«Культурний Фейсбук» інтелектуала

Марек Бєньчик. Книга облич / з польської переклав Остап Сливинський.  – Львів : Піраміда, 2015
Марек Бєньчик. Книга облич / з польської переклав Остап Сливинський. – Львів : Піраміда, 2015

«Книга облич», тобто “Książka twarzy”, тобто «Facebook». Титул збірки есеїв польського письменника Марека Бєньчика відсилає саме до назви популярної соціальної мережі. Список друзів є не менш промовистим, ніж записи на особистій сторінці (а якщо багато спільних знайомих, то мимоволі починаєш довіряти цій людині, впускаєш ніколи не баченого персонажа у свій простір, бо «одної крові»).

У центрі цього списку (персонального канону?) – Ролан Барт. Марек Бєньчик переклав кілька його книжок польською; вишукана стилізована післямова до «Фрагментів мови закоханого» увійшла до «Книги облич», і це не єдина посвята Барту в цій збірці. Легкість письма в поєднанні з елегантним демонструванням неабиякої ерудиції – так атлет жонглює гирями, щоб розважити панянок, – ці тексти однаково пасували би суспільно-політичній чи культурологічній пресі та глянцю вищої ліги. І це очевидний вплив французького інтелектуала, книги якого мали не менший комерційний успіх, ніж масові романи.

До речі, про романи. «Книга облич» читається незгірше, ніж художня проза, і автор, сам це усвідомлюючи і передбачаючи, вочевидь, що відгуки про його збірку ряснітимуть банальними формулами на кшталт цієї, завершує збірку роздумами про романність. Про романність Бартову, але й про особливість власної есеїстики теж. У частині Romaneska, після міркувань про естетику фрази, про прозу еліптичну й епілептичну, про романи нетипові – про спокусу дезертирства всередині цієї найгроміздкішої і найпотужнішої літературної форми – він переходить від Флобера, Пруста, Кутзее, Гемігвея до есе про улюбленого Барта. Тут зринає ще один штамп: чому Барт не написав роман? (Згадаймо, стосовно скількох людей, яким є що сказати, ми говоримо цю фразу, й іноді вони, не в змозі опиратися суспільним очікуванням, замахуються і … у кращому разі така книга «заслужено обійдена увагою критиків»). Бєньчик роздумує, чому цього не сталося – і раптова смерть мислителя не є головним поясненням чи причиною. Романність без роману, уламки художності посеред наукових текстів не є симптомом майбутнього роману; це існування на межі інтелектуального й літературного дискурсів – і жанр есе якраз пропонує той третій шлях (монетка будь-коли може упасти на ребро, і третій варіант можливий не лише у формі компромісу між двома основними, бо їх завжди набагато більше). Пробач, читачу, авторові, що він зробив саме такий вибір між бути чи не бути.

Більшість персонажів есеїстики Бєньчика добре відомі й українському читачеві. Окрім згаданих уже Барта, Флобера, Пруста тут йдеться про Шатобріана й Бальзака, Генрі Міллера, Андре Агассі, Хемфрі Богарта… Кожен має свою історію, втягнену у низку інших епізодів, які виринають завдяки несподіваним асоціаціям оповідача. У такий спосіб автор творить мапу не лише власного світу, але й своєї культури. Футбол, теніс, дитяча гра в індіанців, алкоголь, базовий перелік книжок, картин, фільмів – джентльменський набір центральноєвропейського інтелектуала, народженого у 1950-ті, а отже, 1991 рік для формування його особистості є своєрідною демаркаційною лінією, а радянське, західне, європейське  – смислотворчими концептами. Проблема кордонів, паспортів та віз як віддзеркалення феномену європейської ідентичності набуває тут особливого сенсу, так само, як потреба конструювання власної тожсамості в контексті нових ідеологем. Автор вирішує це завдання блискуче: він вписує у культурну мапу світу ключові постаті та реалії польської історії та культури. Життєписи Міцкевича, Словацького, Гюго та Шатобріана переплітаються у текстах Бєньчика без найменшого спротиву; Ніццу тепер годі уявити без згадки про Зигмунта Красінського, хоча у хроніках міста про нього не йдеться, попри те, що сам він вписав це місто у географію польського романтизму; польські літературознавці, культурологи, спортсмени є рівноправними фігурами у цій грі в бісер поряд із американцями, німцями та французами. Ким у цьому контексті є сам письменник – уже не викликає питань; хочеш знати, хто я – поглянь на Фейсбуці, у Книзі облич.

Сходу для нього не те щоб не існує – це просто не настільки цікаві фрагменти дійсності, щоб їх актуалізовувати («лайкати»?) і залучати до калейдоскопу рефлексій. Очевидно, що чинить це навмисно, проводячи кордони на персональній мапі саме у такий спосіб, – жанр есе уможливлює свободу суб’єктивності автора. Стосовно ж українського читача, то він цілком комфортно почуватиметься в цьому світі й вряд чи відчує дефіцит точок дотику чи неповноту культурного бекграунду, дізнається дещо нове, а щось занотує в список обов’язкового читання. І зможе порівняти досконалість виконання «Книги облич» із, наприклад, «Далекими і близькими» Володимира Єрмоленка чи «З мапи книг та людей» Оксани Забужко. Чи, як варіант, із «Хрестоматіями…» Михайла Бриниха.