Далекі близькі, або Гуманізм

Катерина Зарембо
Катерина Зарембо

Руссо, Казанова, Месмер, Гофман, Мішле, Флобер, Шпільрейн, Ґарі, Барт, Дерріда, Зонтаґ, Турньє. Дванадцять філософів та письменників – для Володимира Єрмоленка герої, але не персонажі. Навпаки, він свідомо де-персонажує їх, позбавляє ореолу віддаленості та дистанційованості від нас, сучасників, – і в часі, і в мисленні.

Володимир Єрмоленко. Далекі близькі. – Львів: ВСЛ, 2015
Володимир Єрмоленко. Далекі близькі. – Львів: ВСЛ, 2015

Єрмоленка цікавлять ті інтимні обставини, які супровджували та формували їхню творчість: комплекси, страхи, стосунки, кохання та сексуальність. Автор цінує першоджерела й не вірить у «програмні» твори: він знайомий не тільки з визнаними працями своїх героїв, а й із їхніми щоденниками, записками, листуваннями, репортажами про них у пресі. Водночас, «Далекі близькі» аж ніяк не є зразком біографічного методу літературної критики, ані, тим паче, таблоїдом у сфері гуманітаристики. Ця книга, передусім, є діалогом, з одного боку якого – сам автор.

Хто є його співрозмовником? Можливо, герої книги. Утім, у такому разі його питання, спостереження, припущення, якими помережана книжка, є риторичними: жодного з дванадцяти вже нема серед живих.

У такому разі, це ми, читачі? Напевно, так. Щоправда, автор не вимагає від нас негайних відповідей. «Далекі близькі» – книга, яка потребує неквапного читання й ще тривалішого обмірковування. Книга, яка продовжує читатися, вже будучи прочитаною.

Дванадцять героїв є близькими передусім самому Володимиру Єрмоленку. Він пише про видатних мислителів минулого з такою любов’ю, ніби вони його друзі. Він є їхнім «невидимим наратором» – як усі герої, вони не знають свого оповідача, проте він добре знає їх.

Чи стануть вони так само близькими читачеві? Іншими словами, чи стає нам близьким друг нашого друга? Напевно, це залежить від особистого знайомства. Утім, «Далекі близькі» вчить не стільки любити класиків, скільки нагадує, що навіть великі мислителі є насамперед просто людьми – а тому заслуговують на розуміння. Книга Володимира Єрмоленка передусім гуманістична – і тільки потім філософська й літературознавча.

«Далекі близькі» приваблює численними зразками авторської лінгвістичної інтуїції та мовленнєвої гнучкості, і в українській мові («усе повільне, тобто вільне»), і в іноземних («aimant, «магніт» – це майже amant, коханець, закоханий»). Єрмоленко часто подає вислови своїх героїв мовою оригіналу, і тим самим учергове доводить, що по-справжньому познайомитися з літературою можна, тільки володіючи мовою, якою вона написана.

Назва кожного розділу містить ім’я людини та його чи її ейдос: «Флобер, або Невидиме», «Шпільрейн, або Дитина», «Турньє, або Повільність». Сам Єрмоленко визначає ейдос – як «ідею», що пронизує творчість [автора], як стріла; те сім’я, з якого виростає дерево його думок та емоцій». Книга вчить читача такої емпатії до її героїв, що мимоволі замислюєшся: а що б вони самі сказали про такі означення?

Читайте також:
Світлана Ославська. Двадцять есеїв про життя і творчість