Недоля Миколи Зерова як певний закон

Елеонора Соловей
Елеонора Соловей

Якщо міркувати про Миколу Зерова як про особистість, як про людський психотип, то навіть і без особливих занурень у соціоніку, у філософську чи культурну антропологію – безталання, недоля, переслідування видадуться очікуваними й неминучими. Річ у тому, що тут якісь нерозв’язні вузли: отаким як він – палко симпатизують, перед ними навіть благоговіють, не лише, скажімо, про лекції, а й про самого лектора легенди складаючи. Проте рівночасно й неодмінно в інших людей, і таких чи не більше, ці шляхетні лицарі, ці чарівні диваки викликають не менш палку неприязнь, а то й несамовите роздратування та ненависть. Чому, за віщо? Той комплекс, за який їх переслідувано й нищено, Юрій Шевельов (а він достеменно «в темі»!) означив як «вищість, обраність, духову аристократичність». Можна додати також послідовність та безкомпромісність у обстоюванні сповідуваних цінностей. А можна й не додавати: шевельовський діагноз це передбачає, тим-то не залишає надій та ілюзій. В часи охлократії, хай би як вона маскувалася під щось інше, градус тієї неприязні стрімко зростає, надто коли саме слово «інтелігент» є міцною лайкою.

b1100c0-1310629788

При цьому що більше одні симпатизують та обожнюють, то більше дратуються другі. От згадувано тут, що про лекції його у студентському середовищі ходили легенди – але тільки уявіть, як це мало дратувати непопулярних викладачів. Зрештою, легенди легендами, а студенти теж завжди різні. Один сам згодом став іменитим, а до Зерова зберіг палку нелюбов і всіляко гальмував його повернення в літературу. Отож. Тут цікавинка для психіатра: до всіх інших міфічних провин – вони не могли йому пробачити того, що самі з ним зробили. А ще й того, як саме це зробили.

Терпіти диваків донкіхотів ще якось можна, поки вони самотні, кумедні одинаки: недругів тішить безпорадність таких нелюбих їм «бібліофагів». Але щойно ті знаходять у броунівському рухові людських мас таких як самі, щойно набувають своє коло, середовище споріднених душ на зразок отого нарбутівського гуртка або, тим паче, горезвісного «п’ятірного грона» – гонителям їхнім стає незатишно й тоскно, а далі взагалі нестерпно. Тоді час ставити на снігу прапорці, потім спускати хортів. Коли ж та здобич потрапить їм до рук, лють їх засліплює остаточно. Бо, навіть і тепер відчуваючи моральну перевагу жертви, вони тратять розум у прагненні дошкулити якнайгірше, завдати мук. При цьому чи то почуття реальності зникає, а сприйняття божевільно викривлюється, чи просто свідомо все ставиться з ніг на голову, витлумачується навспак: як не здригнутися від того, що сонет-тренос Зерова за сином («То був щасливий десятьлітній сон!») було потрактовано як жалі за ліквідацією літературно-художніх організацій внаслідок відомої партійної постанови… Нехай виступить свідком на «процесі СВУ», нехай запам’ятає той «вакантний» стілець: може то саме для нього придумано, що стільців на один більше, ніж підсудних. Нехай щулиться від погроз та смикається від поганих новин. Нехай виступає з покаянними заявами, з самокритикою. Позбувається роботи, заробітку, засобів існування. Хай взагалі забереться з України, його однаково знайдуть, але спершу хай ще стане вигнанцем. І нехай зізнається, що належав до проводу контрреволюційної організації. Доказів не треба, досить зізнання, добутого у відомий спосіб.

Дехто говорив про холодні, сконструйовані, суто «головою» писані вірші, – «книжні» і «далекі від життя». А чого ж тоді вони так просотані передчуттями, гіркотою, стражданням, сарказмом та гнівом, примарною надією, що «минуться туга, біль, розтане темний лід», нездійсненною мрією «од псів гавкучих солодко спочить»… І просто мудрим розумінням буттєвого сенсу всього, що діється. Навіть боляче їх перечитувати, надто коли «час наспів, Мов біла провість»… Бо мудрість у тих поезіях не тамує страждань та болю, ще й чи не навпаки. «…І темний ряд євангельських історій Звучить як низка тонких алегорій Про наші підлі і скупі часи»…

Однак навряд чи слушно все те безталання Зерова цілковито списувати на «підлі та скупі часи». Представники цього психологічного типу в усі епохи, як виглядає, дістають саме таку чи приблизно таку долю, а вже потім нащадки ронять сльозу над їхнім житієм.

Лише сорок сім років прожив він на білому світі. Як Шевченко, як Стус… «Немає ряду нам» – скрушно мовив одного разу Василь Стус у хвилину гіркого жалю чи зневіри. Та ні, ось він, ряд. І епіграф із Шевченка в останньому відомому вірші Зерова, другому в сонетному диптиху «Finale»… Там дослівно постає соловецький пейзаж – за місяць до арешту, як передчуття, як містична здатність поезії відслоняти завісу невідомого майбутнього.