Чути та любити

Владислав Івченко
Владислав Івченко

Збірка оповідань Іри Цілик «Червоні на чорному сліди» як чудовий приклад дуже тонкого слуху й великого серця.

Ірина Цілик. . - К.: Комора, 2015
Ірина Цілик. . – К.: Комора, 2015

«Червоні на чорному сліди» – невеличка збірка оповідань (найбільш презренний українськими видавництвами формат). Сім історій, півтори сотні сторінок, написаних авторкою, яку більше знають за поетичними та кінематографічними вправами. Нерідко, коли поет звертається до прози, отримуємо значну інфляцію якості тексту. У випадку Жадана це не страшно, бо з доброго поета виходить непоганий прозаїк. У інших випадках ситуація куди сумніша.

Чесно кажучи, мене спонукали купити книгу дописи Іри в фейсбуці. Щось у них було таке, що чіпляло, привертало увагу, викликало симпатію. Звісно, не завжди той, хто добре пише в соцмережах, створить добру книгу, але захотілося перевірити. Перші два оповідання спочатку трохи розчарували, бо були присвячені жителям спальних районів мегаполіса. З огляду на те, що селянства як класу в сучасному українському суспільстві не залишилося, саме ці міські пролетарі заступили місце «народу». А саме про народ слід писати інтелігентам, які відірвалися від ґрунту і мусять через це відчувати провину та намагатися спокутувати її, як того вимагає народницька парадигма. І два перші оповідання книги добре лягали б у контекст, створений прозовими творами того ж таки Жадана або Олександра «Фоззі» Сидоренка. Пролетарі, базари, підземні переходи, чоловіки-п’яниці, вагітні доньки, сини за ґратами тощо.

Спершу в цій зацікавленості ввижається щось від інтересу вченого-ентомолога до мурах, нижчих істот, екстравагантних у своїй примітивності. Хтось їздить за три моря, щоб написати про дикунів, але ж можна уважніше придивитися до жителів панельних багатоповерхівок і знайти там усе: побутову магію, криваві звичаї, дивовижні вірування, немотивовану агресію чи алкоголізм.

Але поступово розумієш, що автор не просто пише про екзотику, а любить своїх персонажів. І бідолашну дебелу Сашку з «Гайтавера», і затягану життям Ніну з «Костюму», навіть її чоловіка Зюбика, п’яницю без кількох пальців. Автор нікого не засуджує, але причиною відмови від навішування вироків є не байдужість, а любов. Гостре переживання трагедії людини, яка занапастила своє життя. А потім розуміння, що будь-яке життя – це трагедія, бо закінчується розпадом і небуттям.

Усі сумніви розвіює третє і, як на мене, найпотужніше оповідання – «Помин». Подорож героїні крізь час та простір, крізь спогади та думки. Щемкий до ніжності текст, зі сльозами, але без шмарклів. Історія життя діда й історія життя героїні. Дорослішання як постійна втрата. Втрата близьких людей та можливостей. Дід, який після смерті дружини, почувався чужим у місті й утік до села. Там теж не став своїм, бо так і не зміг засвоїти приземлений селянський прагматизм, коли все робиться для того, щоб потім з’їсти. Дитячий егоїзм, коли весь світ для тебе, коли здається, що дід буде вічно, а тому можна поїхати до нього не цього літа, а наступного, встигнеш. Дитинство, це коли ти ще всюди встигнеш, закінчується, коли розпочинається список остаточно втрачених можливостей. Вже не підеш з дідом у ліс по гриби і не з’їси його підписаного яблучка. Саме гіркота втрат ставить крапку в історії дитинства.

Ще однією важливою темою «Помина» є вибір: підлаштовуватися під цей світ чи ні. Брехати собі й досягати успіху, чи бути чесним і здаватися диваком, а то й невдахою. Дід героїні обрав чесність, батьки героїні – успіх, сама вона вагається, бо немає простої відповіді, адже в будь-якому разі ти відповідатимеш своєю долею. Життя – це така школа, де перездачі неможливі, а правильні відповіді не спишеш.

В «Іншому ракурсі» йдеться про несподіваний зв’язок між двома чужими людьми, які стають один одному ближчими за родичів. Важка хвороба в сюжеті, зазвичай, свідоцтво безсилості, автора, але не цього разу.

У «Сніжці» – тремтлива історія любові між матір’ю та донькою. Прописана з притаманною автору точністю в побутових деталях і почуттях. Взагалі, Цілик зовсім не фальшивить, веде мелодію ідеально, але це не ідеальність роботи бездушного механізму, ні, це абсолютний слух. Підтвердженням цьому «Апрєлюшка» – дуже смішний і проникливий текст про відкриття вже давно дорослою жінкою нового та незнайомого світу тілесних задоволень. І знову це не сатира, не насміхання над бідолашними жіночками, молодість яких минула з ширмою в переповнених кімнатах, не зверхність покоління, що знало (принаймні теоретично) про секс значно більше. Це не поїздка в краї дикунів, щоб зайвий раз упевнитися в своїх вищості, а намагання почути й зрозуміти, а також чітке усвідомлення того, що зараз, коли все змінюється так швидко, кожне попереднє покоління і є такими дикунами, смішними і наївними в очах молоді.

Закінчується книга оповіданням, яке дало їй назву. «Червоні на чорному сліди» – найбільш автобіографічна історія. І не тільки тому, що почасти це схоже на кіносценарій, який давно пише авторка. Сюжет тут другорядний, це таке собі намисто відчуттів, спогадів та асоціацій, які не стримують ані час, ані місце. Війна та і війна ця, спогади бабусі, власні спогади, евакуація від німців і Майдан. Розгубленість покоління, яке було впевнене, що знатиме війну лише з розповідей і книг, а тепер змушене мити кров у лікарняному ліфті, яким возять поранених протестувальників, і бачити тіла вбитих на вулицях улюбленого міста. Ми не думали, що потрапимо в історію, але потрапили і змушені там жити.

Загальне ж враження таке: у прозі Ірини Цілик існує дивовижне поєднання надзвичайної ніжності, як ото в матері до немовляти, і мудрості, якої чекаєш від літніх людей. Таке поєднання – справжнє диво, і саме переживання цього дива – одна з головних емоцій від книги. Це те, що каже серце. Голова ж нагадує, що вже давненько в українській літературі точаться розмови про великий роман, який має врешті з’явитися. Чомусь багатьом здається, що саме роман зможе вирішити проблеми української літератури все описати й відрефлексувати. Поки що «великого роману» досі немає. Натомість є невеличка збірка оповідань, яка позбавляє очікування «великого роману» сенсу. Не чекайте – читайте. Коли конклав нарешті обирає кардинала, то про це сповіщають фразою: «У нас є Папа!». Коли закінчуєш «Червоні на чорному сліди», то не менш урочистісто думаєш: «У нас є Цілик!».

Владислав Івченко

Український письменник, журналіст. Автор книжок "Івченко об’єднує Україну"; "Стовп самодержавства або 12 справ Івана Карповича Підіпригори" (у співавторстві з Юрієм Камаєвим); "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"; "Химери Дикого поля"; "Найкращий сищик імперії на Великій війні"; "Найкращий сищик та падіння імперії"; "Ліхіє дев’яності: як не сумували Суми"; "2014"; "Одісея найкращого сищика республіки"; - "Третій фронт"; "Одного разу на Дикому Сході"; "Детективна агенція "Буря і Натиск".