Есей про есеї: «Менталітети» Ростислава Чопика

Катерина Толковець
Катерина Толковець

Ідеальний квадрат «Менталітетів» приборкує в собі шматок дикої стихії – «Дев’ятого валу» Айвазовського, про якого оповідає перший есей. Картина обрана не випадково, Ростислав Чопик пише, що в дитинстві жив на вулиці Айвазовського й понад усе любив розглядати картини цього марініста, але використання морського пейзажу має глибший сенс, аніж просто вподобання автора: дев’ятий вал – символ неприборканої сили, вважається, що під час шторму найсильнішою є дев’ята хвиля, котра здатна своїм потужним ударом зруйнувати все. Обкладинка вправно заграє з назвою «Менталітети», увиразнюючи її глибинну суть, адже море, неприборкана стихія, що народжує і вбиває, не тільки дике, а й глибоке, із величезною кількістю навіки затонулих кораблів з їх скарбами; море оповите міфами, на його дні живуть русалки й фараонки; воно досліджене ще менше, ніж космос. Менталітет кожного народу – таке саме море, символічно, що Ростислав Чопик обрав саме картину зі скаженою хвилею, вона якнайкраще здатна віддзеркалити істинну суть провідної ідеї збірки.

1

То що ж воно є, той менталітет? Точного визначення, як воно часто буває щодо абстрактних, неохопних простими словами, понять нема, але можна сказати, що менталітет – це парадигма усталених у певному суспільстві поглядів, які сформувалися за допомогою досвіду попередніх поколінь, національної історії, та, ніде правди діти, колективного несвідомого. Ростислав Чопик, як Попелюшка, що мала відсортувати в дві купки зернята перемішаних круп, взявся, дрібка за дрібкою, знімати шар новітньої історії та проникати в глибокі, потаємні схованки давніх подій, простежуючи, який вплив вони мали на сучасну картину світу та систему цінностей певного народу. Назва збірки есеїв стоїть у множині, що вже підказує потенційному читачу, якими багатогранними є розповіді, — вони описують життя багатьох народів, але попри таку строкатість, тексти утворюють цілісність, це відрізняє «Менталітети» від інших збірок есеїстики, в яких автори просто фіксують незалежні одне від одного життєві моменти.

Автор раз у раз звертається до історичних та фольклорних джерел, відомих фактів та власного досвіду, кінострічок, новин, політики, старих та сучасних книжок, газетних статей та напівміфічних байок, словом, книга стає схожою на кольорову древню фреску із Софійського Собору. Стиль оповіді в Ростислава Чопика довірливо-дружній, легкий, гострий, але, за суттю своєю, також і винятково суб’єктивний, тому часом висновки автора викликають здивування, як, скажімо, у розповіді про «Море всередині». Проте цей особливий погляд автора на все надає текстам особливої харизми, коли не знаєш, якою буде наступна думка, та куди вона приведе.

Що захоплює у розповідях, то це глибина думки автора, пояснюючи феномен Гайвазовського, він згадує Ноя, який стояв на горі Арарат та дивився, як поволі стишується потоп, при цьому жах, що він тоді пережив, вигулькнув у свідомості його пращура Гайвазовського, котрий, згодом сприйнявши ментальний досвід свого прапрапра…діда на інтуїтивному рівні, зміг асимілювати його та стати чи не найкращим мариністом в історії. Вставлю своє nota bene, зауваживши, що, хоч Ростислав Чопик прямо це не називає, тут на авансцену виходить колективне несвідоме, яке, як відомо з праць Юнга, так же, як і вроджені рефлекси та інстинкти, передається від покоління до покоління. Тому чи можна дивуватись висновкам автора? Гадаю, що ні. Проте повернімося до есеїв: бачимо, як паралелі між синхронією та діахронією автор зав’язує в один гордіїв вузол, взявши цей прийом за основу в більшості своїх творів. Для прикладу наведу «Леся пояснює Ліну» чи «Тарас Картошка», під час читання яких випливає блискучим коропом запитання «Камо грядеши?» Куди ж ми йдемо? Читаючи про Михайла Сороку, Джозефа Конрада, кримського кота-мусульманина та «Солодку Дарусю», мені, та, загалом, судячи з рецензії Олександра Вешелені «Код Гайвазовський», не тільки мені одній, на думку спадав цілий жмуток згадок про зиму 2013-2014 років, уривки інтерв’ю з Мустафою Джемілєвим про обшуки ФСБ-ешними «псами» кримських татар та зникнення активістів, ситуацію відсутності єдиного лідера, особливо під час прочитання есею про Шевченка та Матіос, де Ростислав Чопик засуджує ментальну безпечність та довірливість до влади українців.

Есеї прошиті інтертекстуальністю, кожен текст містить по кілька свідомих (найчастіше саме таких) та несвідомих посилань на культурні, літературні та історичні джерела, що захоплює, адже виходить за типові для есеїстики «розмови про життя». Тексти насичені словами, взятими із різних жанрів, а інколи й мов, вони багатогранні, як китайські головоломки-танграми, але врешті-решт усі приводять до розуміння того, що стало причиною Революції Гідності, які можливі наслідки агресії Росії та як ставитися до позиції Європи. Усі свої твердження Ростислав Чопик доповнює фактами, котрі інтерпретує на свій манер. Скажімо, ніхто до нього не назвав Марко Вовчка «упирем»; «європейською повією» – було називали, але от так радикально «вампір кою» – ні, це новаторство автора. Свіжість тез омиває не тільки цей текст, вона загалом характерна для «Менталітетів», які перенасичені небанальними думками, прочитайте, наприклад, диптих «Два поляки», і сумніви розтануть, як мед на сонці.

Ця збірка – особлива, вона розповідає про українську націю в контексті інших етносів, вона актуальна, адже апелює до Майдану, але ця її апеляція не така нахабна, як у більшості авторів, котрі, вловивши потенційно вигідну з погляду комерції хвилю піднесення патріотизму, почали друкувати незліченну кількість не завжди якісних книг про Революцію Гідності в такій кількості, що книгарням довелось створювати для них окрему поличку, ні, «Менталітети» – це (використаю повторення прикметника, який найдоцільніше описує книгу), більш глибокі пошуки первнів сучасних духовних цінностей, Ростислав Чопик – перлиношукач, який не побоявся дев’ятого валу, та спустився на дно, щоб віднайти скелети істини.