Піратські студії, або Хто ви, Несторе Івановичу?

Станіслав Лубєнський. Степовий пірат / Пер. із пол. О.Пендерецька. – Чернівці: Книги ХХІ, 2015
Станіслав Лубєнський. Степовий пірат / Пер. із пол. О.Пендерецька. – Чернівці: Книги ХХІ, 2015

«Степовий пірат» – почувши цю назву, отримуємо цілий оберемок асоціацій. У пам’яті зринають хани  і прості ординці, харцизи, розбійники різного штибу ще хтось із того гурту… Проте книжка, що має таку цікаву назву, –  зовсім не про них, а про… Нестора Махна. Вийшла вона 2012 року в Польщі. Автором є відомий варшавський україніст і культуролог Станіслав Лубєнський.  Українське видання з’явилося 2014 року в Чернівцях. У видавництві «Книги XXI». Передмову написав Сергій Жадан.

Станіслав Лубєнський присвятив чимало часу славетній, тому певне й  заміфологізованій, постаті українського романтика революції. Адже поставив собі за мету, як повідомив в інтерв’ю Польському Радіо, присвяченому виходу книжки, розповісти співгромадянам про Нестора Махна, якого в Польщі доти знали хіба що анархісти.

В анотації від видавництва ставиться запитання, чи треба вкотре пояснювати, вже українському читачеві, хто такий Батько Махно. Таки треба, вважають видавці, бо неочевидною є відповідь на інше запитання: ким він був насправді – правдивим волелюбним козацьким нащадком, ідейним анархістом, розбійником, одним із гробарів національної революції, предтечею кривавого хаосу на сході України…

Чи міститься відповідь у самій назві? Навряд. Маркетингово обгрунтований оксюморон радше провокує до роздумів. Чи розвитку образу  – аж до появи примарного підводного човна  (того, що «загинув у степах України в нерівнім повітрянім бою»).

Чи наблизили видавці нас до відповіді? Напевне. Маємо якісно зроблену публіцистичну розвідку. Це надихає.

Автор приїздить до Гуляйполя, кілька років поспіль, опитує краєзнавців, чиновників, «пересічних» земляків Батька, проводить час у музеях та бібліотеках за вивченням літератури. Спілкується із нащадками Нестора Івановича. Більшість співрозмовників відказують неохоче. Хтось повідає не стільки про Махна, скільки про те, що в школі вчили, мовляв, що то був бандит.

Така собі зручна відмовка на всі випадки життя. «Так нас вчили». Що думають насправді –  годі й питати. Бо «про таке» говорять мало не тільки на батьківщині Махна, а й по інших отаманських теренах. Тим більш ¬- із чужими. Спробуйте розпитатися, наприклад, на Чернігівщині про отамана Ангела, чи про Галаку. Про останнього навіть у школі не вчили нічого. Табу…

Власне, оповідь Станіслава Лубенського починається з опису відомої багатьом фотографії, на якій Нестора Махна зображено поруч із більшовиком Павлом Дибенком, одним із творців Червоної армії. Фотографії, де вони на тлі вагонів наче по-союзницьки разом, проте й окремо. Світлина мовби розпадається на дві. Начебто щоби зручніше було «підчищати» історію…

Тож автор працює мовби з палімпсестом. Спробуй-но, видобудь з-під нашарувань первинне. Лишається фіксувати кожну дрібницю. Створюючи іще один шар. Ось опис мандрівки Україною, до самого Гуляйполя. Ось історія селища. На цьому тлі – родина отамана. Батьки, брати – живі й померлі малими, сестра. Бойові побратими. Біографи. Перша й друга дружини.

Особисті враження автора, роздуми, відступи, почуті чи прочитані оповіді про Махна та його армію, в основному, подано іншим шрифтом. Це полегшує сприйняття тексту.

Вдало підібрано ілюстрації. Наприклад, – фото 1907-го року. «Союз бідних хліборобів». Несторові Івановичу – 17 років. Він уже досвідчений анархіст. Поряд – його старші товариші й учителі. Зокрема, чех Вольдемар Антоні. Наступного року почнуться студії Махна у «бутирських університетах».  Він читатиме класиків «від Сумарокова до Лева Шестова», тоді ще не-класика Володимира Винниченка, перейматиме досвід старших товаришів – зокрема й українця Петра Аршинова, що вже казати про вивчення Бакуніна й Кропоткіна, з яким, по виході з в’язниці у 1917 році, спілкуватиметься особисто.

Розповідає автор розвідки не тільки про теорію, що її мав нагоду засвоїти в «університетах» Нестор Махто, а ще й гуляйпільську практику господарювання. Про те, як Батько працював на кількох керівних посадах, створював школи, лікарні, двічі на тиждень виходив на поля організованої за його участі комуни, куди прийшло чимало незаможників… Вірив бо в можливість побудови життя на засадах кооперації громад – соціальної, економічної, політичної. Вірив у можливості виборних рад. Вірив у революцію. Проте одне діло – сполучені громади, інше – держава…

Далі в дослідженні йдеться про особливості мілітарної взаємодії озброєних махновських громад із державами. Більшовицькою, українською, німецькою, австро-угорською…

Про українську, до речі, згадано доволі прохолодно. Часом вона геть зникає з оповіді. (Зрештою, не про неї ж твір.) Зокрема, про сторони у громадянській війні читаємо: «Окрім червоних і білих у громадянській війні на Україні є селянські партизани, названі, щоби триматись колористичних метафор, «зеленими». Часом знов згадується. Добрим словом. Так, про Центральну Раду, після Берестейського миру,  пишеться «маріонеткова», про Павла Скоропадського – «нащадок  останнього запорізького гетьмана, що вдає з себе аристократа», і для  Директорії добрі слова знайшлися – промовиста цитата з отамана Григор’єва: «В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерву, сільські вчителі та всякі кар’єристи».

Про героя оповіді балансу думок таки дотримано. Зокрема, розвінчано міфи про систематичне розграбування міст, про організацію єврейських погромів. Щоправда, підтримано такий самий міф про  «не вільні від антисемітизму» збройні сили «соціалістичної Української Народної Республіки», чи історія про вбивцю Симона Петлюри поета-месника Шльому Шварцбарда, ймовірно, «підбурюваного радянськими спецслужбами». Хоча для контексту не завадило б згадати бодай про те, що поет два роки служив в Іноземному легіоні, навіть отримав найвищу його нагороду – Бойовий Хрест, потім воював  у Червоній армії, у Котовського…  Хоча, поети – вони ще й не те можуть. Та менше з тим. Головне, що згадано про спільну боротьбу петлюрівців і польської армії проти більшовиків.

Що ж до дій війська Нестора Махна, знаходимо описи боїв,  дізнаємося про способи ведення партизанської війни – численні засади, нальоти, рейди, використання рухомих вогньових точок, воєнні хитрощі. Маємо нагоду скласти враження про рівень розвідки, контррозвідки, ідеологічно-пропагандистських структур,  дипломатії. Чого варті спроби домогтися від протиборчих сторін зобов’язання створити автономний Запорізький регіон під соціальний експеримент анархістів (про це домовлялися з УНР) чи забезпечити право вести незалежну політику на махновських теренах (про що йшлося в угоді з більшовиками). Є відомості про успішні дії в складі регулярних військ – зокрема Червоної армії (наприклад, при штурмі Перекопу).

Та головне в книжці, можливо, це долі людей, причетних до історії про Батька Махна. Наприкінці бачимо його в Парижі. Випадкові заробітки, дискусії у пресі, хвороби. Чужина.  Проте, можемо зробити висновок, що Махно  таки став тим, ким хотів – «великою людиною», про що говорив співкамерникам у Бутирці й за що вони прозвали його «Скромним».

Згадуються у творі й сучасні українські політики, митці, які робили спроби вписати образ Махна в сучасні контексти. Зокрема, за допомогою фестивалів. Спершу «відвідуємо» «День Незалежності з Махном», або «Махнофест», а потім – для контрасту – понуру регіональну «Вольницю».

Загалом, «Степовий пірат» – вельми потрібна й повчальна книжка. Більше б таких. Аби лиш нами, про нас і для нас написаних…

В уже згадуваному радіо-інтерв’ю Станіслав Лубєнський застерігає від спроб  зробити Махна частиною  поп-культури, як вчинили колись із Команданте Че Геварою. І це застереження слушне. Бо так і не збагнемо, у портретованих футболках, хто є ми самі.  І яка ще кого скосить фата моргана, загірня комуна, який «мір», «ордунг» чи інша напасть.