Ірина Цілик: «Режисер у мені очевидно впливає на літератора»

Ірина Цілик
Ірина Цілик

Приводом до розмови з Іриною Цілик стала поява її нової книжки «Червоні на чорному сліди» у видавництві «Комора», до якої ввійшла й значна частина оповідань із попередньої книжки «Родимки». Звісно, скоро наша розмова неминуче перейшла на буття людини, літератури та людини літератури в нинішній українській реальності, яку письменниця називає сюрреалістичною. Але й навіть у цій драматичній темі Іра залишається дивовижно жвавою й позитивною (попри, наприклад, те, що днями мобілізували її чоловіка). «Нічого, нічого. Будем живі – будем жить», – цитує вона свою ж героїню…

– Іро, розкажи, будь ласка, про концепцію твоєї нової книжки? Її назву?
– «Червоні на чорному сліди» – назва останнього оповідання, що виявилася досить точною для всієї збірки. Не дуже хотілося б її зразу розшифровувати. Скажу от що. Коли мене просили підписати цю нову книжку, я несподівано, спершу жартома знайшла формулу для підпису, яка мені раптом сподобалася: «Червоне – то любов, і чорне – то любов». Хоча, звісно, ми розуміємо, що це і смерть, і біль. Багато залежить від ракурсу.

– Одне з моїх вражень від новіших оповідань у «Червоних на чорному слідах» – це якесь неочікуване зростання життєствердності…
– Кілька років я майже не писала прози. Нові оповідання – дуже свіжі, в чомусь не схожі на попередні, й, очевидно, щось у мені самій змінилося останнім часом. У принципі, я знаю, що. Що більше ми провалюємося зараз у весь цей сюрреалізм, то більше хочеться жити. Ну, тобто просто жити, радіти маленьким тут-і-теперішнім дрібничкам, не залишати на завтра те, що можна увіпхнути в сьогодні. Бо завтра стало таким аморфним, невизначеним. Щось планувати тепер – марна справа. Скажімо, ще тиждень тому в моєї сім’ї були якісь задуми на цей рік, а потім упродовж кількох днів мого чоловіка раптом мобілізували, й особисті плани посипалися, як картковий будиночок. Але щось у мені таки змінилося: я легше приймаю тепер ці несподівані поворотні пункти й повторюю собі: «Нічого, нічого. Будем живі – будем жить», як говорила одна з моїх героїнь.

1611048_880226625346866_202945126_o

– Це точно… Наскільки я знаю, для нової книги ти дещо поредагувала в тих оповіданнях, які були й у «Родимках»? Що саме змінила?
– Якщо чесно, майже ніколи не перечитую, не правлю писане в минулому житті – страшенно не люблю повертатися назад, бо так і на соляний стовп перетворитися недовго. А з іншого боку, корисно було вимушено перечитати минулі оповідання свіжими очима й мати можливість дещо в них змінити. Я майже нічого не переписувала, але трохи почистила словесні мережива, якими часом грішу. Зараз мені хочеться писати більш сухо й лаконічно.

– Один із ключових об’єктів твоєї прози – те, що в традиції літературознавства зветься «маленькою людиною». Особисто мені твоє зображення такої людини видається водночас гостро-іронічним і дуже співчутливим (вельми ексклюзивне поєднання!). А як ти сама це трактуєш? Хто для тебе ці люди? Чому саме вони привертають твою письменницьку увагу й уяву?
– Та я й сама – одна з цих «маленьких людей», про яких пишу. Мені не властивий погляд згори вниз на інших (принаймні, так мені здається). Ця іронія – родом із тих іроній, які дозволяєш щодо самого себе або тих, кого любиш. Маленькі люди у великому місті – деяких з них я нібито непогано знаю. Виросла ж у київському районі з досить простим лицем, мала насичене дворове дитинство, всі ці биті коліна, ці бідні страшні 1990-ті, ці трагічні й трагікомічні історії, що відбувалися просто поруч, за тонкими стінами наших хрущовок. Пам’ятаю, як гостро мені захотілося вирватися в якийсь момент із такого району, з таких історій. У 16 років це частково вдалося – я провалилася в паралельний вимір: вступила на кінофакультет, обросла новими колами спілкування, новими рівнями розуміння себе у світі і світу в собі. Але ж ті давні бекграунди в мені також лишилися, і на якомусь етапі довелося з ними помиритися, познайомитися наново.

– Звичайно, тут я не можу не спитати про «життєвість» героїв і сюжетів, про існування прототипів…
– Найсправжніші історії, деталі, як мені здається, неодмінно крадуться. Перебріхуються, вставляються в літературні рамки, та все ж беруться з життя. Ще в інституті нас постійно вчили: «Розплющуйте очі, відкривайте вуха, помічайте, слухайте, записуйте все-все у свої блокноти!» Я досі не привчилася вести такі корисні блокноти, але внутрішній диктофон іноді вчасно вмикається. Стільки ж матеріалу поруч! Звісно, завжди постає ще питання цього непростого вибору – про що я маю моральне право розповісти іншим, а що мусить залишитися в межах моїх задушевних розмов із близькими і друзями. Тут доводиться покладатися на інтуїцію. Що ж до книжки, то більшість героїв із моїх оповідань справді мають реальних прототипів. Є певна магія в тому, аби взяти за основу живий невигаданий матеріал й огранити його на свій розсуд. Або, взагалі, повести свого героя туди, куди хотілося б. Проте реальне життя «іде, і все без коректур». Можу сказати вам, що в прототипа героїні «Гайтавера» нині все пречудово, героя оповідання «Костюм» уже немає серед живих, як це й передчувалося. А герой «Іншого ракурсу» поки що не знайшов вагомих мотивацій виходити за межі своєї кімнати. На жаль.

11230206_880226478680214_2003589853_o

Ця серія оповідань дуже виразно ілюструє ту прірву, що існує між культурними практиками, стилем життя різних груп населення нашої країни. Наприклад, між освіченішими й «простішими» людьми, між мешканцями кількох більших міст і рештою, між людьми активними й тими, хто живе радше в межах усталених стереотипів (усвідомлюю суб’єктивність і оцінковість моєї термінології). Як ти відчуваєш ці розриви, відмінності? Чи бачиш можливість і потребу їх долати? Можливість діалогу?
– Знову ж таки – я вже почала цю тему і тепер її продовжу – в мені самій ця прірва досить глибока. До певного моменту я не замислювалася, скільки в мені намішано всяких протиріч. Скажімо, я ж народилася ще в Радянському союзі, і так мені подобалися спершу всі ці червоні зірочки на зошитах, ці лискучі значки, цей урочистий прийом у жовтенята в Будинку Леніна, ці картошки-тошки-тошки і зачитані до дір повісті з життя світлої піонерії. А потім, на початку 1990-х моя бабуся почала водити мене до розбуялого активністю Союзу українок, і я з не меншим захопленням почала вчити щедрівки й колядки, розписувати писанки чи миколайчики та відкривати для себе українську культуру, історію. Ця нова віра, зрештою, затягла, захопила мене по-справжньому. Я азартно вчила українську мову, довгий час була білінгвою й страждала на очевидне роздвоєння особистості (з одними людьми – я одна, з іншими – інша), поки все ж не зробила остаточний вибір на користь свого україномовного я. Те саме і всього іншого стосується: приміром, я мала досить шалену юність з усякими там куріннями трави по під’їздах і розбірками «по понятіям» за гаражами, а вдома жадібно ковтала всі можливі книги й пописувала перші вірші. Або потім, у дорослому віці мене довго хитало між вибором на користь міста чи села, бо ж якось ми з чоловіком кілька років бавилися в дауншифтинг… Коротше кажучи, мені б зі своїми власними демонами розібратися, перш ніж свідомо долати якісь розриви між паралельними світами нашого суспільства.

– Літературна творчість і кіно – як вони зараз у тобі поєднуються?
– Це ще одне питання до дволикого Януса в мені. Самій цікаво спостерігати за тим, як життя викидає цікаві колінця, виводячи на перший план то один, то інший вид моєї діяльності. Часом, навпаки, на деяких вузлових станціях усе це щільно перетинається. Так мені довелося, приміром, зняти короткометражний кінофільм за мотивами власного оповідання «Помин», і це був досить цікавий досвід. Хоча в майбутньому я все ж хотіла би співпрацювати з іншими сценаристами також, бо до чужого матеріалу легше підходити з холодним носом. Що ж до другого боку медалі, то режисер у мені очевидно впливає на літератора. В більшості випадків я бачу те, про що пишу, і навіть більше – розумію, як би я це знімала.

images

– Не так давно ти, якщо не помиляюся, виступала разом з іншими письменниками в турі звільненими містами Донеччини та Луганщини. Минув час, ти, напевно, переосмислила ті враження. Що тепер здається важливим і цікавим?
– І тоді, й тепер мені здається, що такі візити на Донбас надзвичайно важливі і для місцевих людей, і для самих гостей – письменників, кінематографістів, музикантів тощо. Треба їхати, бачити на власні очі ці повні зали на 400-700 місць, цих відкритих світлих людей, які жадібно чекають там на однодумців. Ясно, що на подібні виступи ходять лише певні групи тамтешнього суспільства і що ми всі ці дні фактично не виходили за межі проукраїнської «діаспори» Донбасу. І все ж очевидно, що людей, готових до діалогу, там чимало. Найперше це стосується молоді. Чудово, що принаймні тепер почали вигулькувати різні нові ініціативи, цікаві освітні програми для студентів, школярів Луганщини й Донеччини. Але насправді, по всій Україні провінція гірко плаче за такими от ковтками свіжого повітря й відголосками культурного життя інших берегів, тобто великих міст! Мене ця тема давно почала заїдати – відтоді, як я пожила кілька років у селі. Та все одно повний сюр нинішньої щоденної дійсності провінційних прифронтових міст справляє особливо сильне враження: ці молоді мами з колясками, які звично гуляють повз розвалені війною будівлі, ці підірвані мости, Карачун з обваленою телевежею, замінованими полями, рештками свіжих братських могил; блокпости через кожні десять кілометрів, жахливі дороги, похмурі масивні тіла заводів, повна відсутність радісних кольорів в архітектурі. І – люди. В яких очі горять, які гаряче дякують тобі лише за те, що ти до них приїхав. А ще, я бачила, як пробивається лід. Жадан читав свої нові вірші, Мар’яна Садовська співала – і людей ламало, пробирало до сліз. По обидва боки від сцени. Треба, треба їхати.

– Пам’ятаєш, якогось 2008 чи 2009 року ми з тобою брали участь у виїзді письменників на базу, здається, внутрішніх військ, де ми всі трохи стріляли по мішенях і виступали перед солдатами? Ти тоді стріляла найвлучніше, і всі сміялися, що не даремно в тебе прізвище – Цілик. Мабуть, тепер багато таких моментів згадуються як нерозпізнані знаки майбутніх трагедій?
– Так, пам’ятаю, мені тоді довелося вперше постріляти зі снайперської гвинтівки з оптичним прицілом. Я й власну пневматичну гвинтівку маю – чоловік на день народження колись подарував. Такі розваги були… Ні, особисто я в тому минулому житті нічого не відчувала, й особливі знаки до мене не приходили. А тепер згадую, як усе це починалося, як набирала хід лавина незбагненних для нас подій, як ми не вірили, не могли усвідомити цю першу кров, цю першу смерть. Все тепер по-іншому. І перед солдатами ми виступаємо по-іншому. Не можу забути, як після виступу у Слов’янську до мене підійшов військовий, вклав мені кулю в долоню як подарунок і сказав: «Ваш вірш “Повертайся живим” просто як для мене написаний. Тільки рядки про маму не підходять, бо мої батьки побажали мені дістати кулю в голову. А так, спасибі велике». Ні, здається, я не могла собі уявити в тому минулому мирному житті нічого подібного.

11269167_880226432013552_567026210_o

– Наскільки події Майдану та війни «просяться» тобі на папір чи на клавіатуру? Як, у твоєму розумінні, можна і треба писати про такі речі?
– Під час Майдану зі мною творилося щось дивне. Більшість моїх колег-кінематографістів кинулися зупиняти мить – знімати документалістику. А я чомусь не могла ні знімати, ні писати про це досить довгий час. Відтак, щоправда, почали прориватися вірші. А зовсім нещодавно, коли минув рівно рік після лютого 2014-го, я відчула потребу поговорити з самою собою про це. Так написалося досить особисте оповідання «Червоні на чорному сліди» – єдине в моїй книжці, що торкається цієї теми. В ньому мало відповідей і багато запитань, але з чогось же треба починати. Мені важко сказати, як треба писати про такі речі. Щиро, правдиво – надто очевидно, мабуть? Розумію, що на цій хвилі звідусіль зринає також чимало спекулятивних творів. Але зерна від полови з часом завжди відсіюються, а писати про все це таки варто, я думаю. Це своєрідна терапія, а ще – фіксація скороминущих реалій, які згодом потребуватимуть рефлексії.

– Чи змінює це все, на твою думку, українську літературу?
– Не може не змінювати. Новий спектр тематики, нові герої приходять до літератури. Нові автори про все це пишуть і напишуть потім. Я не знаю, на чому базується така моя впевненість, але здається, можемо отримати незабаром сплеск нової української літератури, зокрема реалістичної прози. Зовсім нещодавно читала повість «В рідному місті» Віктора Некрасова про поствоєнний Київ, а, головне – поствоєнний синдром тих, хто повертався додому. А потім схопилася раптом за Селінджера й довго сиділа, як ударена, по-новому прочитавши оповідання «Чудовий день для рибки-бананки»… Як би мені хотілося, щоб наші бійці, будучи там і повертаючись додому, виписували свій гіркий досвід і заповнювали несподівану порожнечу такою-от прозою, а не алкоголем абощо.

– Літературне покоління, що дебютувало у 2000-ні роки, потроху стає досвідченими письменниками. Чи виникає вже, наприклад, у тебе бажання осмислювати свій шлях? Чи можеш і прагнеш якось описати свої творчі транформації, етапи?
– Та які там етапи. «Іде бичок, хитається» – ось мої одвічні творчі трансформації. Ми всі дуже по-різному розвиваємося, і мені цікаво спостерігати за тим, як ростуть угору і вглиб мої колеги. Але особисто мене досі заносить у різні боки – і прозу потихеньку пишу, і вірші, і пісенні тексти, і кіносценарії хочеться спробувати на смак, і дитячу літературу… Коротше кажучи, якщо хочеш визначень, то скажу, що мій творчий шлях – це ковдра печворк, зшита з різних клаптиків.

– Цього ж року в тебе вийшла й дитяча книжка «Таке цікаве життя». Розкажи взагалі про свої стосунки з дитячою літературою? Твоя історія, як «доросла» письменниця «дитиніє», принаймні частково?
– Рецепт дуже простий: народжуєш дитину і весело дитинієш із нею за компанію. Хоча я й так велика шанувальниця дитячої літератури: якщо спитати мене про найулюбленіші книжки поза будь-якими категоріями, завжди спершу згадаю про «Пеппі Довгупанчоху» й «Малюка та Карлсона…» Астрід Ліндґрен чи «Тореадорів з Васюківки» й «Одиницю з обманом» Всеволода Нестайка, а вже потім дійде черга до дорослих авторів. Сама ж писати для дітей я довго не наважувалася, але тепер, маючи цільову аудиторію під боком, ризикнула. До речі, в мене цього року вийде друком ще одна дитяча книжка, пригодницька повість для дітей молодшого шкільного віку. Це вже для мене чистий експеримент. Щось йокає в животі від думки, як саме воно сприйматиметься 8-10-річними читачами.

– Що цікавого прочитала останнім часом, такого, що можна порадити читачам «ЛітАкценту»?
– Можливо, ваші читачі знайомі з творчістю цієї авторки, а я зовсім нещодавно дізналася про існування Еліс Манро. 2013 року ця канадська письменниця отримала Нобелівську премію з літератури з формулюванням «майстер сучасного оповідання». Почитати її мені порадила Оксана Забужко: «Відкрити для себе автора своєї групи крові, але того рівня, до якого хочеться дорости, – велика удача». Дійсно, так і є. Зараз я перебуваю на стадії читання взахльоб усього написаного Еліс Манро, що можу знайти в мережі. Це якраз такі дзвінкі пронизливі оповідання «про людей», написані сухувато, але з очевидною емпатією до героїв, як я люблю. Її коротка проза дивує мене, змушує гостро співпереживати, довго сидіти ошелешеною. Тож якщо ви раптом ще не читали Еліс Манро, рада передати цю естафету добрих порад далі.

Спілкувався Олег Коцарев

Усі фото Оксани Тисовської

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".