Отруєння минулим, зцілення пам’яттю

Анастасія Левкова
Анастасія Левкова

Іноді мені здається, що є минуле, з яким майбутнє неможливе. Не в тому сенсі, що з певним минулим ми приречені, а в тому, що є події чи періоди, про які краще не говорити, не згадувати, не пам’ятати, — знання-бо помножує біль, як відомо, а пам’ять у цім випадку прирівнюється до знання. Є минуле, чиї речові докази дуже кортить — і здається, що й варто — знищити, бо доторк до минулого не лише ятритиме рани, а й заважатиме рухатись уперед.

Напевно, приблизно так думали багато радянських людей. І пострадянських теж.

Утім, якщо зануритися в історію і сьогодення Європи, особливо Центрально-Східної, яку Тімоті Снайдер влучно назвав “кривавими землями”, то виявиться, що і європейці тривалий час ховали й досі ховають у шафах свої скелети — хоч, може, й меншою мірою, ніж ми чи ті, хто на північ і схід.

Мартін Поллак. Отруєні пейзажі / пер. з нім. Н.Ваховська. - Чернівці: “Книги-ХХІ", 2015
Мартін Поллак. Отруєні пейзажі / пер. з нім. Н.Ваховська. – Чернівці: “Книги-ХХІ”, 2015

Австрійський письменник Мартін Поллак у своєму есеї “Отруєні пейзажі” (в українському перекладі Нелі Ваховської книжка вийшла цьогоріч у видавництві “Книги-ХХІ”) пише про ідилічну природу, яка може приховувати темні секрети, а саме — масові вбивства. Німеччина, Австрія, Угорщина, Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Словаччина, Чехія, Польща, Румунія, Україна, Білорусь, Росія, Латвія, Литва — це ще не повний перелік країн, де тепер ліси, луги, яри, стежки вздовж берегів, попри відсутність пам’ятних знаків, можуть вказувати на страшні події.

Поллак наполегливо шукає місця, де відбувалися масові вбивства — різних етносів і різних груп населення, загиблих від рук нацистів, комуністів, четників, усташів — кого б то не було. Письменник розуміє, що таких місць у сотні разів більше, ніж пам’ятних знаків, — земля із захороненнями десятків чи сотень людей поростає травою, річки несуть у своїх водах кров, тож ледь не вся природа довкола приховує страшні злочини, й автор рефренами ставить одне і те ж питання: “Чи позначено ці місця бодай на якихось картах?” Люди, які живуть на цих теренах, можуть і не підозрювати про те, що тут коїлось, а якщо ж здогадуються, то “що вони роблять із цим знанням? […] Воно викликає жах? Спантеличення? Чи їм байдуже? Вони сердяться чи дратуються, бо не хочуть, щоб їм нагадували про такі речі?”

Раз по раз Поллак вдається до спогадів із власного дитинства, щоб показати: воно було безжурним, як і пейзажі навколо. Його дідусь — затятий націонал-соціаліст — розповідав любому онукові про чудовий ліс у Словенії, де мав хижку й де йому так приємно полювалось на кабанів та оленів. Чи згадував дід у миті таких розповідей, що в тому ж лісі було вбито сотні невинних людей? Уже дорослим Поллак відвідав ті місця — дідової хижки не знайшов, зате натрапив на численні масові поховання.

Чи варто було йому про це дізнаватись — як і про батькові (одного з керівників СС) злочини, що їх Поллак описав у попередній книжці “Мрець у бункері. Історія мого батька” (в українському перекладі Нелі Ваховської вийшла у видавництві “Книги-ХХІ” у 2014 році)? Чи слід було псувати ідилічну картину минулого, яку мав із дитинства? Чому так кортіло зламати уявлення про батька як про людину порядну, людину честі (це уявлення дали майбутньому історику й письменнику дідусь, бабуся й мама)?

Багато хто замислюється, чи не є такий затятий пошук скелетів у шафах хворобливим. І, читаючи “Отруєні пейзажі”, мимоволі ставиш собі питання: що було б, якби всі місця злочинів всіяти пам’ятними знаками? Нам би довелося рухатись лавіруючи між нагадуваннями про страшне минуле — чи був би це рух уперед? Якщо позначити кожен клапоть землі, де відбувалися масові злочини, то врешті-решт постало б питання: скільки можна хрестів і написів? Та чи вело б це питання до іншого: скільки можна чинити зло? Чи не відбулась би інфляція зла, коли вже “одним більше, одним менше — байдуже”, гуртом, мовляв, дешевше? Чи не втратили б люди віру в себе як у людство — ті, хто ще досі не втратили?

***
Хоч ідея пошуку скелетів уже кілька років активно витає в Україні, показово, що книжки Мартіна Поллака вийшли українською саме тепер, коли стало очевидно, наскільки наше минуле, чи, точніше, міфи про наше минуле, впливають на сьогодення.

Для Поллака головний мотив розкриття злочинів — етичний. “Набагато важливішими за числа є імена жертв, адже лише так ми можемо розказати історії окремих життів — це обов’язкова умова, щоб вирвати цих людей із забуття і передати вижилим і нащадкам їхню історію”. На обговоренні вистави Андрія Приходька “Зерносховище” (за п’єсою Наталі Ворожбит) літературознавець Ірина Старовойт нагадала присутнім, що мільйони людей, які стали жертвами тоталітаризму, втратили не лише гідність життя — їм було забрано також гідність смерті, їх не було ні оплакано, ані навіть поховано, тож мистецькі заходи такого типу дають нагоду для відновлення їхньої пам’яті та гідності й нашої людяності — символічного оплакування жертв Голодомору, репресій чи інших масових злочинів минулого століття.

Коло Жовтневого палацу, що на Інститутській у Києві, є два меморіальних знаки в пам’ять про жертв репресій та Голодомору — недаремно саме тут, адже у 1930-х в цій будівлі розташовувався НКВС, осередок терору (щоправда, на меморіальних знаках про це не сказано). Маючи принаймні ці згадки, ми й події зими 2014-го можемо прочитувати відповідно. Але якщо про героїв Небесної сотні може дізнатися тепер кожен, хто простує Хрещатиком і — тепер уже — Алеєю Небесної Сотні, то історії тисяч убитих комуністичним режимом громадян лишаються невимовленими, непрочитаними. Годі заперечувати, що між цими серіями подій – 1930-х і 2010-х – простягнена міцна нитка.

Для нас, українців, у розкритті шаф зі скелетами є й інші важливі мотиви, крім етичного. Здається, що сьогоднішня війна наочно демонструє, як ятрять історичні рани — ті теми, що були замовчувані протягом багатьох десятиліть. Луганчанин, один з авторів “Чорної книги України”, якому вдалося вирватись із полону бойовиків, розповідає, як, катуючи, від нього вимагали, аби визнав, що Голодомору в Україні не було.

Мартін Поллак в “Отруєних пейзажах” пише: “Той факт, що їх [жертв] не шукатимуть, що не робиться жодних спроб дізнатися про їхню долю, не кажучи вже про пошук убивць […] відкриває широкий простір для спекуляцій і гіпотез”. Спекуляції й гіпотези — як нам це знайомо. І як це може впливати на життя конкретних людей — також тепер очевидно. Під час свого виступу у Львові французький публіцист і письменник Бернар-Анрі Леві сформулював це так: “Треба розуміти: для того, щоб повністю зупинити цю [путінську] пропаганду, слід сумлінно виконати роботу щодо відновлення репресованої, втраченої, загубленої частини пам’яті”. А перед тим іще: “Кожна культура, кожна цивілізація, кожна країна, що не ставиться з належною пошаною до своєї пам’яті, починає від неї хворіти”.

Метафора історії як незагоєної рани витає у нашому сьогоденні. Мартін Поллак в “Отруєних пейзажах” пише: “Люди намагаються вберегтися від відкриття давніх ран, які вже начебто давно загоїлися, а тепер почнуть кривавити знову. Проте чи справді загоїлися ці рани? Чи ж вони не ятряться й далі, а під шкіркою не збирається гидкий гній? Чи не розумно було б саме через це їх розітнути і дбайливо прочистити?”

Коли злочини не розкриті, якщо ми не рухаємось між пам’ятними знаками, що ними могла б бути всіяна наша земля, то лавіруємо між покинутими секретами, йдемо, наче мінним полем, і цей рух точно не можна назвати рухом уперед — це рух по колу, з наступанням на ті самі граблі. Мовчання може видаватися спокійним, ідилічним, як і пейзажі, — але, як і пейзажі, воно може бути отруєним і отруювати теперішнє. Біль, що еманує від минулого, — не причина й далі присипати це минуле попелом мовчання — це причина його артикулювати, зробити невидиме видимим, а отже, придатним до осмислення, — й урешті-решт його прийняти, аби майбутнє з ним стало таки можливим.

Анастасія Левкова

Анастасія Левкова (нар. 1986 р. у м. Карцаґ, Угорщина). Літературознавиця, журналістка, менеджерка літературних проектів. Ініціаторка й кураторка рубрики «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua). В минулому - арт-директорка мережі книгарень «Є», заступниця директора з розвитку Українського інституту книги, редакторка відділу «Культревю» «Українського журналу» (Прага, Чехія). Авторка підліткового роману у щоденниках «Старшокласниця. Першокурсниця»