише задля привертання уваги – не бачу в цьому сенсу. Але ми з Устимом Похмурським із групи «Один в каное» зараз готуємо музично-поетичний проект. Ми домовилися, що я не втручаюся у написання музики. Це буде відображення того, як він чує мої вірші. Візуально виглядає так: є вірш, а за ним хтось стоїть і виконує мелодію. Він намагається показати те, що грають за віршем, що чути на тлі. Це мені подобається, бо для мене дуже дивно чути якусь музику до тексту – у мене взагалі немає музичного слуху, тому це ще цікавіше: відчувати, що чують інші. Колись я дуже хотів написати пісню для «Один в каное». Написав пісню від імені жінки – тобто, це цілеспрямовано було для того, щоб Іринка Швайдак (вокалістка гурту- БН) її заспівала. Написавши ту пісню, я таки надіслав їм її. Іринка сказала мені: «У твоїй пісні я взагалі не чую музики. А у віршах чую».

 

– Героїня твого вірша запитує: «Чим є насправді вірш?» і не отримує однозначної відповіді. То чим?

– Вірш – конденсат розмов. Вірш – реакція на щось. Іринка Швайдак, вокаліста гурту «Один в каное» каже, що пісню пише вона і половина міста. З віршами так само. Вірш – це спосіб відповісти. Вірш – це звертання, яке не потребує відповіді. Вірш – це двері, які щоразу відчиняються в іншій кімнаті. Багато хто стверджує, що справжня поезія – та, в якій щоразу знаходиш щось нове. То хай це будуть двері, які щоразу відчиняються в іншій кімнаті.

Розмовляла Богдана Неборак