Дванадцять есеїв про життя і творчість

Володимир Єрмоленко. Далекі близькі. – Львів: ВСЛ, 2015
Володимир Єрмоленко. Далекі близькі. – Львів: ВСЛ, 2015

У назві нової книжки есеїв Володимира Єрмоленка «Далекі близькі» хочеться поставити з’єднувальний сполучник. Може, тому, що вона викликає асоціації із близькою за задумом збіркою «Мої серед чужих» Олександра Бойченка? Свої/чужі, близькі/далекі, – непросто уникнути спокуси зіставлення й протиставлення, проте в Єрмоленка далекі автори стають близькими і не навпаки. «Щоб стати на ноги, щоб пізнати життя в його смутку та радості, ми маємо обрати своїх ближніх», – читаємо в післямові.

Цих найрідніших, умовно кажучи, з найближчої книжкової полиці, у Єрмоленка небагато. Це дванадцять письменників та філософів, найчастіше пов’язаних із французькою культурою. Руссо, Казанова, Месмер, Гофман, Мішле, Флобер, Шпільрейн, Ґарі, Барт, Дерріда, Зонтаґ, Турньє, – у змісті їх названо лише за прізвищами, у чому є щось панібратське. Саме так Єрмоленко, за його власним поясненням у передмові, прагнув підійти до писання про канонічних авторів: відкинути пафос і ореол сліпої пошани, міфи та легенди, залишити людське, що є найсуттєвішим.

Варто сказати, що книжка «Далекі близькі» значною мірою складається із опублікованих раніше текстів – сім із дванадцяти есеїв або їхні уривки вже бачили світ переважно в інтернет-виданнях упродовж кількох останніх років. Як читач, доволі втомлений численними постмережевими книжками – скільки ми бачили виданих впродовж останнього року збірок колонок чи фейсбук-дописів? – почуваюся ошуканою. Поза сумнівом, цей факт не знижує якості текстів. Водночас хочеться тримати в руках книжку, задуману саме як книжка. «Далеких близьких», щоправда, від долі книжок із мережі рятує відсутність злободенності та актуальності – маємо справу з есеями з філософії та літератури, а не Майдану й АТО.

Єрмоленко порівнює героїв своїх текстів із друзями або сусідами: «Я уявляв […] що з Берґсоном ми лише вітаємося, хоча він злоститься на нас за минулорічне, а з Бартом ми, навпаки, вечорами випиваємо». Можна зіронізувати, що до назви «Далекі близькі» більше пасувало б сказати – родичі, але сусідів, як і друзів, можна вибрати. Або змінити. Родичі ж призначені вам, ви одне одному нав’язані. Єрмоленкові близькі старанно обрані ним самим, ніби за порадою Сенеки: лише з окремими авторами «слід залишатися якомога довше, їхнім розумом живитись, коли хочеш винести щось таке, що надовго осіло б в твоїй душі». Здається, саме до цих творців автору книжки хочеться повертатися найчастіше, але скільки лишилося поза нею? Одного зі своїх найближчих – Вальтера Беньяміна – Єрмоленко точно залишив у попередній книжці.

В основі текстів і роздумів Єрмоленка переконання, що життя і творчість – не паралельні площини. Неможливо й не варто говорити про одне, ігноруючи інше (тут ідеальним способом писати про «Далекі близькі» було би заглибитися в факти біографії самого Єрмоленка, співставити його життя з письмом). Ключовою для розуміння книжки є цитата з Сартра, яку Єрмоленко наводить аж двічі, у перед- та післямові: «Важливо не те, що інші зробили з нас; важливо те, що ми самі робимо з того, що інші зробили з нас». Як пише він у випадку Турньє, «теорії, засновані на особистій насолоді чи особистому болеві, заслуговують на увагу більше, ніж інші».

У сполуці «життя і творчість» Єрмоленко має на меті віднайти ключі до розуміння кожної персони. Таких ключів або ідей, ейдосів, може бути кілька, може – один. Деякі з них винесено в назви есе, але не всі. Гофман – рух, Мішле – відродження, Флобер – невидиме. Зонтаґ – чуттєвість, але також щирість. Руссо – прозорість, чим він споріднюється з Зонтаґ, а також опозицією не читати – відчувати. Ґарі та Барта зближують особливі стосунки з матір’ю.

Єрмоленко намагається виокремити принаймні один біографічний факт, що так чи інакше пояснив би творчість. «Руссо-письменник народжується із цієї нездатності говорити, із сором’язливої німоти», – переконаний він. Для Казанови визначальними стали два образи: стара чаклунка і молода зваблива жінка. Вони «супроводжуватимуть Джакомо протягом усього життя. Подальші його пригоди – це вічне балансування […] між магією та сексуальністю». «Власне життя йому непотрібне, він почне жити життям своїх об’єктів та героїв, життям своїх книжок та сюжетів» – напише Єрмоленко про Флобера.

У кожному тексті такий ключ є водночас формою, що тримає його і не дозволяє розпастися на дотепні, але не пов’язані репліки. Запропоновані Єрмоленком для ідеї можуть бути ключами до розуміння Казанови, Месмера чи Дерріда, проте не обов’язково. Найперше – це просто дозволяє тримати в цілості книжку.

Кожному героєві присвячено в середньому двадцять сторінок книжки. Помітно, що важливим завданням, яке поставив собі автор, – не втомити, писати просто, але не спрощуючи. Можливо, наступним кроком від цієї простоти могло би бути зменшення в обсязі – кишенькова книжка, одним реченням про життя і творчість. У кількох фразах про книжку, як пропонував Борхес. Про роман – на клаптикові паперу, розміром із чек, як іронізував Еко.

І хоча Єрмоленкові роздуми поки що в форматі звичної книжки, вона написана з відчуттям смаку й міри в обсязі тексту, в метафорах, у припущеннях. Він демократизує авторів, при цьому не знижуючи їх. У його текстах не знайдемо зневаги, він не використовує насмішку, щоб наблизитися до геніїв. «Далекі близькі» не скидають ідолів, а обережно знімають їх із постаментів та розміщують на одному рівні з людиною середнього зросту, із читачем. Ось хоча б так: «Життя Гофмана доводить, що звичні люди зі звичними заняттями також стають геніями».

Цю книжку корисно буде почитати насамперед тим, для кого імена в змісті не нові. Тут знову згадаю Бойченка, котрий описав аудиторію своєї книжки «Мої серед чужих» так: для тих, «хто вже навчився читати, але ще вчиться розуміти прочитане». Єрмоленко пропонує не завжди передбачуваний кут погляду на авторів, а тому якщо колись ви пробігли очима «Сповідь» Руссо чи «Вільшаного короля» Турньє, саме час повернутися подумки до цих текстів і перевідкрити їх. Можливо, найкращим застосуванням «Далеких близьких» було б тримати книжку поруч, перечитуючи твори авторів, про яких ідеться в есеях, раз-по-раз звертаючись до «Далеких близьких», сперечаючися з її автором.

Читайте також:

Катерина Зарембо. Далекі близькі, або Гуманізм