Балканський нерв: книжки про війну в українських перекладах

Читати книжки про збройні конфлікти, революції, війни у різних країнах. Сплескувати долоньками: «Ой, та все як у нас!». Виставляти долоні, захищаючись: «Навіть не гортатиму, щоб не колупати підсохлі рани ще й отак». Наскільки універсальною терапією є читання – мають відповісти не літературознавці, а інші фахівці. Але очевидною є потреба структурування, осмислення пережитого замість такого витіснення. А також – усвідомлення логіки процесу. У випадках з текстами-не-про-Україну додається розуміння того, що ми не одні, цей шлях не унікальний навіть у найдикіших виявах.

Сучасна балканська література в українських перекладах видавалася й раніше. Тепер, коли триває війна, ці тексти читаються цілковито інакше: не просто із захватом від стилю автора й майстерності перекладача, глибини розкриття теми й характерів. Тепер нерв оповіді відчуваєш по-особливому.

 1

Наприклад, у романі Звонка Карановича «Чотири стіни і місто» (2006; укр. видання 2009, переклад Н. Чорпіти) недовчений художник, він же наркокур’єр, він же – загалом непоганий хлопець, живе в постсоціалістичній Сербії. Скалічений учасник раніших конфліктів, у 1999 році він лише спостерігає, як його друзі-призовники бояться потрапити до Боснії, і разом з усіма напружено очікує на вторгнення НАТО. Люди довкола нього, та й він сам, потроху втрачають гостре відчуття страху: бомбардують лише воєнні об’єкти. Аж раптом одного дня на місто падають касетні бомби. Тут книга й закінчується. У ній є ще секс, наркотики, любов і екзистенційна самотність. Але на першому плані – відчуття постійної загрози, яка проростає в свідомості й стає буденною, цілковита відсутність сподівань на владу, та й майже повне зникнення претензій. Робити те, чим і займався, доки можеш; а коли не зможеш – то там видно буде. Так думають, наприклад, друзі головного героя, які працюють на єдиній радіостанції у місті, що продовжує розмовляти із своїми слухачами щоночі у прямому ефірі, тоді як інші вимкнулися або постійно транслюють національний канал.

1

Хорватський прозаїк Міленко Єргович пише про маленьких людей, «яких роздушила Берлінська стіна». До «Історій про людей та тварин» (укр. видання 2013, переклад К. Калитко) увійшли оповідання та нариси про тих, хто змушений був виживати в умовах до, під час, після війни на Балканах. Сила цієї книжки – не тільки в сюжетах про буття істот різних видів (людина, собака, кіт…) у різних ситуаціях, в які ті ніколи би не потрапили, якби не політики. Єргович, як і кожен поет, уважний до деталей. Сараєвські «Мальборо» у білих пачках – під час війни нема як забезпечити друк орендованої продукції. Особливий вогонь над будинками, де горять покинуті приватні бібліотеки, і кульмінація – палання головної книгозбірні Сараєва. Історії рідних тварин – їх, як і улюблені книжки, покидають або рятую першими. Такі гострі камінчики у загальній мозаїці світу, який більше ніколи не повториться.

1

Роман Єрговича «Срда співає у сутінках, на Трійцю» (2009, укр. видання 2014, переклад К. Калитко) – про те саме, тільки в трохи іншій формі. Люди, які раніше жили на одній землі й особливо не замислювалися про власну ідентичність, раптом стали учасниками різкого поділу на національні та релігійні групи, жертвами і пригноблювачами, аж до фізичного нищення. Хтось емігрував, став біженцем, більшість же не мали шансу чи бажання змінювати місце проживання на безпечніше – бо хіба рідною є тільки та земля, де тебе не ображають? А що робити із адресою, де минуло життя? Болючий процес виокремлення спільнот і асиміляції постає як переплетення особистих історій хорватів, сербів, боснійців, католиків, біженців, заробітчан… Срда Капурова, приблуда невизначеної національності: румунка чи українка чи молдаванка чи росіянка, – яка з дня у день просить милостиню на одному із перехресть Загреба, а іноді в шаленстві танцює поміж автомобілів, горлаючи сербський турбофолк, не належить тут нікому, але водночас є невід’ємною частиною цього строкатого простору. Смерть цієї нікому не потрібної дівчини порушує звичний плин життя кількох людей і змушує їхні історії життя перетнутися у неприродний спосіб – так, як кола на воді можуть опосередковано вплинути на якийсь інший, байдужий до втонулого каменя, сюжет.

1

Збірка «Туфлі до вручення «Оскара» боснійської авторки Меліни Камерич (2009; укр. видання 2012, переклад К. Калитко) складається із короткої прози і драматичних творів. Це жіноче письмо, де йдеться про чужих дружин, випадкових коханців, неплановані вагітності, потребу заробляти, позичені у подруги сукні, також про те, як важко в часи блокади дістати хорошу білизну і панчохи, а це так важливо для любовного побачення, про те, як діти віддаються воякам за шоколадку, про те, що людські почуття в умовах війни – такі ж, як і в мирний час, тільки гостріші, і нареченого можуть убити за кілька днів після весілля, або ж за кілька місяців до того, як ви станете найкращою парою. Або, наприклад, тут є історія про те, як три подруги, у різний спосіб втративши чоловіків, присяглися одна одній вижити, полишити цю країну, стати успішними і ніколи й нізащо не виходити заміж за вихідців з Балкан; так, власне, і сталося.

1

Про осмислення наступного, повоєнного етапу розвитку країни йдеться у романі «Саторі» Срджана Срдича (2013, укр. видання 2015, переклад А. Татаренко). Герой кидає роботу, сім’ю, дім і вирушає у мандрівку Сербією 2000-х. Перед читачем постає країна в усій строкатості етнічного і соціального різноманіття: шукаючи себе, герой перетинається із численними персонажами, котрих можна зустріти на шосе, автобусних зупинках, на заправках, у розважальних закладах. Зрештою, він натрапляє на покинуту військову частину, де, проте, збереглася вся амуніція, і починає виконувати там усі ритуали, визначені статутом: від ранкового шикування до гауптвахти. Складно назвати це ностальгією – радше це специфічний портрет суспільної свідомості, спроба оприявлення повоєнної травми; у поєднанні із прямими та непрямими відсилками до списку обов’язкової літератури гуманітарія (Кант, Барт, французький екзистенціалізм, російський роман) і музичними цитатами із Joy Division це одразу визначає адресата – «того, хто здатен зрозуміти», людину «однієї крові» з автором.

Осмислюючи недавнє минуле, ці письменники не звужують свого завдання лише до проговорення травматичного досвіду – власне, не буквалізують цю мету. Війна – це не лише опис бойових дій; це закорінені в минулому конфлікти, це злочини, скоєні в тилу, це несподівані людські вчинки багато років по тому. Замість опису канонади часом достатньо натяку – і читач, а надто такий «заточений», як сучасний український читач, одразу відчує, що цей текст пахне війною.