Срджан Срдич: «Бути серед тих, хто читає, – елітний привілей»

Srdjan_Srdic,_Belgrade,_August_2013Днями у видавництві «Комора» вийде у перекладі Алли Татаренко роман «Саторі» сербського письменника Срджана Срдича. Це його другий роман після дебютного «Мертвого поля» («Mrtvo polje»), другий роман-подорож, і друга книга, видана українською – у 2013 видавництво «Літопис» видало збірку оповідань Срдича «Espirando». Та на цьому магічні двійки, схоже, закінчуються. За останні чотири роки, відколи молодий, але дуже перспективний сербський автор вперше приїхав на Літературний фестиваль у рамках львівського Форуму видавців, Срджан Срдич перетворився на читану й упізнавану постать не лише у рідній сербській, а й в літературах, мовами котрих був перекладений. Інтелектуальна манера письма, гра в інтертекст, сміливі експерименти з словесною формою, дивовижна цілісність та зрілість роблять книжки цього автора фаворитами книгоманів, а його самого – бажаним гостем культурного процесу сучасності. На його рахунку – п’ять книжок есеїстики й прози, публікації у численних збірках та антологіях, п’ять літературних нагород, серед яких – престижний «Борислав Пекич» за синопсис збірки «Згоряння» («Sagorevanja»), і це, схоже, не межа. Та офіційне визнання мало цікавить Срджана Срдича. Він викладає літературу в гімназії, є редактором літературного часопису «Північний бункер», і, на його слова, не має інших планів на майбутнє, крім як писати, а ще – слухати музику, великим любителем та поціновувачем якої є.

– Критики називають тебе «надією сербської літератури» і «дорогоцінним новим голосом» сербської прози. Відчуваєш тягар відповідальності?
– Ні. Існує й інша критика, котра не вважає мій вклад у сербську літературу настільки вагомим. Зрештою, все це досить провінційно. Що сьогодні означають національні відзнаки? Вони існуватимуть доти, доки існує вавілонська лінгвістична схема, однак їх вплив зараз на значно нижчому рівні, ніж був всього лиш п’ятнадцять років тому. Те, що називається «сербською літературою» часто мимоволі нагадує «сербську політику», і це винятково неприємна паралель. А ще проблема в мені: я не є і не хочу бути частиною будь-яких угрупувань, сформованих за будь-яким принципом, бо це означає перебувати в товаристві, катастрофічну більшість котрого просто не терпиш. Я не можу відповідати за те, що продукує чи не продукує більшість.

– Що означає в наш час бути популярним, успішним?
– Бути популярним у Сербії – а мені видається, і ширше – означає не займатися літературою. Я поважаю свій час, він для мене дорогоцінний, я б волів мати його для себе якнайбільше, та не впевнений, наскільки це можливо, коли людина має популярність. Успішність – це дещо інше. Найстрашнішу критику, ту, котрої я найбільше боюсь, я сам і уособлюю. Я переконаний, що кожну з своїх книжок я написав найкраще, як лише міг. Декотрі з них навіть набагато перевищують рівень моїх знань, котрими я володів на момент їх написання. Я сам собі найнезаангажованіший і найсуворіший читач. Успішність, котру визначають інші, мене не стосується – я не впливаю на це, тож мені це неважливо.

1і– В Україні зараз чимало літературних нагород і чимало питань щодо їх актуальності та прозорості. Як виглядає процедура відбору та нагороджування найкращих у Сербії? Що дають сербським письменникам нагороди – рекламу, фінансову підтримку, можливість публікуватися, відвідувати літературні школи?
– Нагороди добрі тоді, коли приносять гроші. Все інше – дурня. Навряд чи існує якась нагорода у Сербії, прочитавши перелік книг, котрі її отримали, людина не вжахнулася б. Що більше грошей, то більший рівень корупції. Закритий список НІН-ової нагороди (найпрестижніша літературна нагорода Сербії, заснована щотижневиком «Nedeljne informativne novine» у 1954 році, присуджується щороку за кращий роман сербською мовою – прим. авт.), власність швейцарського капіталу, котрий вручає найвагоміші літературні відзнаки у Сербії, цьогоріч шукав фінансової підтримки у нашого Міністерства культури. Якщо це не парадокс, тоді я не знаю, що іще парадокс: збанкрутіла держава Сербія фінансово допомагає швейцарським приватникам. Проте якщо вони колись вирішать присудити цю нагороду мені, я на них не розсерджусь. Я знаю, куди витратити десять тисяч євро.

– Твій візит на «Книжковий арсенал» – не перший візит до України. Що за цей час ти відкрив для себе про нашу країну, чи виправдалися твої уявлення, очікування?
– Я люблю Україну. У мене тут багато друзів. Тут я почуваюся вільно, менталітет є абсолютно ідентичним сербському, що б не думали про це. Перший цілісний переклад однієї з моїх книг був зроблений в Україні. Зараз мене перекладають на німецьку і македонську, видали у Америці, в інших країнах, але це не означає, що я забуду, як усе почалося. Люди в Україні зацікавлені тим, що я роблю, розуміють, що воно; під час своїх попередніх відвідин (восени 2013 року – прим. авт.) я гостював у Дрогобичі і виступав там майже три години, що навряд чи було б можливо, скажімо, у Бельгії. Перекладач і літературознавець Алла Татаренко зробила для афірмації сербської літератури тут більше, ніж уся східноєвропейська перекладацька, університетська та видавнича інфраструктура. Це заслуговує на чималу повагу.

– Твою прозу перекладати непросто – вона неоднорідна, з многогранною лексикою і специфічним настроєм. Коли пишеш, чи думаєш про те, чи вдасться перекладачеві донести до іншомовного читача початковий задум?
– Ні. Коли пишу, я думаю виключно про те, що пишу. Вже згодом співчуваю перекладачам, хахаха. Це однозначно цікавий фах, я також останнім часом займаюсь перекладом і гадаю, що це виклик, рівноцінний виклику писання. Американський філософ Віллард Квайн колись аргументував неможливість перекладу, як такого. Часом я погоджуюсь із його тезою.

– Вважається, що постмодернізм як явище завмер понад 10 років тому. Однак «Саторі» носить чимало ознак класичного постмодерного твору…
– Томас Пінчон досі живе і далі пише. І не лише він. Не те, щоб я ставив себе на один щабель із геніями, але ніщо не мертве, доки його не вб’ємо. «Саторі» є постмодерним романом, але якщо відверто, мені тут більше імпонує панкове ставлення до будь-яких класифікацій (хоча бути панком саме по собі означає прийняття поділу на класи) – класифікація потрібна хіба що кафедрам із вивчення літератури. Це складно і дуже нудно. На разі «Саторі» прочитали і зрозуміли більше людей, аніж я міг уявити. Все інше – менш важливо.

213

– Що таке «саторі»? Якби можна було назвати цей роман сербською (чи українською) – як би вів називався?
– Для мене назви – така ж проблема, як і сам текст. Я завжди ненавидів музичні альбоми, найменовані назвою гурту. Що це б мало означати, якого біса? Назва – це теж простір для тексту, активного тексту. Термін «саторі» найпростіше перекласти як «просвітлення». Я хотів розважитись, посилаючись тут на різні речі – японський дзен-буддизм, постмодерну філософію, насамперед французьку, на гурт «Bauhaus», на Джека Керуака – я прагну, аби література мене розважала. А сталось так, що неписьменні сербські журналісти, продавці книг та бібліотекарі помилково прозвали книгу «Намети» (сербською – «Šatori» – прим авт.). Це було блискуче, цим вони дали мені змогу вдосталь клеїти дурня на промоціях і в медіа. Цей жарт про «Намети» досі ходить у моєму рідному видавництві.

– В українській літературі зараз дуже актуальною є тема війни, еміграції, культурної та мовної біполярності. Кінцева мета безкінечної подорожі героїв «Саторі», Водія та його побратима, так чи інакше також торкається війни. Як вважаєш – у балканських літературах (зокрема сербській) тема війни все ще гостро актуальна, чи потроху відходить на другий план?
– Усі теми є однаково легітимними, але часто це вже не література, а ремесло. Купа дурниць виникло і виникає досі, коли в літературу проникають політичні візії, це в Сербії і далі в порядку речей, і це, як писав Лєрмонтов, «и грустно, и скучно». Я читав критичний текст людини, котра запитувала: «Як можливо, що у Сербії досі не написано роману про геноцид у Сребренеці?» (сплановане убивство близько 8000 боснійських мусульман під час Боснійської війни у 1995 році – прим. авт.) Більшої дурниці я в житті не чув, а це – не єдиний приклад. Критик, котрий нав’язує авторам вибір теми і вважає, що одні є актуальнішими та кращими за інші?.. Я можу написати роман про історію перепису населення у якійсь монгольській провінції. Я вільний у своєму виборі писання. В цьому й полягає чарівність літератури. Сподіваюся, українським письменникам не прийде до голови божевільна ідея, що вони живуть, аби з допомогою книжок вирішувати суспільні та історичні суперечки.

– Твоя проза – дуже багатопластова. Ти почуваєшся вільніше з великою чи малою формою? Чи траплялося тобі, скажімо, пишучи роман, згодом виокремлювати його частину в оповідання?
– Трохи шизофренічним є це писання оповідань та романів, йдеться про дві цілковито різні технології. Наразі я написав два романи і дві книги оповідань, і мені однаково припав до душі кожен із цих досвідів. Мені не траплялося, аби частина роману стала оповіданням і навпаки. Я дуже прискіпливий до своїх планів щодо писання. Завжди роблю власне те, що задумав. Може, це свідчення моєї консервативності, хтозна.

– Минулого року вийшла твоя збірка есеїв «Записи з читання», в котрій ти пишеш про свої рефлексії після прочитання Яна Кертіса, Девіда Фостера, Юкіо Місіми. Що підштовхнуло тебе на цей експеримент? Чим ти керувався при виборі авторів?
– Під час докторантури ми повинні були написати певну кількість наукових праць. Жоден із запропонованих курсів не відповідав темі моєї докторської роботи, і я вирішив писати про те, що мені цікаво, про що, на додаток, ніхто у Сербії ніколи не писав. Це мали б робити науковці – відкривати публіці те, чого не робили інші. Звучить начебто просто, та практика свідчить про інше. Усі автори, про котрих я писав, мають особливе значення для мого читацького досвіду. Навіть коли я говорю про їхні слабші тексти.

– Герой «Саторі» живе «життям нічної тварини», мандруючи своїми світами уночі і сплячи вдень. Ти досить продуктивний автор – коли тобі працюється краще? Чи є у тебе певна система писання?
– Системи в мене немає, хоч я волів би її мати, бо роблю купу речей одразу. На щастя, усі мої заняття пов’язані з книжками. Усі книжки, котрі я написав, з’явилися за різних обставин, і тут насправді немає нічого романтичного. Можливо, «Саторі» порушує цю матрицю – пишучи його, я місць був замкнений наодинці зі своїм текстом (у якості стипендіата Будинку письменників та лауреата літературної нагороди «Едо Будіша» – прим. авт.). Але тоді мені платили за те, що я сиджу і пишу, що трапляється нечасто.

-.indd

– З твого досвіду викладача гімназії та редактора літературного фестивалю короткого оповідання «Кікінда-шорт» – хто сьогодні читає найбільше? Що цікаво читати сьогоднішнім дітям, підліткам? Чи є сенс прививати їм любов до книги, і як саме це можна зробити?
– Сьогодні не читає ніхто. Постсоціалістичні суспільства насамперед звільнилися від обов’язку «читання» Ті ж суспільства демонструють схильність приймати найпримітивніші моделі освіти, що приходять із заходу. Кількість справжніх читачів не перетинає позначку в один відсоток – я кажу про Сербію, звісно. Про того, хто прочитає щось і зрозуміє, про що там йдеться. У гімназії я працюю з талановитими дітьми, і вони підпадають під цей один відсоток – групку тих, хто розмовляє однією мовою і розуміє один одного без жодних проблем. Це можна вважати елітним, престижним. Я пишу і займатимусь цим надалі, бо не вмію нічого іншого, і це цілком виправдано для мене. Чи означає це, що я пробуджую в комусь любов до читання? Не знаю. Людей вартувало б якнайбільше тішити, радувати, а книги – це один із способів робити це. Загалом мені подобається ця певна ізольованість. Бути у меншості – це привілей. Так було завжди.

– Кажуть, що прозові письменники – це ті, хто не зміг реалізувати себе як поет. Як з поезією у тебе – ви на короткій нозі? Чи варто чекати від тебе збірку віршів?
– Можливо й таке. Було у мене кілька безуспішних спроб. Але й в поразках є свій плюс. Властиво, усі поразки гарні, вони дають людині набагато більше за тріумф. На перемогах не вчаться.

Дружині головного героя роману «Саторі» доводиться відповідати на сотні оповідань, аби з’ясувати, ким насправді є її чоловік. Як би ти сам описав самого себе, Срджана Срдича, якби у тебе на це було всього одне речення?
– Гадаю, я все-таки досить складна людина.

– Якби ти не був письменником – ким би ти був?
– Тоді мене б просто не було.

Розмовляла Олена Концевич