Три жіночі долі

Володимир Лис. Країна гіркої ніжності: роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015
Володимир Лис. Країна гіркої ніжності: роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015

Волинський письменник Володимир Лис дивує не тільки талантом, а й послідовністю, вірністю обраному шляхові. Він – крок за кроком – заповнює давно відчутну лакуну нашу в нашій красній літературі. Ідеться про комплекс малої батьківщини, з усією притаманною їй колоритністю – діалектної мови, звичаїв і вірувань, успадкованої від старших поколінь мудрості, неповторної природи й особливої юності з нею людини. У минулому ХХ столітті ми звикли до великих наративів – обов’язкових, нормативних, приречених на успіх, бо репрезентативних, укладаних від імені цілого народу, нації, суспільства. А малі наративи – з усією можливою варіативністю й розмаїтістю, яка чигає на здібного письменника у затінку серйозної теми – тривалий час лишаються неосвоєними й не проявленими. От саме Володимир Лис проявляє гідну поваги послідовність в освоєнні малих наративів, і це вигідно вирізняє його романи в потоці загалом небідної на сьогодні літературної продукції.

З іншого боку, в фокусі малого завжди можна побачити велике, масштабне, епічне; усе залежить від того, як дивитися. Обираючи героями своїх творів невидатних, пересічних типів, В. Лис завдає собі труду сфокусувати велику історію нашої епохи в одному людському житті, в якому неймовірно поєднується загальносуспільне та індивідуально-неповторне.

Манера цього письменника цілком органічно виростає із традиції української національної прози. У Лисових творах майстерно поєднано епічність подій та сюжетних вузлів із ліричністю оповіді, що надає читанню особливого аромату й привабливості. Можливо, наявність отого ліричного струменя дещо послаблює гостроту й драматизм, притаманні сюжетним пригодам героїв, проте, з іншого боку, – надає прозі цього автора впізнаваності й ідентифікує її як невідлучну частину національної традиції. Бо як же можливий український роман без сентименталізму та мелодраматизму? Тим паче, якщо він претендує на масову популярність. А романи Володимира Лиса таки популярні. І кожну його книжку читачі чекають із нетерпінням, принаймні останні п’ять років, відколи з’явився роман «Століття Якова» (2010), що переміг у рейтингу найкращої книжки десятиліття.

Не дивно, що найбільше вдаються письменникові волинсько-поліські типажі – зі своєрідною ментальністю, філософським поглядом на світ, відстороненістю від житейської суєти та органічною прив’язаністю до віковічної природи й архаїчних вірувань предків. А також зі своєрідною говіркою, яку В. Лис любить передавати автентично, хоч це й дражнить декого з критиків і поціновувачів – у нас усе ще поширене уявлення про мовну цноту, яку належить понад усе берегти белетристові. Це і столітній Яків («Століття Якова»), і причинний Іван («Іван і Чорна Пантера»), і Соломія («Соло для Соломії») тощо. Такі персонажі, їхній матеріальний і духовний світ – безумовно, опанована стихія Володимира Лиса. Натомість звернімо увагу на значну еволюцію, якої зазнає творчість волинського автора в останні роки. Назовні вона проявляється в розширенні умовної географії його творів: тепер, крім рідної Волині, там все частіше з’являється і Київ, і Лівобережжя, і Південь України, не кажучи вже про зарубіжжя. Звісно, це не тільки освоєння географії, а й спроба вийти поза межі регіонального локусу, хай як добре вдаються В. Лисові герої й реалії його краю. Поклик таланту неодмінно веде письменника до розширення погляду на світ, і це вселяє надію на добрі перспективи його творчості, дає підстави сподіватися, що його архітвір іще не написаний.

У свіжо виданому романі «Країна гіркої ніжності» життєві обставини героїв ототожнено на вісі координат Київ – Луцьк. Точніше поміж столичним Києвом, що править за виклик для їхніх доль (і виклик, і випробування, і спокушання злими силами), та провінційним Луцьком, який стає містом рідним, затишним і прихильним. У такому розкладі відчувається вже згадана регіональна прив’язаність В. Лиса, його незмінні симпатії щодо рідного краю. Однак закроєна широко проблематика твору, що виглядає на амбітну спробу репрезентувати цілу історичну епоху в долях персонажів, волею-неволею спонукає до широкого, панорамного представлення України, до розфокусування улюбленого Лисового локусу, пов’язаного з Волинню. У цій суперечності – поміж добре знаним, освоєним і органічно представленим матеріалом та слабше пізнаним, а проте незмінно інтригуючим – матеріалізується епічна сила й переконливість роману Володимира Лиса.

У романному просторі розгорнуто три життєві історії, три жіночі долі, переплетені поміж собою. Це історії однієї родини, що робить їх неодмінно спорідненими, попри значну й часом вражаючу історичну та психологічну відстань, яка їх розділяє. Ідеться про долю бабусі Даздраперми Снігурець, її доньки Віталії та внучки Олесі. Таке потрійне втілення жіночості – не лише сюжетна ілюстрація «бабського кодла», що виявляється найбільш затятим та живучим у критичних життєвих умовах. Це також символічна проекція української долі на тлі розіп’ятого двадцятого століття. За В. Лисом, це доля жіноча – слабка, впокорена, принижена, а однак уперта, наївно-вірна й по-своєму непіддатлива, бо відчуває в собі щось більше, ніж просте прагнення вижити й пережити лихі часи; можливо, відчуває якийсь містичний поклик предків, що закодували народ на незнищенність, попри найжахливіші умови виживання в тоталітарну епоху. Імовірно, несвідомо вони несуть у собі якусь більшу силу, ніж звичайна жага до життя. Несвідомо, бо не знаходять цьому пояснення (та й чи існує воно взагалі?), бо навіть самозаспокоєння на зразок Вітиного («Я просто жінка», – казала собі не раз») нічого, за великим рахунком, не змінює й не пояснює.

Про чоловіків у романі – окрема мова. Характерно, що кожна з героїнь по-своєму самотня й не може знайти собі гідної пари. Чи це випадковість, чи індивідуальна примха, чи загальна тенденція, міркуватиме читач, перегортаючи сторінки роману. Приреченість на самотину й родинну травму виявляється закладеною вже в переломні 30-і роки: Даза Снігурець, тоді ще дитина, втрачає батьків, що стають жертвами репресій. Далі – більше: опинившись  у сиротинці, вона змушена зректися власних батьків, змінити прізвище. Зречення власної ідентичності дорого коштує. Даза й пізніше вдаватиметься до зміни імені – заради того, щоб перетривати небезпеку й вижити у критичних обставинах. Лишень у зрілі роки вона докладе зусиль, щоб повернути собі власне ім’я – це й буде символічною покутою за минуле. І хоч індивідуальна покута Даздраперми відбувається, проте вона не поширюється на суспільне зло, яке так і лишається в силі, без оскарження й осуду. Можливо, через те зла фортуна переслідує її доньку та внучку: і перша, і друга бунтують супроти «правильного» виховання й пробують по-іншому укласти власне життя, випробовуючи характер на міцність та заводячи інтригу зі злом.

Так чи інакше, стосунки з чоловіками в усіх трьох жінок не складаються. І це наводить на роздуми про фемінну сутність української нації та її сучасного шансу на виживання (вже державницького, після трагічних випробувань двадцятого сторіччя). Персонажі-чоловіки в романі В. Лиса або демонізовані – злочинні, підступні, підлі, зрадливі (як-от, обранець Віти Едик-Емір, що безсовісно обманює її чисті почуття першого кохання, чи молодий кар’єрист Ярослав, що стає першою любов’ю і великим розчаруванням її доньки Олесі), або наївно-прямолінійні й плакатно-ідеальні (як-от, викладач філософії Андрій Степанович, з яким доля звела Віталію в лікарні, під тягарем невиліковної хвороби). Складається враження, що жіночі характери даються авторові роману краще й органічніше – вони переконливі й вимовні в основних сюжетних поворотах та виборах життя. Чоловіки ж переважно  означують той світ зла й підступу, який безугавно переслідує трьох жінок одного роду – Дазу, Віту й Олесю. Звісно, не без винятків, але вони тільки підтверджують правило. Хоч як би там було, чоловічі образи Володимира Лиса таки особливі: вони аж ніяк не нагадують спопуляризованих у нашій прозі типів дорослих із підлітковою свідомістю й неодмінним блазнюванням, інфантильних та самозакоханих.

Волинський письменник уміє вплітати в романну тканину окремі значущі деталі, що іноді виростають до рангу символів. Так, він вдало белетризував колись почуту романтичну історію про кохання порядної дівчини до кримінального злочинця-децидивіста, кохання, що на роки покликало її до упослідження й життя при колонії, де той відбував покарання. Це стало наповненням сюжетної лінії Віталії – цікавим, незвичним, інтригуючим, у міру мелодраматичним та сентиментальним, хоча й позбавленим поверхової розв’язки. Занапастивши свою долю, Віта так і не зуміла приборкати те соціальне зло, яке вона взялася лікувати своєю любов’ю. Та й чи можливо було це взагалі? Письменник добре показує в цьому випадку двоїсту природу зла: воно не тільки гідне осуду, а й привабливе, позначене романтичним ореолом особливого, виняткового, надзвичайного. Саме так зародилося перше (і фатальне, як знаємо, зрештою) кохання дівчинки Віти – відмінниці, зі зразковою поведінкою, оточеної материнською турботою та любов’ю. Її привабив незрозумілий і таємничий світ кримінального авторитета Едіка, в якому шукала водночас і визволення від материнської опіки (типова ілюзія підліткового віку), і звільнення від сковуючих норм суспільства.

Спрацьовує й загадка імені першої з жінок – Даздраперми, імені екзотичного, що викликає неоднозначні асоціації. Однак автор не випадково ж вважає його своїм маленьким відкриттям. Воно – з тих далеких і незрозумілих пореволюційних років, коли всенький світ хотіли облаштувати по-новому, й імена дітей також винаходили цілком нові – усіляких Вілів (Утворено від перших літер імені – Володимир Ілліч Ленін), Тракторів та Міревів (Скорочення від слів «мировая революция»). Героїню нарекли популярним гаслом більшовицької доби («ДА ЗДРАствует ПЕРвое МАя!»). Це не просто власне ім’я, а ім’я-маркер. Для сучасного світу незрозуміле, дивне й неблагозвучне, проте для самої героїні і її сучасників воно має глибший смисл – як печать своєї епохи, її духу й атмосфери. Адже Даза виховувалась у родині високого компартійного чиновника, що сам в 30-і роки став жертвою обмови й репресій. Зображення брутального ґвалту над людською істотою тогочасної влади, хоча й не є магістральною темою роману, справляє сильне враження. Воно представлене не так в історії родини Дази (у цьому випадку якраз стосунки ідеалізовані й спрощені), як у другорядних образах – виховательки дитбудинку, садистки й збоченки Тетяни Борисівни, що стала щоденним кошмаром для малих сиріт, або Олександра Терентьєва (дядька Сашка), що був другом батька, а пізніше написав на нього донос, рятуючи власну кар’єру в період сталінських «чисток». Чи – дівчаток із сиротинця, які ціною власного здоров’я й життя платять за визволення з цього закладу примусового виховання. Такі типи добре представляють творену радянським ладом якість людей, які підміняли звичайні людські цінності й моральні норми партійними вимогами й ставали  (вільними чи невільними, це вже не має більшого значення) рабами влади.

Щоправда, читачеві роману В. Лиса не зовсім зрозуміло, як у дорослому житті Дазі вдалося уникнути отруйного впливу цієї свідомості, хоча її виховувано в найсуворіших умовах сталінського дитбудинку. Як удалося подолати в собі цей комплекс меншовартості – інтрига, виразно зазначена, проте не виписана послідовно, лише пунктирно. Можливо, мимовільно її доля проектується як покара за батьківські гріхи? Може, невлаштоване особисте життя стало наслідком жорсткого дитбудинківського виховання? Обставини змушували Дазу зрікатися батьків і власного прізвища, ставати то Рубцовою (після відмови від батьків, що були оголошені ворогами народу), то Любою Лук’янченко (після воєнного лихоліття, щоб уникнути повернення до осоружної неволі в будинку дитини). Свідоме повернення до власного імені означає й повернення собі забутої, силою витравленої, ідентичності: маска, хоч якою б вдалою не була, не заміняє власного обличчя, а нові часи уможливили відмову від тоталітарних заборон і замовчувань. Безперечним фактом є, однак, що Даздраперма обрала не партійну, а гуманістичну мораль – тому-то й стала медсестрою, що все життя допомагала людям долати страждання й біль, тому й прийняла чуже життя як своє власне, вдочеривши Віталію.

Переплетіння різних сюжетних ліній, що відображають долі трьох героїнь твору, а водночас репрезентують три періоди сучасності – від сталінських 20-40-х років ХХ ст. (Даздраперма) до 60-х (Віталія) та 90-х і 2000-х (Олеся), – безумовно, свідчення майстерності прозаїка, продуманості концепції книжки в цілому. Варто наголосити, що це поєднано також з умінням тримати інтригу, адже кожна з оповіджених тут історій відкривається читачеві поступово, фрагментарно, дозовано, спонукаючи продовжувати лектуру, дізнаватись більше та укладати окремі свідчення у своєрідні пазли пам’яті. Адже найбільш яскраві епізоди тут оживають через спогади персонажів. Інакше навряд чи вдалося б авторові укласти ці три різні історії в межі однієї книжки.

Із трьох персонажів, на яких тримається вся конструкція роману, найбільш повнокровною виявляється Даздраперма. Мабуть, не тільки через те, що її життя найбільше сповнене драматизму, накладене на трагічні умови існування, а й тому, що героїні довелося найчастіше ставати перед смертельними викликами, а родинна травма, винесена з дитинства, назавжди визначила її нещасливу долю, як, зрештою, непрямо заважила на долі доньки та внучки. Слабшим елементом у межах цієї сюжетної лінії виглядають стосунки з чоловіками – вони відсунуті на другий план, марґіналізовані. В умовах війни та повоєнної нужди Даздраперма не надто переймається створенням родини, намагаючись передусім стати на ноги та позбутися відчуття сирітства. А пізніше не дозволила собі на кохання, щоб не розбивати чужу сім’ю – надмірна правильність її виховання і тут далася взнаки. Натомість удочерила чужу дитину, з якою відчула містичний зв’язок, – тим самим реалізувала одвічне жіноче покликання, що полягає у збереженні й примноженні життя.

До найсильніших, найрельєфніше виписаних у романі належать сцени двох відвідин лісу Даздрапермою в далекому поліському селі в умовах повоєнного конфлікту радянської влади й УПА. Ці епізоди чудово тестують героїню на громадянську свідомість: у ній переважає не вихованка сталінського дитбудинку з рабським страхом та схильністю до зради, а людина й жінка з великим серцем, гуманістка, здатна співчувати й розуміти – поза політичними чи соціальними бар’єрами – інших людей. Під час першого зі згаданих епізодів вона приймає тяжкі пологи й рятує безіменну жінку в упівському схроні, а вдруге рятує від смерті вже її дитя. Пластичність і повнокровність опису тут варта високої похвали, як і безумовне знання автором реалій – від простого сільського побуту до потаємних лісових звуків та запахів.

Життєві колізії Віталії подані з меншою напруженістю й докладністю, хоча вони також істотні: чого варта хоча б історія її невиліковної хвороби та переживання близької смерті? Зате історія Віти виглядає більш повною та переконливою у стосунках з чоловіками. У пошуках справжнього кохання вона долає три життєві смуги, позначені власними ілюзіями та помилками. Початково її веде з рідного дому звичайний підлітковий бунт – проти авторитету матері та суспільних норм поведінки. Пізніше ж, розчарована досвідом першого кохання, прагне сатисфакції чи умиротворення в інших любовних пригодах. Історія героїні вибудовується логічно й по-своєму послідовно. Принаймні, таке враження викликають її власні рефлексії над прожитим життям, що його уособлюють три кохання й три чоловіки, яких вона любила в різні часи.

Найменш повнокровною з усіх трьох жінок виглядає, проте, Олеся. В її характері автор наголошує в основному юнацький бунт і непокірливість, упертість, а також наївну віру в кохання – риси, що не є оригінальними, бо повторюють сподівання й розчарування старших жінок її роду. Індивідуальних деталей, що засвідчили б особливий характер, у цьому випадку виразно забракло. Наприкінці роману дізнаємося, що після поразки в першому коханні Олеся вагітна і невдовзі народить дівчинку. Таким чином, автор далі програмує жіночу історію одного роду, яка матиме продовження вже у четвертому поколінні. Щасливу чи ні – це питання лишається риторичним, на розсуд читача.

Слабкою стороною роману вважаю його вписаність у конкретний життєвий простір, у географічний локус. Виглядало би на те, що твір має бути урбаністичним: адже всі героїні пов’язують своє життя з містами, вони живуть або в Києві, або в Луцьку. Проте в романі майже немає описів міста або ж вони подані скоромовкою й позбавлені фактурності. Не кажу вже про рефлексії міста самими персонажами. Виходить, що в Києві найбільш знаковим місцем, яке відвідують Віта й пізніше Олеся, є заміський пустир (там Віталія вперше зустріла Едіка); правда, тепер на його місці постає торгівельно-розважальний центр. Трохи більше пощастило в цьому сенсі Луцьку: герої гуляють вулицями старого міста, люблять навідувати замок, тобто почуваються природними на тлі міського пейзажу. Не бракує місцевих топонімів, включно з назвами луцьких ресторанів. Може, в цьому проявилася нелюбов письменника до сучасного суєтного Києва, що нерідко перекреслює власну історію та зневажає її в ім’я глобалізованої сучасності? А можливо, далася взнаки загальна антиурбаністична налаштованість письменника, що не вірить у благотворний вплив міста на життя сучасної людини.

Роман «Країна гіркої ніжності» є посутнім збагаченням теми, яку упродовж багатьох років освоює волинський прозаїк. Поодиноке людське життя, накладене на синусоїдну мапу часу, проявляє в ньому і загальні, й індивідуально-неповторні тенденції. Прочитуються тут паралелі з попередніми творами цього письменника, зокрема з «Солом для Соломії», передусім щодо феноменальності жіночої долі. Можна застерегти й аналогії з глибшої історії, зокрема Шевченків мотив стражденної жінки-матері, в образі якої уособлюється також національна неволя-недоля українців. Безумовно, письменник свідомий таких зв’язків, адже творить свою сагу в рамцях доброї національної традиції. І в цьому програмує роман на популярність серед читачів.

Ярослав Поліщук

Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.