Про зайців та інших європейців: бестіарій для німців

1Через п’ять років після українського видання «Звірослов» Тані Малярчук з’явився в німецькому перекладі і став свідченням того, наскільки час (і місце) появи книжки може вплинути на її рецепцію. У 2009 році українські рецензенти з радістю привітали книжку Тані, побачивши в ній гру з середньовічною традицією укладання бестіаріїв, галерею алегоричних образів «малих» українців. Критики доволі ентузіастично сприйняли десять химерних історій, котрі розповідають «про безцільне життя у безсенсовному світі» (Тетяна Трофименко) не середньостатистичних, а маргінальних героїв (Андрій Любка), які складаються в образ «маленької людини» (Ольга Купріян).

І ось ці історії про «маленьких людей» потрапляють до німецького читача, який розуміється на тематиці «маленької людини». У 1932 році,  в період великої депресії,  німецький письменник, представник «нової предметності» в літературі Ганс Фаллада озвучив цю тему світової літератури для німців, назвавши роман про приниження звичайної людини «Маленька людино, що ж далі?» (Kleiner Mann – was nun?). Зараз книжка «Київських історій» про маленьких українців (Geschichten aus Kiew) викликає інтерес майбутніх читачів насамперед актуальністю: у радіопрезентаціях книжки чи не щоразу першим запитанням до рецензентів є: «Чи це історії Києва після Майдану?». Так, німці реагують на назву, на обіцяні історії мешканців Києва. А розгорнувши книжку, відразу ж у першій історії читають: «Григорівні сниться війна. Вона заледве розплющує очі. Їй здається, що вся вона – руки, ноги – усе її тіло вимащене в чужу кров. У вухах ще продовжує дзвеніти від розірваних десь зовсім поруч снарядів» –  і, мабуть, ще більше впевнюються, що книжка – про сьогоднішні дні. Видавець змінив порядок оповідань і поставив оповідання «Медуза», яке в «Звірослові» 2009 року стоїть третім, на початок збірки, сфокусувавши на ньому, відповідно, увагу читача і додавши ваги початковою позицією в збірці. Звісно, сьогодні ми можемо говорити про «передчуття» війни, але, мабуть, авторка, слідом за героїнею, з певністю могла б сказати:  «Я ніколи взагалі не думала про війну, не була, не бачила, не чула».

Не лише сни Григорівни про війну так виразно нагадують читачеві сьогоднішню ситуацію. Назва книжки Тані Малярчук у німецькому виданні, сподіваюся, також викликає в німецького читача принаймні підсвідомі докори сумління: «Про зайців та інших європейців». Звідки ця назва в німецького «Звірослова»? Все дуже просто. Заєць, який дав назву чи не найбільш макабричній історії збірки, має латинський відповідник (а всі ж пам’ятають, що назви оповідань – це латинські позначення відповідних тварин): Lepus europaeus. А заєць – він і в Німеччині заєць: переляканий боягуз, який боїться, у випадку Німеччини, чимось, не приведи Боже, образити агресивний до нього зовнішній світ, читай: російське суспільство і особисто пана Путіна. Приблизно так відчитується месидж назви збірки. Ось критик Міхаель Моріц, який представляв книжку на SWR, розповідає про свої спостереження і домисли: «Коли я дочитав до оповідання «Заєць», я врешті  збагнув, причому тут «інші європейці». В зоології зайця називають «lepus europaeus». Така собі гра слів. Просто жарт? Можливо. Проте авторка – надто заангажована політично, щоб дозволити собі просто так погратися словами. Ця назва – саме те, що й потрібно для її задуму. Я навіть не виключаю, що всі інші історії вона написала під впливом асоціативного ряду, який викликав у ній саме цей «lepus europaeus». Україна. Затиснена між ЄС та Росією».

Так що, навіть ще й не читаючи книжки, німці вже мають над чим поміркувати. Коли ж вони її нарешті беруться читати й дочитують, скажімо, до оповідання «Собака», а там читають, скажімо, таке: «Ти впевнений у собі громадянин України. Ти двічі бував за кордоном. Ти вільно володієш розмовною англійською. Ти знаєш, що чиновники є, бо ти дав на це згоду. Ти платиш їм зарплату. Ти їх годуєш. Одне слово, ти вриваєшся до кабінету Ельвіри Володимирівни з усією гордістю країни, яку через 20 років, можливо, візьмуть до ЄС»,  то із цього місця німецький читач із певністю сповільнює читання, придивляючись до майбутніх громадян ЄС прискіпливіше. Завдяки перекладу, в якому не відображено суржику, герої оповідань Малярчук постають не такими простакуватими, як в оригіналі, а радше простодушними. Лексикон давньої подруги Антоніни Василівни в оповіданні «Ворон»  –  катастрофічний, якщо на хвильку згадати, що до виходу на пенсію вона була щкільною вчителькою. Проте в перекладі залишається тільки зміст, немає вже всіх цих «безобразіє», «странна смерть», «ти прекрасно помниш», «надто унізітєльно», читач німецького перекладу зосереджується на історіях жінок, які виявляються просто безмежно самотніми в ворожому до них світі. До речі, саме німецькі критики відразу ж звернули увагу на те, що всі історії Малярчук – це історії жінок, принаймні в українських рецензіях якось не помітно було, щоб хтось наголошував саме на  гендерному аспекті.  Згаданий уже Міхаель Моріц навіть переносить на усю Україну образ пригнобленої жінки, жінки, якій сниться один і той самий сон: страх вчитися плавати. З таким підходом до інтерпретації набирає нових, додаткових, політичних смислів порада лікаря Григорівни Беллі: «Може, коли ви навчитеся плавати, усе зміниться».

До німецького видання Таня Малярчук не дала десятого оповідання збірки «Слимак», вважаючи його надто слабким, тож усього у німецькій збірці – дев’ять оповідань, у кожному з яких так чи так ідеться про страх, страх змінити щось у своєму житті, попри жагуче бажання змін. І справді, думаєш, це ж про нас: і Тамара Павлівна, що трясеться від страху й огиди перед щуром за холодильником, без якого вже й не уявляє життя в своїй самотній квартирі, і вчителька літератури на пенсії Антоніна Василівна, яка боїться земного кохання, і продавщиця пиріжків Жанна, якій не потрібне Царство  Небесне, а всього лиш черговий по вокзалу Ваня… Ситуація цих персонажів є зайвим підтвердженням того, що всім їм потрібні зміни, «політичні зміни», вважає німецька рецензентка Ольга Гохвайс у статті «Lost in Kiev» на німецькому відповіднику «Телекритики» Deutschlandradio Kultur.

Клаудія Дате. Фото Христини Назаркевич
Клаудія Дате. Фото Христини Назаркевич

Таню Малярчук відкрила німецькому читачеві ще у 2009 році перекладач Клаудія Дате, переклавши Танину збірку «Говорити» (книжка вийшла в австрійському видавництві Droschl під назвою «Дев’ятипроцентний оцет»). Зараз, через п’ять років, перекладачка справді вдало вибрала тексти для наступного перекладу, причому Клаудія Дате доклала максимум зусиль, щоб зацікавити видавця матеріалом і отримати грант на переклад. Колись я доволі скептично відреагувала на ідею Клаудії перекласти саме цю книжку Тані, мені здавалося, що це не надто «репрезентативна» книжка про Україну. Зараз же бачу, що оповідання Тані дивним чином трансформувалися в месидж   про самотніх, не надто зарадних людей, потенціалові яких просто треба дати можливість розкритися. Принаймні саме так читає «Звірослова» німецький читач. Перекладачка має чудове почуття гумору, тому не гальмувала в перекладі смішних діалогів персонажів. Зрозуміти й перекласти реалії українського абсурдного побуту допомагав зокрема досвід життя в НДР. Клаудія Дате (р.н.1971) виросла в Східній Німеччині. Вона прекрасно розуміє всі особливості «гомо совєтікуса», з надлишком представлені у «Звірослові», зрештою не бракує їй досвіду знайомства і з київськими реаліями, адже початок ХХІ століття вона разом із сім’єю прожила в Києві.  У цьому перекладі Клаудії вдалося віртуозно пробалансувати між абсурдом і реаліями пострадянського суспільства, між трагічним і комічним, між простотою і узагальненнями у зображенні в’язкого полону старих, ще радянських звичок, у передачі неясного прагнення чогось вищого і світлого, яке, власне, й робить українських персонажів зрозумілими і навіть подекуди привабливими для переважно прагматичних і раціональних німців.

«Звірослов» – далеко не перша  книжка у берлінському видавництві edition. fotoTAPETA, зорієнтованому в основному на східноєвропейську літературу. Всі попередні видання, що мали дотичність до української тематики чи літератури, виходили з ініціативи і/або за активної участі Клаудії Дате. Після Помаранчевої революції  була чудова підбірка оповідань та есеїстики Сергія Жадана з фотографіями польського фотографа Яцка Дзячковського  «Відсоток самогубств серед клоунів», згодом перед Євро-12 вийшов збірник з одинадцяти «футбольних» текстів українських письменників, перекладених  об’єднанням TRANSLIT, натхненником і співорганізатором якого є все та ж Клаудія, через два роки, підготована знову більшою командою перекладачів, виходить книжка про трудову еміграцію  «Мама по скайпу». На початку 2014 стараннями Клаудії за рекордно короткий час вийшов збірник «Майдан. Україна. Європа». А кінець 2014 року ознаменувався «Київськими історіями» Тані Малярчук.

Навіть якби Клаудія переклала тільки ці книжки чи авторів, вона заслуговувала б на нашу вдячність, але ж скільки перекладів залишається за кадром: це і переклади поезії зо двох десятків поетів  для різних видань і фестивальних читань, «Солодка Даруся», той же Жадан тощо…  Нам справді дуже пощастило, що твори, які можуть зацікавити німців Україною і українською літературою з таким запалом добирає й блискуче перекладає  ця маленька  енергійна жінка. Зараз у німецькій літературній тусовці  обговорюють «Звірослова» Тані Малярчук. Що на черзі?