Чому український детектив відходить в історію

1Найменшим попитом серед українських читачів користується прозовий твір для дорослих, написаний сучасним автором на сучасну тематику. Це – винятково суб’єктивні спостереження. З висновком не погодяться видавці актуальної української прози. Натомість факт тихцем і з сумом визнають продавці. Є, звичайно, винятки, та їх можна перерахувати, загинаючи пальці однієї руки. І то попит мають не твори, а прізвища авторів: Жадан, Карпа, Забужко, Винничук, Дереш, Курков, Андрухович… усе. Незалежно від того, новинку вони пропонують чи перевидання, включені в збірник чи виходять соло, Юрій Андрухович чи Андрухович – Софія.

Зразків жанрової літератури, котра пишеться й видається в Україні безсистемно, тенденція також стосується. Тобто, якщо, скажімо, роман торкається актуальних проблем сьогодення, його жанр погоди не зробить. Психологічна драма, соціальний вихлоп, разок із потоку свідомості філолога, мелодрама, детектив чи навіть фентезі – все це продається й купується однаково погано. Попри те, що згадане фентезі зазвичай переносить читача в паралельний світ, де живуть нащадки Мерліна з Морганою, Конана з Ксеною, гобітів із тролями.

Але – якщо чаклунам та відьмам протистоїть український козак-характерник, здатний перетворитися на сірого вовка й зубами гризти нечисть, таке фентезі відразу набуває всіх ознак історичного роману. Всі чудасії сюжету легко можна списати на авторську версію тих чи інших подій минулого. І саме таким підходом минулого року «взяв» читачів Владислав Івченко, запропонувавши карколомну суміш реальностей у романі «Химери Дикого поля».

Уже четвертий рік поспіль на хисткому майданчику, який ми умовно називаємо «книжковий ринок України», стабільним попитом користується лише те, що має в своїй основі приставку «історичний». Можна було би сказати – тон задав Василь Шкляр своїм «Чорним вороном», та правильніше буде уточнити: скандал довкола цього роману. Бо нині, коли нові й перевидані твори Шкляра вже на старті мають значно вищі тиражі, ніж у тих, хто йому заздрить, забувається: «Чорний ворон» вийшов друком у грудні 2009 – го, за п`ятнадцять місяців до відомого скандалу, і весь цей час продавався, скажемо так, без ажіотажу.

Проте саме прецедент «Чорного ворона», котрий нині є однією з найтиражніших українських книг, створив тренд: художній твір на історичну тематику чи в історичних декораціях. Тобто краще писати не мелодрами, а ретро-мелодрами. Не пригодницькі твори, а історико-пригодницькі. Не детективи, а розповіді про загадкові злочини, котрі розкривалися щонайменше сто років тому. А «серйозна» література – це передусім Марія Матіос, котра переносить нас на рідну Буковину в середину ХХ століття.

У цьому нема нічого поганого. Звісно, можна назвати розворот у бік історичних реконструкцій прикладом кон’юнктури. Проте, говорячи про книжковий ринок, на який такі книги приходять, мусимо визнати: «кон’юнктура» – винятково ринкове поняття. І якщо звернутися до ширшого, ніж є, читача, простіше засобами заангажованого українською історією твору, чому б не обрати такий шлях. Адже успіх «Чорного ворона» – не лише в скандальності та гострому сюжеті, а й також у радикальній спробі вивести українську історію, передусім – ХХ століття, з питомо російського контексту.

Найкращий спосіб повертати українцям власну історію – запропонувати їм для прочитання гостросюжетний роман. У нашому випадку – детективний твір. Треба відразу врахувати: майстрів цього найпопулярнішого в розвинених країнах жанру, на якому тримається західний книжковий ринок, в Україні обмаль. Ремісників ще менше. Через те не треба дивуватися, коли відомі автори, звиклі писати на сучасну тему, раптом ідуть в історію. Так справді простіше зберегти себе в непростий для книжкового життя нашої країни час.

Якщо оглянути кілька помітних новинок останнього часу, можна при бажання запропонувати їх також як розгорнуту історію України кінця ХІХ – початку ХХ століття, подану в координатах детективного, або, вірніше, авантюрно-детективного жанру. Саме в такій послідовності твори згадуються далі.

2

«Лемберг. Під знаменами Сонця» («Клуб Сімейного Дозвілля», 2014 р.) львів’янки Анни Хоми – зовсім не зразок типово жіночої прози. Принаймні, такої приторної, з неодмінним нальотом іронії та самоіронії, до якої звикли читачки і за якою визначають «свою» легку літературу. Як і в дебютному, п’ятнадцятирічної давнини романі «Репетитор». Як і в «Репетиторі», авторка робить головними героями молодих чоловіків. Котрі шукають не кохання, а істину. Тільки обоє не наші сучасники, живуть у ХІХ століття. Один – львівський батяр, злодій та вбивця Мар`ян Добрянський. Інший – шляхтич Ян Губицький.

Панич дізнається, що батько незаконно успадкував маєток, справа темна, підсудна. У нього в гостях – ровесник, злочинець Мар`ян. Він врятував Яна з рук грабіжників, котрі викрали його, катували й намірялися вбити. Тепер знову стає молодому аристократові в пригоді. Бо Янові не лишається виходу, крім як тікати від поліції, аби не відповідати за гріхи батька. До того ж не ясно, чи справді батько скоїв злочин, у якому його підозрюють. Без досвіду Мар`яна, котрий легко міняє документи й здатен перевтілитися в будь-кого, Янові не вижити в підпіллі. Тож вони стають побратимами. Ян переконаний – злодій допоможе розібратися, що ж це його так підставив. Головне – для чого. Далі на обох, а заразом – на читачів, чекає мандрівка Львовом у декораціях та реаліях позаминулого століття.

Від лінійної оповіді відволікають спроби Хоми зберегти своє авторське «я», навіть піддавшись актуальним видавничим трендам. Окремі абзаци та навіть сторінки нагадують потік свідомості героїв, і що він бурхливіший, то швидше втрачаєш нитку оповіді, збиваєшся з сюжету, забуваєш, із чого все почалося. Проте нічого нового Анна Хома читачам не пропонує: в такій самій манері написані її попередні твори. Собі письменниця не зраджує, натомість читачам вперто і впевнено підіграє, що виглядає цілком нормальним письменницьким компромісом.

2

Досконалу, навіть філігранну чистоту жанру історичного детективу пропонує в збірнику «Таємниці Єви» Богдан Коломийчук («Фоліо», 2014 р.). Це так само Львів, але вже на зламі двох століть, ХІХ та ХХ-го. Відкриває збірник повість «Німфи болю» – загадка серії таємничих жіночих смертей. Комісар Адам Вістович у пошуках виходить на закритий клуб заборонених насолод, до якого належала донька бориславського нафтового магната. Причому невеликий за обсягом твір, цілком адаптований для можливих кіновтілень, компактно вміщує елементи класичного детективу про маньяка, нуару, шпигунської історії, й вони не заважають одна одній. Оповідання «Таємниця Єви» пропонує досить оригінальний сюжет про зникнення п’ятьох товстих аристократів із віддаленого готелю. «Портрети звірів» – детектив з елементами готики: до безжального мисливця носами приходить його «здобич» у вигляді цілком реальних кошмарів.

Попри сюжетну різнорідність та відсутність наскрізного персонажа детективи єднає не лише створена атмосфера затишшя перед бурею. На околицях старої Європи все аж надто стабільно, щоб тривало довго. Крім загальних вражень і дуже тонкого, точеного натяку на непросте міжнародне становище, червоною ниткою через усі повісті та оповідання проходить розуміння: усталений порядок точиться зсередини його творцями.

2

Ту саму картину, але з протилежного боку, відтворює Ірен Роздобудько в романі «Подвійна гра в чотири руки» («Клуб Сімейного Дозвілля», 2014 р.) Тут маємо Україну, точніше, її частину, котра на той час була складі Російської імперії. Донька київського поліцейського генерала Муся Гурчик та київський же приватний детектив Олексій Крапка шукають, хто вкрав креслення підводного човна. Цей злочин потягнув за собою інші – серію вбивств на круїзному пароплаві. Проте пошуками документації, що становить військову таємницю, тема наближення великої війни між двома імперіями, котрі розірвали Україну навпіл, серйозна історична складова вичерпується. Замість відтворення тривожної атмосфери неспокою – відверта гра. Причому граються як авторка, так і її персонажі.

Дія густо замішана на світських раутах, богемних вечірках, водевільних інтрижках та перевдяганнях. На фоні свята багатих та знаменитих круїзерів кілька вбивств не виглядають аж таким моторошним явищем. До того ж маємо кінороман. Історія заточена винятково на розважальний сегмент. Значить, замість трупів – манекени, замість крові – фарба чи сік журавлини. Нервові можуть читати спокійно та забавляти себе пошуком відповіді на традиційне питання: хто вбивця. завдання автора – лише показувати злочинця час від часу, рівномірно з іншими підозрюваними. Ірен Роздобудько зовсім не приховує: цим романом віддає данину пануючій моді на ретро та водночас пропонує не стільки детектив, скільки легку, без претензій пародію. Як на ретро-романи, так і на сталі жанрові штампи.

2

Така чесність не притаманна згаданому раніше сумчанину Владиславові Івченку. Відразу двома новими книгами він продовжив свій доволі вдалий та помітний проект про пригоди найкращого сищика Російської імперії, українця Івана Карповича Підіпригору. Його «Найкращий сищик імперії на Великій війні» та «Найкращий сищик і падіння імперії» («Темпора», 2015 р.) можна читати і як збірник оповідань, подібний до розповідей про пригоди Шерлока Голмса, або – і це буде правильно, як роман, у якому оповідання – це розділи цілого твору. Провінційна Україна першої чверті ХХ століття відтворена тут досить ретельно. Проте саме через жанрову невизначеність та роздрібненість важко сказати, чи варто розглядати книги Івченка як повноцінні історичні чи ретро-твори, чи все ж таки тут більше авторських домислів, аніж історичних реконструкцій.

Іван Карпович із однаковим успіхом шукає крадіїв та бореться з зомбі. Викриває торгівців людьми – і водночас перемагає справжнього дракона. Ганяється за шпигунами, тікає з полону, контактує з одеськими бандитами – й кидає виклик нечистій силі та полює на зниклий чоловічий статевий орган. Івченка напевне цікавить історія. Він має здорові амбіції та досить працьовитий, аби їх втілювати. Зрештою, він справді вміє розповідати цікаво та знає закони жанрової літератури. Проте в вигляді проекту «Найкращий сищик імперії», котрий, до речі, ще не завершений, маємо приклад пропозиції під виглядом жанрової літератури творів принципово авторських.

Вільне поводження з жанрами, помножене на модний тренд писання творів у історичних декораціях, помітно шкодить цікавому проекту. Бо коли не зрозуміло, реальність відтворює автор чи пропонує фантастику, так само не ясно, як сприймати історію в «Найкращому сищику…». Результатом дбайливого вивчення автором «матчастини» – чи таким собі бантиком, котрий зав’язується в такій манері, в якій то вигідно письменнику в даному конкретному сюжеті.

Проте в появі історичних та ретро-детективів є позитив: маємо видавничий тренд, котрий затребуваний читачами. Значить, українців цікавить власна історія, і вимагають читачі популярного її викладу. Може, хоч у такий спосіб нарешті сформується актуальний пул авторів української жанрової, в даному випадку – детективної та пригодницької прози.