Живі мерці: ще кілька нотаток про смерть української літератури

фотоЛіто – химерна пора для літературних дискусій. Щоправда, в нас будь-яка пора для цієї благородної справи є такою, тому не будемо на це зважати й перейдемо одразу до справи. Маріанна Кіяновська нещодавно написала провокативний і тим важливий допис про смерть української літератури, з яким дуже хочеться подискутувати і довкола якого хочеться подумати. Цим і займемося, для зручності й самодисципліни організувавши свої думки в щось на кшталт сяких-таких тез.

1. Головна думка Кіяновської: втрачаючи спадкоємність через відсутність критичної маси читачів, а отже, і рефлексії щодо своєї класики, українська література приречена на смерть, або ж – на перехід у іншу якість, де важить не канон і спільні етико-літературні цінності, а лише мова написання текстів – українська. От і виходить, що попереду в нас ніяк не «українська», а лише «україномовна література». Один із ключових аргументів: ми не знаємо літературного доробку попередників і ми порвали з останнім поколінням, яке ще безсумнівно належить (належало) до традиції в силу свого культурного бекграунду – з «вісімдесятниками»; і порвавши з ними, ми рвемо з усією українською літературою як легітимною і структурованою явищем спадкоємності цілісністю. І тут одразу виникає, як мінімум, два моменти: про наше незнання і про важливість того «забутого» покоління.

Особисто я за те, щоб розділяти «незнання» і «мовчання» – не тишу, а саме мовчання, що виникає у відповідь на якийсь мовленнєвий подразник. Я не збираюся вигороджувати, без сумніву, проблемне покоління, якому й адресовано, по суті, цей закид-пересторогу – хай саме до нього належу і від його імені намагаюся говорити, але думаю, що питання не в незнанні. Якийсь пристойний корпус тих текстів поколінням прочитано, інша річ – чи відчувають вони свою спорідненість із ним, аби вести літературний діалог саме по цій лінії. «Вісімдесятники» явили собою образ достоту герметичної (і то принципово герметичної) поезії, наповненої глибинним історичним і метафізичним песимізмом із важливою роллю топосу «кінця всіх кінців», від якого лише рукою подати до певного типу культурного снобізму, що, чесно кажучи, далеко не всім може бути (і є) симпатичним.

Плюс: між ними і сьогоднішнім поколінням проскочило ще одне – умовні «дев’ядесятники», переважно «постмодерністи» й «хулігани» (хоча й не тільки), з якими сьогоднішній письменницькій братії себе, вочевидь, значно легше асоціювати, ніж із тими, про кого згадує Кіяновська: Воробйов, Малкович, Герасим’юк, Григорів. І це логічно: спираєшся-бо безпосередньо на попередників, це ще Гарольд Блум унаочнив, хоча знали ми це й до нього. Та «молоді» – умовні «тридцятилітні» – оперлися не лише на них: як правильно зауважила авторка, активні пошуки ведуться в добі авангарду і 20-х роках минулого століття. Що з огляду на паралелі загально культурного і політичного моменту між тоді і зараз виглядає більш ніж зрозуміло. І дещо по-іншому підсвітлює все ж таки значущу неприсутність «вісімдесятників» у дискурсі нової літератури: маємо справу не з очевидним невіглаством, а таки з конструюванням традиції. І саме воно колись, насправді, й означило прихід модерної доби: «у нас не бездумна спадкоємність, «діти своїх батьків», – у нас свідомий (і сповнений відповідальності перед культурою) вибір попередників». Так поставав модернізм.

Ще одна значуща обставина: «вісімдесятники» були переважно поетами, хоч скількись пристойного корпусу прозових текстів – і у фізичному, але й в ідейному вимірі теж – вони не залишили. А весь початок століття минув якраз в активних пошуках саме прозових – і релевантних добі – літературних моделей: там криза відчувалася сильніше.

Інший момент – значущість того покоління. Очевидно, Кіяновська пише про своїх літературних батьків, і її ангажованість ними цілком виправдана і зрозуміла. Не так зрозуміло, що вони являють собою «за гамбурзьким рахунком»: «тихі» в силу згадуваної герметичності, перехідні між шістдесятниками і «добою Незалежності», вони і волею логіки історії, але й через власне самопозиціювання виявилися «втраченим поколінням», тими, хто начебто й зберіг тяглість культури, але так її переформатував і видозмінив, що вже й значною мірою фіналізував. Цьому посприяв і політичний момент: тектонічний зсув 1991-го року добре заримував «неідеологічну ідеологію» цього покоління. Якість їхнього доробку – тема окремої розмови, там легко зійти на слизьке, але й у найзагальніших рисах зрозуміло, що це було все ж локальне, «своє» явище. Хай і скільки важливе для наступного покоління, до якого якраз і належить Кіяновська і про яке тепер також скажемо кілька слів.

2. Визначати тяглість культури головно через явище спадкоємності й обсягом прочитаного-вичитаного сучасниками в попередників украй небезпечно. Культура (і література) як послідовна спадкоємність – це, попри все, надто просто і в чомусь подібно на тупик. Традиція – нерідко синонім інертності: іноді корисно, але взагалі-то безплідно. Ми маємо справу з неймовірно складною системою-структурою-явищем, аби говорити про її кінець, спираючись лише на присутність-неприсутність певних – хай скільки й культових і наріжних для канону – персоналій у текстах сьогоднішніх письменників. Адже культурі притаманний кумулятивний ефект. Очевидно, що кількість культурної продукції з кожним століттям збільшується чи не пропорційно, корпус навіть маст-маст рід текстів вимірюється сотнями позицій. Виникає явище терору символічного капіталу, коли не лише маєш знати, а просто таки мусиш. І тут на допомогу приходить отой кумулятивний ефект: з’являються такі тексти і такі культурні артефакти, які вбирають у себе певний сегмент попередньої літератури-культури, підсумовують його, стають вивершенням окремого стилю-періоду-епохи, являючи собою, по суті, його квінтесенцію.

Оскільки вдалого українського прикладу підібрати не можу, то звернусь до найближчих для себе: з одного боку, це «Доктор Живаго» Пастернака, який вбирає в себе всю добу символізму – і поетичного, й «прозаїчного» – і через який до російського читача (і до нас також) говорить і Бєлий, і Сологуб, і Вагінов, і Рємізов, і Кузмін, яких, будемо чесними, фактично не читають нині. Але вони живуть у тексті і живлять роман Пастернака, він вигодуваний ними – і традиція не рветься, епоха промовляє до нас, «інфікує» читача, навіть якщо з нею він безпосередньо й незнайомий; а чи знайомий не в тих обсягах. Чи погано це? Навряд. Це такий компенсаторний механізм культури, який дає змогу існувати тяглості поза гнітом обов’язку довічно читати сонми попередників. Мертві милостиві до живих, і живі їх чують, хай навіть ті звучать далекою луною. З іншого ж боку, Діккенс, який вбирає в себе (у всю свою чималу кількість романів, до речі) майже все літературне вікторіанство, позбавляючи нас необхідності читати друго- і третьосортних письменників заради усвідомлення суті явища. Хоча Остін і Бронте залишаються обов’язковими.

Це ж можна сказати і про покоління Кіяновської. Їм випала справді тяжка ноша: ввести в обіг весь той огром текстів, які раніше замовчувалися, заборонялися і не були доступними широкому загалові. Ввести в обіг, актуалізувати й передати далі. Авторка просто не хоче – певно, в силу топосу скромності – помічати, що сьогоднішні молоді переймають естафету й від неї зокрема (або навіть – насамперед), беруть культурний багаж з «її рук», і ті ж таки «вісімдесятники», можливо, були краще сприйняті через тексти цих умовних сорока-п’ятдесятилітніх, а не напряму. А «романтично-пролетарську» поезію 1920-30-х років, наприклад, ці читачі-автори вловили і відчули через тексти Жадана і його «інфікування» Сосюрою.

Попереднє покоління «кусає» наступне, а те «кусає» далі інших – і «вкушені» більш-менш автоматично переймають частину того, що передали під час контакту попередники. От і виходить: не свідома спадкоємність, а радше зомбі-ефект, якщо хочете. І тут важливо, що ж читали ті, хто «вкусив». Вочевидь, жодних закидів поколінню Кіяновської в не-створенні знакових кумулятивних текстів бути не може – надто багато доводилося перетравлювати і переплавляти, аби все знане і прочитане ними передалось далі, осівши й запрацювавши в їхніх текстах. Але те, що якихось імен зараз буцімто немає в активному обігу, наслідок також того, що це покоління, певно, замало їх у себе інкорпорувало. Або ж молоді саме цих слідів у творчості попередників свідомо не сприйняли, та в якості літературного підсвідомого вже носять у собі. Якщо Кіяновська говорить про нашу відповідальність перед «вісімдесятниками», то нам варто подумати і про відповідальність покоління Кіяновської перед молодими – власне, нами. Це процеси, які йдуть у двох напрямках. І різновидом «філологічного снобізму» цю дискусію навряд чи варто вичерпувати. Хоча маємо справу тут, вочевидь, з явищем дещо іншим, і про це далі.

3. Мар’яна Кіяновська перед тим написала важливу статтю про український літературний ринок, яка була сповнена надії й компліментарності – нотатки ж про смерть літератури виступили такою собі антитезою, темним боком справи. Красива дуальність. Щоправда, такі есхатологічні настрої й постулювання «кінця кінців» мають ще й іншу мотиваційну базу: в Україні понад рік триває війна, рвуться багатолітні різномасті зв’язки, тривога й непевність – перманентне життєве тло. І думки про рятівну силу традиції, про переємність і єдність зринають самі собою – така логіка моменту. Після Другої світової в еміграції українські митці активно дискутували потребу національного органічного стилю в літературі – сьогодні Кіяновська боїться смерті української «легітимної» літератури. І це нормально, ми просто маємо відслідковувати ці паралелі. А певне моралізаторство й так притаманне українській культурі, ми до того звикли – добре, що хоч скрижалі не дають. З іншого боку, Кіяновська тут виступає цілком вірною позиціям своїх літературних батьків: Римарук колись написав про те, що «ми не поети. Поети – в землі», маючи на увазі знищених титанів 1930-х років. Авторка ж Поетами називає вже «вісімдесятників», а не сучасників. Тяглість, насправді, проявляється і в цьому – в апофатичному сприйнятті явищ культури, у фігурах заперечення. Це також традиція, хай молоді поки-що ні про кого так і не скажуть. На все треба час.

Ідентично і з іншою пересторогою Кіяновської, в чомусь також дуже традиційною: скоро, мовляв, спільним бекграундом для нашої – вже україномовної – літератури стане не своя традиція, а світова література, на яку будуть посилатись і з якої будуть черпати. Страх глобалізму, який вихолощить національно важливе в мистецтві – давній страх. Але в сучасному світі, погодьмося, він виглядає достоту дивно: в часи знову актуалізованого в різних кінцях Європи націоналізму й світового тероризму, який тільки те й стверджує, які ми різні, боятися «вирівнювання» треба таки менше, ніж спроб нав’язати «патріотично-правильний» диктат у культурній сфері. І непогано буде пам’ятати, що й українські класики щедро черпали з західних взірців – від Гюго і Санд до Золя і Бальзака, та ще й за посередництва російської літератури, яка швидше реагувала на віяння доби. Запозичували – і наповнювали чимось своїм. Принаймні, намагались. Тому закидати молодому поколінню рівняння на Захід і незнання своєї традиції, яка сама виростала на чиїхось здобутках, дещо парадоксально, як на мене. Плюс: поляризація літературної спільноти по осі «західники»-«ґрунтярі», як ми знаємо, до плідних рішень і результатів геть не призводить. Все значно тонше й складніше.

4. Ну й наостанок про два вкрай важливі моменти, про які, взагалі-то, варто і написати (і не раз!), і подискутувати окремо: про згадуваних авторкою шістдесятників і про радянську літературу, яка «знищила собою традицію». Шістдесятники-бо теж почали від краю прірви, тяглість поколінь там не просто урвалась – вона була вибита під корінь: поодинокі постаті штибу Рильського лише засвідчували – як стовпи на попелищі – міру знищення тої цивілізації, до якої належали. До того ж, більшість – соціологічна більшість – їх походили з провінції, з сільської місцевості, що неуникно відбилося на їхньому культурному бекграунді й способах літературної репрезентації; про це також варто говорити. Але такі обставини геть не заважають нам вважати їх, це велике покоління, і осердям національної культури, але й одним із центрів літературного канону також.

Щоправда, вважаємо ми це дещо химерно, з подвійними стандартами. Бо річ у тім, що шістдесятництво – це радянська література. І це вже варто прийняти. Вони там і хронологічно, але й – що важливіше – значною мірою ідейно: хай наповнення там і бувало антирадянське (хоча часто лише позірно), але форми, як правило, таки радянські. Пізній монументалізм Ахматової цілком виплеканий під впливом радянського проекту і кровно з ним пов’язаний – те саме можемо говорити і про «залізність» і максималістичність Ліни Костенко. Так, ми бачимо спротив режиму і ненависть до нього (чи завжди?), але й протистояння йому мало місце в межах вишкталтованої саме цим режимом системи координат. Шістдесятники – діти своєї, радянської, доби – і тут це не спроба оцінки, це лише гола констатація. Чому Бродський – радянський поет (а він так себе називав), а Стус і Вінграновський, яких особисто я страшенно шаную, – ні?

Інша річ, що існує радянська-радянська література, «україномовна література соцреалізму», ота єдино правильна і «взірцева». Але і з нею, з її нищенням традиції, все теж не так просто: є ряд авторитетних дослідників – Маріетта Чудакова, наприклад – які говорять про те, що радянська література була, по суті, вивершенням ідей літератури класичного періоду. Тобто те, про що писали в ХІХ столітті, знайшло і дійшло своєї кульмінації у столітті ХХ. Хай і в спотвореному і часто лицемірному вигляді, але тим не менш. Мрії народників і класиків – освіта, увага до «маленької» людини, утопічний соціалізм – все це ми побачили в радянському проекті, принаймні – в його ідеологічно-риторичних підвалинах. І в його культурі. Це непроста думка, і ми, вочевидь, маємо розрізняти російську радянську і українську радянську літератури (і їхні складові також), але цю думку не слід ігнорувати.

Тому кінця, на жаль, не буде. Культура противиться соціології (хоча й не виключає її геть) – те, що хтось не читається сьогодні, зовсім не означає, що культура помирає і втрачає легітимність. Вона може перепочивати, може шукати інших форматів свого побутування і актуалізації, окрім послідовної спадкоємності, а якісь імена можуть і просто «відлежуватись», аби наснажити когось згодом, пізніше. Все може бути, взагалі-то.

Українська література радше жива, ніж мертва. Вона кілька разів помирала, але все ще тримається на ногах. Може, це й малоприємне явище, але іншого в нас нема. Працюємо далі.