Катя Штанко: «Створення драконячої мови було одним із найцікавіших завдань»

4105-16-1Коли Ви вводите в Google «Катерина Штанко», то найперше з’являються розкішні ілюстрації, сповнені ніжності, фольклорного мелосу та чуда. Вони завжди – трохи більше, ніж просто візуалізація написаного, це швидше окремі історії. Але коли ілюстратор наважується відкрити нам свій світ, саме відкрити (бо навіть в електронній адресі пані Катерини присутнє слово «мушля»), то перед нами постає прозаїк, що має ключі до дитячих та дорослих сердець.

«Дракони, вперед» Каті Штанко – це справжня подія в сучасній дитячій українській літературі. І я не знаю, що має статися з нашим культурним медіапростором, щоб про це більше говорили. Лише премія Дитячої книги року BBC 2014 року? Не думаю. Є письменники та книжки, які приходять у літературу не дуже гучно, зі щирими сумнівами, не прагнучи нас з вами, шановчі читачі, «завойовувати». Але їхні герої залишаються в ній усерйоз і надовго.
– Пані Катерино, в телефонній розмові Ви сказали, що збиралися писати під псевдонімом Єва Мушля. Чому? І що змусило Вас змінити свою думку?
– Власне тут не зашифровано якогось складного коду. Мене охрещено Єкатериною, по батькові я – Володимирівна, «а» – закінчення жіночого роду. Таким чином «Єва» – ініціали. Щодо «Мушлі», то це натяк на спосіб життя, адже я – жахливий інтроверт, і витягти мне з моєї мушлі-майстерні часом буває зовсім непросто. І ще: якщо наполегливо рухатись у глибину мушлі по спіралі, то неодмінно потрапиш у якусь паралельну реальність, чим я зазвичай і користуюся.

Та однак, коли мій рукопис потрапив до А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ і з’ясувалося, що його видадуть, Іван Малкович запропонував лишити моє справжнє ім’я, адже тут виникає цікава гра між двома іпостасями однієї особистості – письменницею та художницею. Так відмінність виявилася невеличка: як художниця я – Катерина Штанко – людина поважного віку з досвідом, а як письменниця – Катя Штанко – початківець, підліток із авантюрними нахилами.

– Ви створили дуже оригінальний світ, на тлі світової чароманії він зовсім не губиться. По-перше, дія відбувається в Україні, де існують свої прадавні казкові сюжети, фольклорні герої та істоти. По-друге, це абсолютно сучасна оповідь, сповнена екскурсами у найрізноманітніші сфери: від ботаніки до особливостей нашої географії, від історії до сучасних конфліктів. Як Вам це вдалося? Як це створювалось?
– Дуже люблю казки. Звісно такі захоплення починаються з дитинства, і тоді я не сприймала ці чарівні історії як повчання, мені просто було комфортно всередині цього незвичайного світу, де було можливим чудо. Проте, коли я виросла і, звісно, вподобала фантастику та фентезі, от тоді я раптом помітила, що в такій літературі найцікавіша напруга виникає на межі реального й уявного. Саме тоді, коли відбувається доторк чуда і буденності, утворюється електричний імпульс, який дозволяє зробити позірне переконливим, а реальність осмислити з несподіваної точки зору.

Втім, такі думки виникають уже постфактум, а коли пишеш, утворюється досить дивний ефект, ніби історія рухається сама собою. Може, правий Стівен Кінг, який стверджує, що готові історії перебувають десь у інформаційному полі, і талант письменника це лише здатність їх звідти витягти?

І ще ось дещо важливе для мене: поза всім цим чарівним антуражам та драконами, це історія про те, як зі звичайної людини постає герой, бо я абсолютно упевнена в тому, що всередині кожної людини є прихований герой, але часто звичайне життя не пропонує тих викликів, які б дозволили йому розкритися.

1330583639_2_katerina-shtanko

– Чому місцем початку та розв’язки історії Ви обрали саме Крим?
– Крим – це моя Батьківщина. Я народилася й виросла в Сімферополі, в старому місті, за два квартали від древнього Неаполіса Скіфського. Мабуть, тому, що я звикла бачити на обрії абриси Чатирдагу, а може, тому що всю юність писала етюди вузеньких вуличок, мазанок під татарською черепицею, скелястих заток, химерної гри неба та моря, «кримський архетип» міцно закарбувався в мені. І тепер, у яких би краях я не перебувала, стрілка мого внутрішнього компасу завжди вказує на Крим.

Чи треба пояснювати, як я почуваюся тепер, знаючи що відбувається з моїм Кримом? У березні минулого року мені наснився кошмар, ніби я дивлюся на Чорне море з великої висоти і бачу всі найменші подробиці, як пливуть хмари, як котяться хвилі, але мого півострову немає. Зовсім. Азовське та Чорне море з’єдналися в одне спільне море, в порожній рівний водяний простір.

Я прокинулася серед ночі і довго не могла заспокоїтись.

Зараз Крим для мене є недосяжним, чимось на зразок толкінівського Середзем’я. Він втрачає справжність, перетворюється на легенду, і щоб утримати його в собі, я маю про нього писати. Зараз на моєму робочому столі кілька казкових історій, і в більшості з них присутній Крим.

– Розкажіть про древню драконячу мову, що нею написано думу «Міст із хвостів», Кодекс Драконів та багато текстів, про яких ми і гадки не маємо.
– О! Створення драконячої мови було одним із найцікавіших завдань. Спочатку я хотіла придумати щось зовсім несхоже на будь-яку людську мову, але виходила якась суцільна абракадабра. Згодом, після кількох невдалих спроб, я збагнула, що для того, щоб розмови драконів набули емоційності, треба зробити слова схожими на українські, але надати їм особливого драконячого колориту. Дракони за своєю природою страхітливі істоти, вони вивергають полум’я, вони оглушливо гарчать, і тому їхня мова зветься «гарррчальною» і звуки та літери в ній подвоюються, потроюються, а іноді навіть почетверяються.

Спочатку я не була певна за результат, але коли вперше почула, як Іван Малкович виконує старовинну думу «Міст із хвостів», страшним-престрашним «драконячим» голосом, то зрозуміла, що вийшло непогано.

DRAKONY

– Як Ви даєте імена героям? Адже дракони Хай-Тобі-Грець, Золота Лихоманка, Гарбузовий Пих – це щось!
– За своєю природою я, звісно ж, візуал, як усі художники. Отже, кожного зі своїх героїв уявляла досить конкретно до найменших подробиць, навіть під час написання малювала їхні портрети. Тому «Хай Тобі Грець» – вияв граничного здивування від розмірів гіганта, Золоту Лихоманку браконьєри зловили в Скелястих горах, звідки й така асоціація, але до того ж ще «Лихоманка» – це натяк на холеричну непосидющу вдачу героїні. А Гарбузяного Пиха я знайшла на базарі. Йшла собі, йшла, думала про драконів і раптом побачила на прилавку розрізаний гарбуз якогось несамовитого шалено-яскравого червоно-оранжевого кольору. Саме тоді я й вигадала таку породу неспалимих вогняних драконів, які мешкають на сонці. Сестри Скіпка і Скалка – дві пронизливо жовті дракониці, які жити не можуть одна без одної, проте постійно перебувають у стані війни та обмінюються дрібними уколами.

– А що для Вас стихія вогню?
– Серед чотирьох стихій (земля, вода, повітря, вогонь) саме вогонь найбільш таємничий та небезпечний для людини. Проте саме вогонь зробив людину людиною. До інших стихій легко торкнутися, але доторк до вогню означає смерть. І тим більш дивно, що саме споглядання палаючого полум’я примушує нас поринути в себе та спитати себе: «хто я?». Вогонь – не телевізор, а от чому в полум’я можна дивитися нескінченно?

Уперше я впритул зіткнулася з цим незбагненним явищем ще підлітком у поході на Демерджі, в долині Духів. Увечері всі влаштовуються колом навкруг вогнища, спочатку співають, перемовляються, але потім чари вогню поступово роблять свою справу, розмови стихають й настає дивний стан, коли всі очі прикуті до танцю сяючих спалахів, коли чути лише потріскування деревини та гудіння полум’я.

Споглядання вогню – стихійна медитація. Можливо, колись вогонь не лише зігрів людину, не лише приготував для неї їжу, не лише захистив від хижаків, а й примусив замислитись над речами складнішими, ніж нагальні потреби. Мабуть, вогонь – батько людського інтелекту.

І ще, як не дивно, вищий творчий стан – натхнення – ми здебільшого уявляємо собі у вигляді вогню. Є навіть така біблійна легенда з книги Єноха, про архангела Уріїла, на долоні котрого незгасимо горить вогонь натхнення. Час від часу архангел відриває від полум’я пасмо, кидає якомусь художнику, і поки в нього над головою палає незримий небесний вогонь, триває творче натхнення.

Отже, куди нам без вогню, без цього невеличкого шматочка сонця на Землі.

DRAKONY_40-41

– У книзі дісталось «елітності», марнославству та гламуру в суспільстві. Я так відчуваю, що влаштування пожежі в магазині ELITE – це для початку гарна алегорія Вашого ставлення до подібних речей. Чи могли б Ви це прокоментувати?
– Так, це правда, щось дивне коїться з нами останнім часом. Коли я навчалася образотворчого мистецтва, наші суворі викладачі вчили нас безпомилково розрізняти стилі, намагалися виховати добрий смак і розуміння процесів, які відбуваються в сучасному мистецтві та культурі. Але тепер стало важко пливти в цьому морі, адже воно нагадує окрошку. Все змішалося не лише в домі Облонських, все змішалося в нашій культурі. Це вже навіть не еклектика, а якійсь незрозумілий коктейль.

Мабуть, я старішаю, тому що не можу зрозуміти, як войовнича вульгарність раптом стала суспільним трендом. Мене не лякають навіть дуже сміливі мистецькі експерименти, але викликає відторгнення апофеоз примітивної солодкавої надмірної штучної «вродливості».

Проте, хтозна? Може з цієї купи сміття згодом постане якийсь новий стиль?

Ваша повість дуже кінематографічна. Ви вдавалися до якихось сюжетних схем або малювали карту героїв чи створювали досьє на кожного персонажа?
– То й не дивно, адже ми належимо до покоління глядачів. Сучасна культура візуальна. Ми всі виростали на екранізаціях, мабуть, тому кіно і література останнім часом з’єдналися в такого собі сіамського близнюка. Одна його голова – література, друга – кінематограф.

Звісно, я не виняток і під час написання проглядала внутрішній фільм, та навіть не один, тому що, коли влазиш по черзі в шкіру кожного персонажа і дивишся на світ його очима, то сприйняття ситуації кардинально змінюється, а часом навіть оця внутрішня кінострічка трансформується в зовсім інший жанр. Наприклад, для головного лиходія Амура Галанта це була драма, а для малого Котьки – лише весела пригода.

Що стосується маршруту польоту драконячої зграї, то я пролетіла весь шлях супутниковою картою (хай живе Інтернет!) По дорозі зробила для себе кілька цікавих відкриттів, наприклад, знайшла Олешківські піски – карликову пустелю, колишній військовий полігон.

Stamps_Ukrainian_flowers

– Одна юна читачка після прочитання «Драконів, вперед» дуже переймалася, чи буде продовження або наступні книжки. А я її втішила, що Ви вже пишете книжку про київську школу чарів. Отож, що саме мені їй передати?
– Звісно, я думаю над продовженням, але дія там має відбуватися на зворотному боці Місяця в дуже фантастичному драконячому світі, а це досить складне завдання, адже все має бути переконливо.

Історія про чарівницьку школу вже написана, але виявилося, що вона потребує удосконалення, тому що я надто захопилася текстами чарівницьких підручників та змістом чарівницьких уроків. Це дуже гальмує головну сюжетну лінію, як повідомили мені експерти. Сподіваюся, що згодом зможу привести «школу» до пристойного стану. Проте в мене є кілька майже готових нових чарівних історій, і я сподіваюся їх скоро видати.

Що Вас найбільше зворушило, примусило замислитись чи розвеселило у реакції на книжку читачів?
– Реакції читачів виявилися досить цікаві й часом несподівані. Одна дівчинка зі Львова, Яринка, попросила батьків придбати для неї кілька квіткових горщиків, посадила в них блакитно-сірі цибулинки гіацинтів і почала чекати, коли виростуть дракони. А згодом ще випросила в тата справжній телескоп, щоб роздивитися країну драконів на Місяці.

Кілька листів я отримала з Краматорська і дуже зраділа, що діти там читають українською. Всі ті листи були цікаві, але один хлопчик, Данило Колесников, зробив дуже важливий висновок, на котрий я сподівалася, але поки що до такої думки дійшов лише він. Данило написав: «А ще я зрозумів: якщо допомогти лютому ворогові в скрутну для нього хвилину, він може стати для тебе найщирішим другом» (ідеться про стосунки смертельних ворогів Хоми та Спайка). Ось такий висновок про шляхетне ставлення до запеклого супротивника здається мені дуже вагомим в наші смутні часи, коли взаємна ненависть знищує прості людські почуття.

1330583645_1_katerina-shtanko

– І на останок: найдивніша річ, що сталася із чарівницею Катериною Штанко…
– Колись дуже давно, ще в дошкільному віці, на безглузде запитання дорослих «А ким ти станеш, коли виростеш?» я завжди відповідала: «Феею-чарівницею!», що незмінно викликало вибух реготу. Але я не могла зрозуміти, з чого вони сміються, адже феї в казках допомагали всіляким Попелюшкам та іншім знедоленим бідолахам здобути щастя.

Згодом я виросла і вважаю, що дотримала слова. Тепер я маю чарівну паличку-пензлик і, за її допомогою, злегка подарую Попелюшці бальну сукню, карету, коней і палац. Щоправда, це буде лише в двомірному світі, який зветься «Папір».

А от нещодавно я несподівано відкрила для себе нову можливість – дивовижну скриньку, повну чарівних слів, і можу начарувати нові казки, яких ніхто в світі ще ніколи не чув – що ще може бути дивовижнішого?

Спілкувлась Юлія Стахівська