Олег Коцарев: «Цирк», або Польові дослідження з української семантичної дискримінації

Олег Шинкаренко
Олег Шинкаренко

Збірка Олега Коцарева “Цирк” розпочинається із вірша “Марс”, який, мабуть, варто назвати програмним не лише для цієї книжки, а й у певному сенсі для всієї сучасної культури загалом. На питання, чи це насправді так, для другої частини цього припущення може відповісти більш ґрунтовне та обширне дослідження, а перша його частина вже стала темою цієї рецензії. Для початку – цитата з “Цирку”:

Так от усе
Докупи сходиться,
Так от фрагменти світу розколотого,
Світу смішного,
Бездонно-бездомного
Стрімко з’єднуються,
Тільки встигай
Перестрибнути з крижини на другу,
Все ближчу,
Стрімко з’єднуються – мов Адам постає
На весь зріст
Із дурних шматочків.
Поезія Олега Коцарева найчастіше є саме процесом збирання докупи фрагментів розколотого світу. Можна було би сказати, що таким процесом є будь-яка творчість, але тут варто зауважити, що після щеплення постмодернізму (який давно вже відгув і сьогодні пригадується ностальгійно в стилістиці “ретро”, немов черговий модний додаток для обробки фотографій у смартфоні, який може так спотворити невдалий кадр, що виникає враження його унікальності), цей наш світ в уяві митця втратив свій статус еталону, на який можна орієнтуватися, який врешті-решт здатен врятувати твір, коли митець, створюючи його, постійно має на увазі певний зразок, уже відомий читачу апостеріорі – тобто з досвіду. Сьогодні світ став смішним та бездонно-бездомним, а це спричиняє кілька висновків:
1. Більше не існує речей, які можуть не бути смішними.

2. Не існує речей, сутність яких визначена настільки, що про них можна говорити як про певні (тобто “мають власне дно”).

3. Не існує речей, про які можна сказати, що вони перебувають на своєму місці (тобто “вдома”).

Ці три висновки, з одного боку, максимально звільняють наше розуміння світу від марних забобонів, а відповідно – звільняють і митця, одна з головних функцій якого – розуміти світ. А з іншого боку – відкривають світ, не обмежений жодними рятівними межами, світ без гальм та захисних фільтрів, у якому склянка молока може раптово перетворитися на кулеметний постріл, і це буде смішно для тих, хто розуміє контекст чи приховані алюзії. Той, хто цього не розуміє, буде приречений вічно перестрибувати із крижини на крижину авторського тексту, ніби та Сіра Шийка, що тікала від лиси, і не матиме аж до кінця твору жодної вільної секунди для усвідомлення того, що ж відбувається насправді, і як із цих дурних шматочків раптово на весь зріст постає Адам. Це дуже схоже на картинки, на яких видно тривимірне зображення, якщо певним чином налаштувати зір, щоб “дурні шматочки” нарешті отримали сенс. Певний відсоток людей (до яких належить і автор цієї рецензії) не бачать там нічого, і ніяк тому не зарадиш. Саме тому вірші Олега Коцарева і сучасне мистецтво, частиною якого вони є, певним чином дискримінаційні. На жаль, більшовики (а також всі їхні політичні однодумці з лівого флангу) обдурили людство: мистецтво може належати всьому народу лише в суто фізичному сенсі, бо від втілення (форми) до сенсу (змісту) шлях буває часто дуже звивистим та невдячним, не всі готові його здолати.
Як працює механізм вірша Олега Коцарева, найкраще видно на прикладі його вірша “Грейпфрут”, який варто задля цього навести повністю:

Грейпфрут

Ворона робить зарядку
на краєчку
будинку вафельного –
присідає – встає – присідає.

“Я, – говорить, –
стигла, як м’ясо грейпфрута,
й хочу, щоб хтось мене з’їв!”
і знов присідає.

Осінь пакує останні конверти,
я скучив
за тобою, за тобою, за тобою,
осінь теж
дозріла:
чекає, хто її з’їсть…
ну, якщо треба,
і я можу.

За своєю формальною структурою, хоч як дивно, цей вірш є елегією, тобто завіршованою скаргою, виявом печалі або емоційним результатом філософського роздуму над складними проблемами життя. Якщо ми пригадаємо, наприклад, елегію Тараса Шевченка “Чого мені тяжко, чого мені нудно…”, то її структура буде доволі простою через однозначність стосунків світу та митця у ХІХ сторіччі, яка дуже промовисто вписувалася в романтичну традицію: митець має у своїй свідомості певний морально-етичний та естетичний зразок світу, що перебуває в радикальному протиріччі зі світом реальним. Це призводить до бажання відвернутися від світу (“закрий, серце, очі”), а сам процес відвертання супроводжується звільненням певної кількості потенційної енергії, що з’явилася від різниці потенціалів ідеального та реального. Потенційна енергія світоглядного дисбалансу перетворюється у кінетичну енергію вірша, який летить, мов той камінь, у читача, спонукаючи його до активних дій із зменшення різниці поміж мрією та повсякденністю. Радянське літературознавство воліло вважати, що таким чином поет нібито закликав до комуністичної революції.

Але, звісно, оскільки парадигма елегії з античних і часів Шевченка радикально змінилася, то побачити її в цьому вірші Коцарева дуже непросто. Аби зрозуміти, як саме вона працює зараз, пригадаємо головні висновки з вірша “Цирк”: не існує стандарту меж комічного, однозначного та доречного. Для порівняння варто також пригадати вірш поета-романтика Михайла Петренка (який помилково приписують Тарасові Шевченку) “Дивлюсь я на небо — та й думку гадаю: чому я не сокіл, чому не літаю?” Цей вірш у фіналі повністю повторює модель поведінки в поезії “Чого мені тяжко, чого мені нудно…” – поет хоче стати соколом лише для того, аби втекти від неідеального (далекого від стандарту світу). Оскільки у поетичному світі Олега Коцарева таких чітких стандартів більше немає, то він позбавлений цього замкненого кола огиди та втечі і перетворюється у такий собі тесеракт – чотиривимірний гіперкуб, де для усвідомлення змісту потрібно переналаштувати зір, що ми й спробуємо зробити.

Вірш називається “Грейпфрут”, але насправді в ньому не йдеться про грейпфрут, бо для автора цей предмет – лише символ зрілості, що виникає в його свідомості не прямо, а через спостереження за дикою природою (вороною), що є цілком у романтичній традиції, але, на відміну від романтиків, ворона Олега Коцарева говорить не про страждання від несправедливості світу, як це ми чули від ворона Едгара По, і навіть не про перемогу хитрості над спритністю, як ми пам’ятаємо з байки про ворону Крилова, а про власні іраціональні відчуття автора. Олегу Коцареву (або, швидше, його ліричному герою) буквально здається, що ця ворона зроблена зі стиглого грейпфруту (а чому б і ні, коли ми вже бачили пластилінову ворону?), і пропонує себе з’їсти. Але у поезії не буває прямих, буквальних висловлювань, тому нам лишається тільки спробувати дешифрувати запропоновану автором метафору. Балакуча ворона, яка робить зарядку та пропонує себе на сніданок, бо вона вже достигла – це такий абсурдний жарт, ввідна гумористична сценка, якою автор розпочинає вірш, щоб увести читача у певний стан непорозуміння та здивування. Цей стан є певною основою для бутерброда, на який далі намащується більш типова елегічна складова про осінь, яка минає, та розлуку із коханою. Цього ніяк не уникнути, бо Олег Коцарев – поки що людина, і не може позбавити свої вірші гуманістичної складової, яка за довгу історію розвитку поезії встигла дійти до стану певної дискредитації. Сьогодні відпочатку трагічний вірш “Дивлюсь я на небо…” вже має стійку комічну складову, навіть якщо не згадувати про те, що його виконували як пісню на зустрічі Сталіна та Мао Цзедуна в Кремлі, чим остаточно зруйнували його стартові конотації.

Оця стратегія бутерброда, коли елегічні рядки вже не можуть сприйматися цілком серйозно без попереднього вибачення у вигляді абсурдного жарту, виглядає на перший погляд трохи незграбно, ніби якесь каліцтво. І це каліцтво є властивим багатьом представникам сучасної культури – це помітно, якщо придивитися. Але чи справді це є каліцтвом? Мистецтво взагалі само по собі є досить штучним, хоча лексика української мови це й приховує, лексика англійської виставляє це яскраво напоказ: art (мистецтво) та artificial (штучний). А отже, будь-яке каліцтво насправді є лише навмисною модіфікацією. Олег Коцарев скалічив (модифікував) елегію для актуалізації ліричного почуття, бо його насправді треба весь час актуалізовувати новими художніми засобами, бо неможливо відремонтувати смартфон гайковим ключем, який годився для паротягу. Поет ХХІ сторіччя здобуває потенційну енергію для своєї творчості не шляхом відвертання, а навпаки – більш уважного повертання, придивляння до світу. Для того, аби адекватно передати суть осені, йому більше недостатньо просто написати, що йде дощ та падають листя. Цей засіб уже цілком вичерпаний. Тепер потрібно сказати, що осінь дозріла і її вже можна з’їсти. Питання лише в тому, хто на це наважиться першим. “Ну, якщо треба, і я можу”, – пише Олег Коцарев, не претендуючи на лаври першовідкривача. Дійсно треба, час настав, тому сучасна поезія (або ж, якщо хочете, осінь) чекає на тих, хто може.