Вірші як заспокійливе на ніч

Минулого тижня у книгарні «Смолоскип» відбулася презентація поетичної збірки Світлани Богдан «Той, Хто бачить мене». Збірка вийшла у видавництві Антона Санченка «Електрокнига», а термін її «виношування» становив три роки. У рамках презентації також звучали пісні та вірші під музичний супровід гурту «Се-Бо Світ», автором музики якого є Сергій Богдан, а автором текстів, відповідно, Світлана. Ілюстратором книги стала художниця Софія Атлантова.

«Той, Хто бачить мене» – друга книга авторки, перша «Коли ще автомобілі були людьми» була видана після перемоги в конкурсі «Гранослов» у 2006 році.

Кошти, виручені з продажу збірок, авторка має намір віддати на користь Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова, медики-добровольці якого працюють у зоні бойових дій.

Книга Світлани – із тих, котру можна (і варто) перечитувати без ліку, сторінка за сторінкою, або ж у
хаотичному порядку – її тексти багатошарові, вони відкривають нові і нові забарвлення та звучання залежно від сезону – не даремно ж поезії умовно розподілені на чотири відповідних до пір року цикли; часу доби, настрою та суспільно-політичної ситуації надворі. Одне у цих численних шарах і смислах незмінне – це присутність Його, яка випливає з назви збірки, на рідкість влучної. Божественне начало присутнє практично у кожному рядку у різних проявах та формах. Іноді воно канонічно-християнське –
…А було пророцтво взято
Із часів Армагедону:
Що воздасться всім, хто дихав,
По ділах їх і по вірі…;

іноді – сягає риторики дзен-буддизму:

Такий дзен
по всіх снах:
прийшов день,
а я – прах…;

або ж дохристиянських традицій – «А завтра прийдуть боги – так почнеться ранок…»;

а часом вловлюються відверто кастанедіанські мотиви:

…Енергія циркулює у коконі
Згори донизу і навпаки…,

але зрештою, виходить за рамки будь-яких канонів і конфесій і розчиняється у звуках вавилонських троєщенських заторів, дощів і ледь чутних подихів. Ця присутність – всюди, і у певний момент вона просочується крізь рядки книжки на пальці читача і розтікається навколишнім простором, від чого робиться спокійно і легко. Така собі книжка-заспокійливе на ніч, яку можна вживати замість пігулок або ж вечірньої молитви.

Окрему роль у поезії Світлани відіграє урбаністична тематика, у цьому сенсі вона на новий лад натискає на роз’ятрені у попередній збірці больові точки. Більшість свого життя авторка прожила у нетрях Троєщини, і щоденні вибирання із цих нетрів набули епічного звучання у текстах. Місто у неї різне, бува, воно не знає жалю і перемелює в порох усе живе:

Покара приходить щоранку, і вкотре
Пригадуєш координати глобально.
Тебе вигортає з-під теплої ковдри
Руками холодними місто безжальне…

Місто-звір, місто-монстр, місто-пекельна-машина. Але те саме божественне начало рано чи пізно приборкує його, вірніше, приручає, загладжує наїжачені шипи антен та безнадійність заторів, робить його маленьким і лагідним:

У мушлі міста завше чути шум теплої юрми.
Приклади до вуха – полоскоче асфальтовим шурхотом…

Поетизація потворного, чи то пак, страшного, автоматично змінює сприйняття, а отже, переплавляє на щось живе і чарівне. Монотонний біг по колу “робота-дім” більше не видається буденним, адже надвечір неодмінно прийде “…час лягати у руки до ніжного світу,|Який спатиме, обійнявши мене, мов іграшкового ведмедика.”

Вірші Світлани вражають персоніфікаціями усього сущого – від несподіваних асфальту і ліхтарів до більш звичних у літературі явищ природи. Здається, навколо не лишилося предмету, до якого не можна було би говорити, яке було би позбавлене того божественного начала. Тексти немов розчакловують світ матеріального, змішуючи земне з небесним, а грішне із праведним – у найвищому, найсакральнішому сенсі.

Дерева зросли, і тому
немає чого боятися.
Запалена сонячна рана
згасає в вечірньому подуві.
Мовчанку лишили саму
серед бульварної матриці:
Стоїть тепер, вся осіяна, –
травинки принишкли у подиві…

Підсилюють враження від віршів ілюстрації Софії Атлантової, виконані у бароковій манері. Зображення ніби полемізують із текстами – в ілюстраціях земне і божественне, відповідно до традиції бароко, чітко розмежовано, проте поезія поступово зводить цю межу нанівець.

Встань-но із ліжка і вийми ножі із серця,
Вийми ножі із серця і кулі з лоба.
Ти переможець сьогодні у цьому герці
Перемагаєш власну темну утробу…

Вірші Світлани доходять і розкриваються у свідомості поступово, як ліки проникають у вену по трубочці крапельниці. Бузкова книжка кишенькового формату дарує безмір спокою та певності в тому, що «Той, Хто бачить мене» завжди поруч.