Про апорію “наукової об’єктивності” й не тільки про неї

Юрій Барабаш. Не відверну лиця (Штрихи до літературної автобіографії). – Київ: Темпора, 2013
Юрій Барабаш. Не відверну лиця (Штрихи до літературної автобіографії). – Київ: Темпора, 2013

У своїй книзі “Не відверну лиця (Штрихи до літературної автобіографії)” Юрій Барабаш вдається до незвичного принципу укладання текстового матеріалу. Загалом статті та розвідки за двадцятип’ятилітній дослідницький період представлені за проблемно-хронологічним принципом, що є досить поширеним явищем в літературознавчій практиці. Але доволі несподіваною є поява автокоментування кожного з поданих текстів у формі постскриптуму. Таким чином, як зазначає сам автор, вдається витворити особливий (“контрапунктний”) спосіб структурування наративу, де минуле і сучасне перетинаються й взаємодіють, стикаються і злагоджуються, виступають у гармонії та дисонансі (с. 5). Підставовою прикметою означеного принципу є те, що репрезентовані розвідки більш або менш віддалених часів подаються такими, якими вони були надруковані первісно, без жодних виправлень та дописувань. А те важливе, що автор хотів би змінити, чи додати, свої теперішні враження від давніше написаного тексту, якими він бажав би поділитися з читачем, – все це подається у примітках. В такий спосіб виникає діалог із собою колишнім, створюється ще один “поверх” для розгортання авторських рефлексій. Не можна не зауважити, що дослідницьке письмо Барабаша загалом визначається високим рефлективним потенціалом, тому поява відповідних постскриптумів виглядає цілком природно.

Однак у книзі є текст, в якому поетичний матеріал і враження від нього стають предметом рефлексій трьох часових періодів. Іншими словами, маємо роздуми у третьому ступені самовияву. В 1957 р. Барабаш пише невеликий відгук “Розмова по щирості” на три поезії Ліни Костенко, що того ж року були надруковані у журналі “Жовтень”. В цьому відгуку, попри визнання таланту молодої, та вже відомої поетеси, критик висловлює низку зауважень: ці поезії “дратують своєю манірністю, якоюсь хворобливо-туманною філософічністю”, тут зустрічаються “елементи книжності” й “мотиви незрозумілого суму, скепсису”. А в 1987 р. з’являється рефлексія – що увиразнено в назві “Розмова по щирості з самим собою” – з приводу своїх вражень та міркувань тридцятилітньої давності. В ній Барабаш ще раз аналізує згадані вірші (а також виправлення, які в них згодом здійснила сама поетеса) й унаочнює свою давнішню “естетичну короткозорість”, власну нездатність побачити глибинні підтексти, які були вільно чи мимовільно закладені в образності тих віршів. Наприклад, в образі “зелених птиць”, що “у пізню пору / спати злетілись / на свіжий поруб”, а потім “злетіть / не змогли, не зуміли: тісно було, / переплутались крила” він тепер вбачає характерний прояв прагнень, поривань покоління шістдесятників, а в промовистій деталі “свіжого порубу” – “спаплюжену, нагло перекреслену спадщину” не такого вже й далекого в часі покоління “Розстріляного Відродження”. Барабаш картає себе за “металевоголосість”, яка, як зрозуміло, була зумовлена дотриманням сумнозвісного принципу “партійності літератури”. Наприкінці він розмірковує над тим, кому потрібні оці його рефлексії-каяття. Й доходить до висновку, що насамперед отака самокритика потрібна йому самому. Барабаш резюмує: “Може, й усім нам корисно, бодай час од часу, перечитувати самих себе і говорити з самими собою по щирості. Якщо хочемо всерйоз осмислити власний шлях. Якщо маємо внутрішню потребу і мужність озирнутися назад, щоб сказати правду в вічі не тільки комусь там, а знову ж таки самим собі” (с. 530). Справді, тільки через “щиру розмову з самим собою”, критичне самопрочитання можна прийти до глибоких осмислень, а отже – й до реального позбавлення важкого баласту радянського минулого та отримання кращих можливостей для подальшої світоглядно-духовної еволюції.

Ба більше, до розміщеної у книзі рефлексії “Розмова по щирості з самим собою” автор додає післяслово (в ньому, власне, і подається текст 1957 р.), де він ще раз осмислює своє колишнє і теперішнє ставлення до поезії Ліни Костенко. І тут він ще більш фокусує увагу на моральному вимірі свого колишнього вчинку. Барабаш ставить інший акцент, аніж В’ячеслав Брюховецький, який у відгуку 1957 р. побачив саме отакий прояв “суспільної думки”, знак “духовної атмосфери” того часу. Автор післяслова переводить увагу із ідеологічно-суспільної площини в площину особистісно-моральної відповідальності й зазначає: “Однак для мене сьогодні важить насамперед моральний, психологічний бік справи, адже суспільний процес переломлюється крізь призму особистої духовної еволюції. На нинішньому відрізку свого життєвого шляху я відчуваю внутрішню потребу саме таким чином оглядатися назад, не відвертаючи лиця від того, про що людині, буває, хотілось би забути, але забувати не можна” (с. 533). І тут постає питання: чим зумовлена така увага до якогось там епізоду п’ятидесятишестилітньої давності, коли не зовсім справедливо була покритикована молода поетеса? Адже, зрештою, ця критика не мала згубного, фатального впливу на її творчу долю. Чому цей епізод не дає спокою Барабашеві, і він двічі, через десятиліття повертається до нього? І навіть книгу свою, що є своєрідним підсумком його двадцятип’ятилітнього творчого доробку, називає суголосно з означеною проблематикою? Тут слід зазначити, що представлені у “Не відверну лиця…” інші розвідки, студії, матеріали не мають подібних партійно-ідеологічних настанов, акцентів. Фактично “Розмови по щирості з самим собою” – це єдиний текст, де проблема морального вибору акумулюється і постає в усій своїй гостроті.

Така увага, на нашу думку, зумовлена внутрішньою еволюцією автора, його глибоким розумінням важливості морального самоочищення, завдяки якому людина приходить до світоглядної зрілості, психологічної цілісності. Моральний вибір в усій своїй гостроті постання завжди пов’язаний з певною ситуацією, конкретною людиною, і тому показовим є Барабашове звернення саме до епізоду з Ліною Костенко. Хотілося б наголосити, що моральна відповідальність є однією з ознак зрілості суб’єкта, коли він сам здійснює вибір у певній ситуації, а не є об’єктом прикладання таких чи таких соціальних сил. Отже, етична проблема Барабаша охоплює не лише момент його особистої відповідальності перед моральним законом (чи стосунків з Ліною Костенко), а й питання його духовної зрілості, вміння належним чином розуміти певні явища й осмислювати їх. Здавалося б, здатність робити морально-етичний вибір – одне, а спроможність здійснювати такі чи такі гносеологічні судження – інше. Однак насправді ці вміння є не зовсім розбіжними. Тут варто згадати, що ще в молодості Платон був схильний трактувати різницю в поглядах різницею в етичних напрямах, і тому в ідейному супернику бачив морального ворога. Він вважав, що “правильне розуміння” необхідно супроводжується “правильним прагненням”. А отже, неправильне прагнення є свідченням неправильного розуміння; знаком того, що суб’єкт у своєму судженні взорується на не істинні поняття, обирає хибні пріоритети. Ось чому Барабаш таку загострену увагу надає далекій в часі події, повертаючись до неї знову і знову. Варто зазначити, що випадок Барабаша не є поодиноким в українській практиці. На згадку спадають критичні саморефлексії Миколи Бажана, Леоніда Новиченка, Віталія Дончика. Однак автор “Не відверну лиця…” вивів момент критичної саморефлексії на цілком інший рівень знакової представленості, репрезентації важливості переоцінки своїх вчинків.

До речі, у книзі виринає ще одна тема критичного перегляду власних вчинків. Ця тема пов’язана з переїздом у 1961 р. з Харкова до Москви й входженням у російський культурний простір. Відомо, що у своєму кар’єрному зростанні Барабаш сягнув чималих висот. Він був заступником головного редактора “Литературной Газеты”, директором Інституту світової літератури ім. О.М.Горького, першим заступником міністра культури СРСР, головним редактором газети “Советская культура”. У середині 1980-х рр. Барабаш тяжко захворів, покинув “осоружний службово-адміністративний ланцюг” і повернувся до активної літературознавчої праці. Відповідно з часом з’явилися його окремі монографії про Сковороду, Гоголя, Шевченка. Ми вже говорили, що книга досліджень під назвою “Не відверну лиця…” є своєрідним підсумком його літературної праці від кінця 1980-х рр. Барабаш чимало зробив для репрезентації та відстоювання українських інтересів у Москві (зокрема у журналі “Вопросы литературы”), тому його в Україні навіть називали “нашим повпредом” там, в російській столиці. Але з п’ятдесятилітньої відстані часу він гірко кається за отой свій переїзд. За те, що “піддався кар’єрній спокусі” і опинився “в чужому краї, серед чужих людей”. З плином часу відчуття хибності колись зробленого кроку тільки посилюється, у чому він щиро зізнається своєму читачеві. Взагалі активізація з кінця 1980-х рр. літературознавчої діяльності Барабаша зумовлена настійним бажанням компенсувати згаяні роки, проявити творчі спроможності, притлумлені кар’єрою та партійним догматизмом. Барабаш на схилку літ наполегливо прагне – в міру можливостей та сил – реалізувати власний дослідницький потенціал.

Також з часом загострюється його відчуття власної національної ідентичності, що, насамперед, зумовлено посиленням шовіністичних настроїв в російському суспільстві в останні п’ятнадцять років (відповідний простір, в якому проявляються ці настрої, автор “Не відверну лиця…” іронічно означує як “сучасне російське “православне” літературознавство”). Перебування “на межі” (український вчений у російській столиці) стимулює увагу дослідника до відповідних суголосних тем – духовно-культурного “малоросійства”; драми розриву між “ґрунтом” і “долею” Гоголя та його ж “невитравного українства”; “імперативу України” Шевченка й поетового образу-концепту “чужі люди” тощо. І якщо можна провести таке зіставлення, то варто сказати, що Барабаш уник тієї драми, яка спіткала Гоголя в його захопленні російською імперською ідеєю. Багато десятиліть живучи в Москві і доволі активно виявляючи свою присутність в тамтешньому культурному просторі, Барабаш не зрікся своєї українськості. Ба більше, ця українськість в ньому з 1990-х рр. все більш і більш посилюється. Власне актуальність представлених у “Не відверну лиця…” розвідок зумовлюється зокрема виразним розумінням важливості національного чинника (лінгвістичного, ментально-культурного) у літературній творчості та духовному становленні митця. Показова еволюція сягання “правильного розуміння”: дослідник відходить від кар’єри на суспільному поприщі, переосмислює свою тривалу заангажованість у радянський партійній дискурс, відчуває глибоку екзистенційну печаль за “втраченим часом”, приходить до глибшого розуміння національно-культурного чинника у літературній творчості і… починає писати розвідки, за які йому вже “не соромно”. З цього огляду знаковим є останнє речення у книзі – “Я сказав, що мав і що зумів сказати”.

Однак було б спрощенням розглядати літературознавче письмо Барабаша тільки з огляду на, умовно кажучи, “зовнішні” чинники. Важливими, визначальними складовими цього письма є “внутрішні” здатності самого дослідника; ті спроможності та здібності, які під впливом часових змін знайшли свій такий чи такий вияв. Володимир Панченко (йому власне належить пропозиція видати студії Барабаша періоду 1990-х та 2000-х рр.) такими ознаками характеризує згадане письмо: “…філіґранний порівняльно-типологічний аналіз, ґрунтовне входження в епоху, її індивідуальні творчі (і життєві – теж!) риси, чітка графіка думки” (с. 675). В основі “філіґранного порівняльно-типологічного аналізу” та “чіткої графіки думки” дослідника лежить насамперед фактажна та методологічна солідність. Барабаш стоїть на позиції необхідності якомога повнішого ознайомлення з певною темою та докладного висвітлення її. Він чудово розуміє, що цілковитої повноти тут не можна сягнути в принципі, але її необхідно прагнути.

У розвідці “Питання теоретичні” дослідник говорить про дві апорії, що супроводжують процес написання літературно-історичних досліджень, – “всеохопність” та “об’єктивність”. Проблема полягає в тому, зазначає він, що існує “…практично неподоланний нéзбіг між намаганням створити “суцільний” наратив із необхідністю структурування досліджуваного матеріалу, що обов’язково означає відмову від опису на користь моделювання, останнє ж передбачає – незалежно від нашого бажання – певні обмеження та “резекції”, наперед запрограмовану неповноту, “переформатування”, вольовий відбір” (с. 618). Також на перешкоді “універсальному” дослідженню стоять часові зміни, які відбуваються в естетичних оцінках, суспільно-культурних настроях, релігійно-етичних нормах тощо. Всі ці застереження Барабаш приймає, але, все-одно, обстоює вимогу “наукової об’єктивності”, яку вважає індикатором критерію літературознавчого академізму. Реалізувати цю вимогу він пропонує через дотримання “фактологічної точності”, а також завдяки “…максимальному розширенню фактологічної бази, збагаченню спектру залучуваного до аналізу матеріалу, включення до дискурсу фактів, явищ, імен, часом цілих літературних шарів, які раніше зоставалися або на марґінесі літературно-історичного мейнстриму (виконуючи незрідка функцію неґативного тла), або назагал поза його межами” (с. 613). Важливим засобом досягнення згаданої “об’єктивності” є “перечитування” та “переосмислення” літературно-історичного матеріалу. На питання Девіда Перкінса “чи можлива історія літератури?” Барабаш відповідає подвійно: ні, не можлива, якщо пробувати створити історію “абсолютно об’єктивну”; так, можлива, “якщо спиратися на реальне підґрунтя знань і бути на найвищому на цей момент теоретичному та методологічному рівні, здаючи собі при цьому справу, що все одно йдеться про певний етап у досягненні мети, підставовий і підготовчий для етапу наступного” (с. 621).

Здавалося б, осмислення цієї проблеми та відстоювання такої позиції – річ давно зрозуміла й навіть тривіальна. Пригадаймо, як ще свого часу Олександр Потебня говорив, що у науковому дослідженні досягнення певного результату ніколи не є остаточним. Це досягнення, за всієї його значущості, неминуче відкриває нові горизонти дослідження. Іншими словами, чим більше дізнаєшся, тим більше стаєш здатним ставити нові питання. Немає жодного сумніву також у тому, що проблематика і спосіб вирішення певних дослідницьких завдань зумовлені часом. Тут варто згадати феноменологію та герменевтику ХХ ст., які наголошували на структурній організації мистецького твору зокрема і людського мислення взагалі, акцентували на темпоральності розуміння тощо. Після праць Гайдеґґера, Інґардена, Гадамера, Рікера доводити неможливість написання історії літератури на всі часи і всі “виклики” – справа цілком зайва. Однак Барабаш, як бачимо, знову повертається до питання “об’єктивності” літературознавчого письма і знову намагається дати на нього свою відповідь. На нашу думку, таке повернення зумовлене потребою осмислити власні методологічні принципи, з одного боку; а з іншого – протиставити свій дослідницький підхід тому гносеологічному скепсису, який широко розповсюдився в літературознавстві в останні три десятиліття і який ознаменував появу цілої низки “альтернативних”, “індивідуальних авторських” “історій” і навіть “ексцентричних постмодерністських експериментів” (як приклад останнього дослідник наводить відому “Плерому 3’98. Малу Українську Енциклопедію Актуальної Літератури”). Барабаш визнає певну цінність і за такими виразно індивідуалізованими та ексцентричними підходами. Але вони, на його переконання, можуть мати тільки “певне додаткове значення” в розумінні природи художнього слова. Натомість праці, в основі яких лежатиме прагнення “наукової об’єктивності” і які в більшому чи меншому засягу виявлятимуть результати такого прагнення, – матимуть вагоме значення в літературознавчому дискурсі свого часу.

Позиція Барабаша в обстоюванні наукової об’єктивності в контексті загального поширення скепсису й появи виразно фрагментованих дослідницьких підходів виглядає вельми актуальною. Особливо тепер, коли український літературознавчий дискурс робить виразний крен у бік суб’єктивізму та фрагментарності, свідченням чого є чималий розквіт есеїстичного жанру. І тут варто згадати спостереження Чарльза Тейлора, який вказав на “темний бік” індивідуалізму сучасної епохи: зосередженість на власній особі “знецінює і звужує обрії нашого життя”. Тому, попри всі позитивні моменти виразно індивідуалізованого підходу до літературного матеріалу (акцент на особистісних враженнях, власних асоціативних аналогіях, паралелях тощо), “об’єктивний” науковий підхід матиме більшу гносеологічну вартість, оскільки в ньому “обрії життя” розгортаються з такою чи такою широтою. Тут “обмеження” суб’єктивного до певної міри долається “широтою” інтерсуб’єктивного.

Однак виникає закономірне питання: такі розмірковування дослідника мають значною мірою спекулятивний, умоглядний характер; а як на практиці здійснюється його вимога “наукової об’єктивності” літературознавчого письма? Між іншим, апорія (грецьк. απορια – безвихідність), за формальною логікою, – це таке ускладнення в міркуванні, яке здається непереборним. Тож як і в який спосіб дослідник долає це ускладнення в дійсності? Ознайомлення з текстами “Не відверну лиця…” дозволяє це побачити. “Наукова об’єктивність” Барабаша формується не завдяки представленню багатьох літературних фактів, поданню великої кількості міркувань інших авторів, розлогими дослідницькими описами певної теми. Дослідник іде не шляхом екстенсивного розширення свого дискурсу, а його інтенсивного поглиблення; проникнення в сутність певного питання і осмислення його в широкому спектрі нюансів. Він бере якусь одну проблему і ґрунтовно її розпрацьовує. Наприклад, “духовна самотність” Гоголя розглядається на рівні життєвих обставин, психологічних схильностей, ментально-культурних властивостей і, що найпоказовіше, особливостей письменницького ідіостилю, в якому виявлялися риси українського бароко XVII–XVIII ст. і завдяки яким (рисам) в автора “Старосвітських поміщиків” та “Мертвих душ” посилювалося відчуття власної окремішності, відособленості в тогочасній російській літературі. Детальна розробка бароковості письма Гоголя і є власне одним з проявів руху до утверджуваної “наукової об’єктивності”. І якщо подивитися на суто монографічні дослідження Барабаша (наприклад, “Дух животворить… Читаємо Сковороду”, чи “Коли забуду тебе, Єрусалиме…” Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії”), то там теж бачимо схожу картину: дослідницький наратив не вибудовується в якійсь одній суцільній темпорально-проблемній лінії, а визначається “точковою”, свідомо-вибірковою постановкою окремих важливих проблем і якомога ширшим їх опрацюванням.

Вже йшлося про те, як сам Барабаш формулює принципи “об’єктивного” письма: “максимальне розширення фактологічної бази”, дотримання “фактологічної точності”, високий теоретико-методологічний рівень, “перепрочитування” та “переосмислення” літературно-історичного матеріалу. Означені прикмети є визначальними для його ідіостилю. На характеристиці останнього варто зупинитися детальніше. Ми вже з’ясували, що основою методологічного підходу Барабаша є означення певної проблеми й докладне та ґрунтовне її осмислення. Дослідник виступає проти “приблизного” ознайомлення з предметом, яке часто породжує однобічні та безапеляційні судження. У своїй російськомовній розвідці “Набоков и Гоголь (Мастер и Гений”) він зневажливо відгукується про такі ознайомлення й судження, вбачаючи в них “кувшинное рыло догматизма” (“гарбузову пику догматизму”). Барабаш намагається уникнути хиб поверхового знайомства з предметом через ретельне та виважене опрацювання фактажного та теоретико-методологічного матеріалу. Не можна не зауважити, наскільки органічно дослідник засвоює певні теоретичні положення (насамперед, компаративізму та структуралізму) і доцільно аплікує їх до того чи того історико-літературного матеріалу. До речі, здатність конструктивно й плідно використовувати відповідні теоретичні напрацювання ще виразніше постає у вже згаданій монографії “Коли забуду тебе, Єрусалиме…”.

Іншими словами, теоретичний дискурс у працях Барабаша виступає активним робочим компонентом дослідницького пошуку; компонентом, часто не позначеним через певні відсилання до відповідних імен, праць, та, тим не менш, значущим. Так, актуалізація етнолінгвістичних поглядів Потебні дає змогу автору “Не відверну лиця…” дати, на нашу думку, доцільну відповідь на давнє питання щодо приналежності Гоголя до української літератури. Барабаш висновує, що оскільки Гоголь писав російською, то його творчість належить до сфери російської літератури; стверджувати щось інше – означає нехтувати самою “природою красного письменства, де панівною стихією є Слово”. Водночас, додає дослідник, Гоголь “засобами чужої мови” виявив “своє національне єство”, “ментальні особливості української людини, її духовного світу”. Тож творчість письменника він пропонує розглядати як “російськомовне відгалуження української культури”. Ба більше, в означеній проблематиці Барабаш бачить ще один аспект: оскільки творчість Гоголя, попри її російськомовність, багатьма своїми особливостями (зокрема і мовними) закорінена в українській літературній традиції, і позаяк ця творчість справила значущий вплив на подальший розвиток згаданої традиції, то “…у цій своїй якості вона постає як реальний факт і чинник історії української літератури” (с. 344). Проведення відповідних розрізнень – ґрунтуючись на важливих теоретичних висновках – в проблемному питанні й нюансування його певних елементів є показовим рухом дослідника до “наукової об’єктивності”.

Прагнення останньої спонукає автора “Не відверну лиця…” до дуже уважної роботи з текстами та джерелами, з одного боку, й тонкої їхньої інтерпретації – з іншого. І саме тут Барабаш уповні виявляє свої здібності, саме в просторі опрацювання тексту і його розуміння формується ідіостиль дослідника. В розумінні певної проблеми він бере до уваги не тільки дотичні факти та події, а й загальний дискурс, яким вони були зроджені, або який їх оточував. Власне завдяки реконструкції дискурсу Барабаш сягає більшої повноти, аніж у тому випадку, коли б він йшов лишень за “голими” фактами й подіями. Дослідник вільно рухається у діахронному просторі текстів певного автора та синхронному просторі культури відповідного часу. Це дає Барабашеві змогу пояснювати виникнення певних літературних явищ в контексті світоглядно-творчої еволюції письменника, його діалогу із самим собою та своєю добою. Так, повернення Сосюри у 1959 р. до рукопису поеми “Мазепи” дослідник пов’язує із тими політичними оцінками, які у повоєнний час були прикладені до відомого вірша “Любіть Україну”; із поетовим прагненням збагнути себе, “розв’язати у своїй свідомості й у серці не лише застарілі історичні, а й не менш болючі сьогоденні вузли” (с. 542). Барабаш простежує й виписує динаміку Шевченкового сприйняття творчості Гоголя, в якому “глибока повага, захоплення” з часом – у період після заслання – змінилися на доволі критичне ставлення. Також в динаміці дослідник детально та уважно розглядає Гоголеве сприйняття західноєвропейського живопису, тонко акцентуючи на тому, що той говорив, до яких висновків йшов (хоч і не висловив їх прямо), чого і чому не сприймав.

Через дискурс Барабаш намагається відчитати такий чи такий складний момент, пояснити, що в певному твердженні автора, чи його сучасника йшло від серця, що від розуму, а що було наслідком суто кон’юктурних прагнень. Також дослідник закликає критично перевіряти спогади сучасників, адже ці спогади також можуть “коригуватися” віяннями часу. Це він демонструє на прикладі двох згадок Григорія Данилевського про ставлення Гоголя до Шевченка. В одній подається цілком позитивне ставлення, а в іншій – вельми критичне. Таку різницю Барабаш пробує пояснити психологічними та суспільно-політичними чинниками. В першому випадку згадка про позитивне ставлення могла зумовлюватися фактом недавньої смерті Шевченка (тому негативний компонент у пригадуванні був “усунутий”), а в іншому – виразний критичний акцент міг стимулюватися тим, що автор спогаду “перебував тоді на державній службі, а сумнозвісний Емський указ діяв на повну силу”, тож Данилевський “вирішив оприлюднити саме оті “інші” Гоголеві оцінки і міркування, зокрема стосовно української мови, що якраз було на часі” (с. 216).

Отож реконструкція подій, ситуацій, загального культурного та суспільно-політичного дискурсу є важливою складовою у Барабашевому дослідницькому підході. Така реконструкція має діалектичний характер: подія відтворюється з дискурсу, а дискурс постає на основі низки подій, фактів. Це веде до певної мінімізації помилок у дослідженні, адже – наприклад, репрезентовані в попередніх історико-літературних дослідженнях – події й твердження перевіряються загальним дискурсом (“духом часу”), а останній визначається в контексті критично вивіреного матеріалу. Характерним в цьому плані є те, що, осмислюючи рецепцію Гоголя в українському зарубіжному літературознавстві, перше, ніж викласти ті чи ті погляди якогось автора, Барабаш спочатку представляє значущі в цьому випадку фрагменти авторської біографії. Останнє допомагає краще зрозуміти, як ці погляди склалися і що вони виявляють у своїх глибинах. За публікацією в місячнику “Наші дні”, “Щоденником” Аркадія Любченка, спогадами Юрія Шевельова дослідник реконструює культурний дискурс Львова 1943 р. і в його контексті представляє дискусію про Гоголя, що відбулася у другій половині червня того року в одному літературно-мистецькому клубі міста. Також цікаво Барабаш виявляє суспільно-політичні та культурні особливості 1930-1940-х рр., які допомагають пояснити факт публікації в 1942 р. у Харкові повісті Віктора Петрова “Без ґрунту”, а також ті цілі, які переслідувала ця публікація. В оригінальний спосіб він представляє “петербурзьку тему” в Шевченковій повісті “Художник”, де за фрагментами міста, здавалося б, нейтрально зафіксованими оповідачем, бачить дотичні до цих фрагментів важливі події історичного минулого (“ріг сенату” – Сенатська площа – повстання декабристів; “Троїцькій міст”, з якого відкривається “панорама Виборзької сторони” – глянути “трохи ліворуч” – панорама Петропавлівської фортеці – закатований Павло Полуботок).

Необхідно зробити одне застереження. Ідея реконструкції певних подій та вивірення окремих тверджень, виходячи з загального дискурсу часу, має загалом гіпотетичний характер. Така реконструкція має ймовірний, а не фактологічно-верифікований статус. І це дещо понижує рівень заявленої дослідником “фактологічної точності”. Адже немає даних, які б підтвердили “реальність” відповідної реконструкції з усіма висновками, що з неї випливають. Однак, можливі втрати (наявність суб’єктивного чинника в процесі реконструкції) компенсуються тут істотними здобутками. Адже реконструкція виявляє загальну логіку – характерну для суспільно-політичних та культурних обставин того часу – подій, і в контексті цієї логіки пояснює те, що за наявних обставин не може бути верифікованим натепер чи в принципі. Образно кажучи, Барабаш заповнює окремі білі плями на полотні, виходячи з загальної композиції явленого на ньому рисунка. Справді, дослідник відходить від точності факту, але він вдається до точності логіки. І, на нашу думку, поки відповідні реконструкції не будуть перекреслені появою нових фактів, вони можуть використовуватися у літературознавчих працях, виступаючи в ролі робочих гіпотез, ймовірних, але (ще) не доведених концептів. Важливим у цих реконструкціях є не так їхня точна фактологічна забезпеченість, як те, що вони допомагають краще побачити певне явище, глибше проникнути в його сутність. Тому такі реконструкції ми розглядаємо як позитивну складову дослідницького ідіостилю автора “Не відверну лиця…” Насамкінець зазначимо, що описаний тут реконструктивний принцип до певної міри суголосний із “контекстуальним” підходом Івана Дзюби, який у його монографії “Тарас Шевченко” побачив Барабаш (спільність, як і відмінність, методологічних засад цих двох дослідників може бути предметом окремої розмови).

Детальніше зупинимося на критичній складовій у літературознавчих розвідках Барабаша. Для автора “Не відверну лиця” не існує авторитету імені, натомість він пошановує авторитет думки. Відтак на сторінках книги можна знайти критичні висловлювання щодо окремих суджень таких авторів як Драгоманов, Франко, Маланюк, Шерех. Барабаш не погоджується навіть з Шевченком, коли той говорить, що Гоголь “свого язика не знає”, оскільки таке твердження, на думку дослідника, є “надто категоричним”, воно “не відбиває всієї складності проблеми”. Водночас автор “Не відверну лиця…” у працях Дмитра Чижевського і Юрія Шереха відзначає й поціновує такі властивості як “самостійність мислення” та “наукове сумління”, а також надання “переваги проникненню в суть суперечливого явища перед його засудженням, аналізові – перед вердиктом, означенню – перед наличкою” (с. 302). Ці основоположні для дослідницького дискурсу риси виразно постають в письмі Барабаша-літературознавця. Тому він виступає за чітке розмежування “патріотичної риторики” та “наукового пошуку”. Барабаш стверджує, що національно-патріотична налаштованість у міркуваннях (наприклад, коли Валерій Шевчук вдається до надмірної “українізації” творчості Гоголя) є річчю зрозумілою в контексті наявної соціокультурної ситуації, однак вона часто веде до появи відверто кон’юктурних міркувань, викривленого та спрощеного бачення проблеми. Наукова сумлінність та прагнення бачити явище у повноті виявляються зокрема у тому, що дослідник не оминає дражливих, неприємних для української соціокультурної свідомості тем. Так, у суспільно-політичній діяльності Мазепи Барабаш фіксує не тільки любов до України, але й виразні егоїстичні мотиви, що штовхали гетьмана на неприйнятні з моральної точки зору вчинки (така правда про гетьмана дає змогу краще зрозуміти – в усіх перегинах і недохопах – образ Мазепи в однойменній поемі Сосюри). Схожим чином дослідник говорить про “прихильний інтерес” Маланюка до нацистської Німеччини, що є ще одним свідченням захоплення поета “атмосферою сили”, проявами “колективної волі”, “зорганізованості” – усього того, чого так не вистачало українському суспільству. Барабаш говорить про складові “інь” і “ян” українського духу, які передають як “внутрішню діалектику”, так і “двоєдину цілісність” останнього; представляють “тяглість національної історичної долі”. Відповідними репрезентантами згаданих символічних концептів є життєві та творчі шляхи Гоголя і Шевченка. З цього твердження випливає невтішний для української свідомості факт, що проблема національної зради й переходу талановитих представників нації на духовну працю “на чужому полі” є притаманною властивістю української душі (цю тезу Барабаш ще виразніше формулює у книжці “Коли забуду тебе, Єрусалиме…”).

З цим фактом не можна не погодитися. Два найбільші літературні генії України, які представили два відмінні шляхи ідейно-естетичного розвитку художньої думки – націо-доцентровий і націо-відцентровий – така опозиція (якщо не входити в певні нюанси) набуває статусу архетипного протиставлення, що знайшло своєрідне відображення у авторському використанні давньокитайської натурфілософської символіки. Однак, за всієї доцільності цієї опозиції у випадку із Гоголем та Шевченком зокрема і ХІХ ст. загалом, виникає питання: чи можна аплікувати цю опозицію до культурного процесу наступного, ХХ століття? І чи є в останньому ідейно-естетичний “відцентровий” адекват до “доцентрової” творчості Лесі Українки, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, раннього Павла Тичини, Тодося Осьмачки, Володимира Свідзинського, Євгена Гуцала, Валерія Шевчука, Миколи Вінграновського, Василя Голобородька, Олега Лишеги, Василя Портяка, Євгена Пашковського та ін.? Очевидно, що вибудувати рівноцінну протилежну лінію не можна. Отож, слід уточнити, що запропонована опозиція “інь” і “ян” української духовної культури” об’єктивно виявляє українські соціокультурні процеси в ХІХ ст., однак її недоцільно використовувати в контексті ХХ ст.

І тут варто сказати про ті нечисленні випадки, коли автор “Не відверну лиця…” не сягає свого ж рівня “наукової об’єктивності”, коли в його текстах трапляються не зовсім обґрунтовані твердження, або промовисті стильові огріхи. Загалом не вдалою, на нашу думку, є стаття “N.Y. група – “поза традиції” як традиція”. В ній Барабаш виявляє своє недостатнє ознайомлення з матеріалом дослідження, із безпосередніми його джерелами, опосередкованим свідченням чого є низка (!) покликань на праці інших дослідників (Миколи Ільницького, Тараса Салиги), з яких автор статті бере факти щодо існування Групи. Барабаш цікаво інтерпретує поетичну творчість Патриції Килини та Юрія Тарнавського, проводить слушну ідею (основна теза статті) щодо своєрідну вписаність творчості “нью-йоркчан” в українську духовно-поетичну традицію. Однак він виявляє не повне розуміння суті творчості Емми Андієвської, коли вважає її однією з “найпостмодерністичніших авторів у сучасній українській літературі” і тут же вказує на наявну в її поезії мовну функцію – “носія національної духовності” та “естетичного коду” (с. 413). В даному випадку не коректно за однією лише ознакою експериментування із синтаксисом та фонікою відносити творчість поетеси до постмодернізму (це стосується як Андієвської, так і Віри Вовк). Говорячи про первісний склад Групи, Барабаш вдається до словосполучення, стилістика якого далека від духу цього літературного об’єднання – “нью-йоркці” першого призову” (що-що, а ідея “творчого призову” була дуже далекою від світоглядно-мистецьких уявлень представників цього угруповання). Також науково некоректним у статті є використання налички “народницький” (зрештою, цю наличку можна побачити і в інших студіях Барабаша) задля означення певних рустикальних естетично-наративних форм. Після студії Володимира Моренця “Народництво – позитивізм – модернізм” (“Слово і Час”, 2000, № 1), в якій докладно розглянуто і проаналізовано дискурс поняття “народництва”, використовувати останнє у згаданому означенні є неприйнятною з точки зору “наукової об’єктивності” справою. До честі автора “Не відверну лиця…” треба сказати, що він сам у постскриптумі доволі критично означує цю свою статтю, зазначаючи, що та “належить своєму часові”. Однак, на його думку, тоді вона була “однією з непозбавлених користі першорозвідок” і чимось прислужилася в подальшому, більш глибокому дослідженні цієї теми. І саме тому він включив її до корпусу текстів книги. Зрештою, він “не відвертає лиця” від того, що колись написав.

До проблемних моментів у представлених студіях можна віднести твердження Барабаша про “деструктурованість” літературного процесу (с. 620). З цією тезою можна посперечатися, адже там, де один дослідницький підхід бачить відсутність структури, інший – може побачити її наявність в інакшому вимірі. Тобто теза про “деструктурованість” процесу є вельми умовною. Її можна з однаковою вірогідністю і утверджувати, і спростовувати. Також застереження викликає той факт, що дослідник вписує (с. 601) в систему “перехідних літературних епох” (“пізнє бароко” / “нова українська література”, “народницькі тенденції” / “модернізм”) період 1920-1930-х рр., адже в останньому природа соціокультурних змін – коли українське духовне відродження було брутально розстріляне – є відмінно іншою, аніж у двох попередніх випадках. Не можна погодитися і з тим, коли Барабаш, щоправда, із певними зауваженнями, приймає формулу А.Гриценка, в якій той перекручує відому фрейдівську концепцію про формування структури особистості, й аплікує згадану формулу до біографії Гоголя.

Однак такі дискусійні моменти є неминучими епізодами дослідницького пошуку, в якому, і тут не можна не погодитися з дослідником, завжди присутні суб’єктивність та релятивність. В цілому ж студії Барабаша виявляють високий рівень літературознавчого дискурсу: витриманий естетичний смак, вдумливість та тонке відчуття матеріалу (нюанси промовляють дуже багато), неспішне розгортання дослідницького сюжету (нерідко з багаторівневою розробкою теми), виваженість суджень, авторська саморефлексія. Остання самопроявляється зокрема у композиційній продуманості книги, а також, як вже йшлося, у наявності постскриптумів до кожного представленого тексту. Барабаш говорить про свою методологію – її визначальними складовими є структурно-семантичний та компаративістичний підходи – не стільки для того, аби допомогти своєму “лінивому” читачеві краще зрозуміти написане, скільки для того, щоб самому собі ліпше пояснити себе ж. З огляду на виразно виявлену рефлексійність щодо власного письма поруч із “Не відверну лиця…” Юрія Барабаша можна поставити книжку Володимира Моренця “Оксиморон”.

Вміння тонко відчувати матерію художнього слова Барабаш демонструє на прикладах аналізу прози Гоголя, поезії Шевченка, Ліни Костенко, Патриції Килини. Також естетичний смак дослідника проявляється в його мові, на чому хотілося б зупинитися докладніше. Загалом Барабаш володіє високим рівнем мовомислення: його розвідки визначаються чіткістю вислову, стильовою “прозорістю” та відсутністю смислових “шумів”, наявністю доречних аналогій і паралелей тощо. Він нерідко вдається до рідкісних лексичних одиниць: “письмівка” (у значенні ‘курсив’), “сказати б, приторком” (тобто ‘мимохідь’), “тичення” (в значенні ‘стосунок’), “зачучверілість” (як ‘обмеженість’, ‘нездатність бачити проблему ширше’), “нáвіч” (в значенні ‘перед очима’, ‘очевидно’) тощо. Такі словесні “інкрустації” виявляють рух автора до добірного способу висловлювання. Натрапляємо на випадки, коли Барабаш творить нові мовні форми, наприклад: “рóзметі точок зору” (тобто ‘розмаїтті’), “вáженіші формулювання” (у значенні ‘важливіші’, ‘посутніші’). А також на фрагменти, в яких дослідник вдається до лексично-значеннєвої гри, завдяки якій здійснюється певне нюансування думки (“нездійснений” – “нездійсненний”, “таке сновиддя є тінню дійсності, але тінню дійсності”, “коротка, але бурхлива, точніше – бурхлива, але коротка love story”). Та водночас не можна не помітити певних мовних огріхів (загалом їх небагато), пов’язаних із тривалим перебуванням в російськомовному середовищі. Насамперед йдеться про часте використання – доволі розповсюдженого й серед “материкових” українських літературознавців – форми орудного відмінка дійової особи (на кшталт “написана Гоголем повість”), а також вживання мовних кальок (“не рахуватися з ним немає підстав”, “чіпати цю болючу тему якось не рука”, “не знає, на яку ступити”).

Загалом книга “Не відверну лиця” пропонує чимало ідей, гіпотез, концептів, які допомагають не тільки зрозуміти проаналізований матеріал, а й спонукають до подальшого його осмислення. Вони також можуть бути апліковані до інших літературних явищ та проблемно-тематичних блоків. Серед конструктивних напрацювань та пропозицій Барабаша можна назвати ідею трифазовості літературного процесу у період зміни літературних епох (кінець – перехід – початок), що наголошує не на розривах між епохами, а на їхній пов’язаності, і фіксує останню процесуально; детальне висвітлення російсько-української “мовної дихотомії” Гоголя, яка є “лінгвістичною проекцією його душевної та духовної двоїстості”; теза про “онтологічну єдність” – попри різні соціоетнічні та ідеологічні контексти – материкового і позаматерикового українського літературознавства, що зумовлюється мовою, національною ідеєю та християнською духовною традицією; розгляд “Щоденника” Любченка як “метатексту”, в якому органічно сполучені “тексти сьогодення” і “тексти пам’яті” (автобіографічної та літературної); детальне висвітлення образу-концепту “чужі люди” у творчості Шевченка; реконструкція психологічного, соціокультурного дискурсу “навколо” тексту (“Без ґрунту”) й відтворення за останнім “прихований” внутрішній світ автора (Віктора Петрова) тощо. Відзначимо ще один момент. Коли Барабаш у низці розвідок зупиняється на темі “малоросійства”, то спершу виникає питання: навіщо це робити? Нащо витрачати час і папір на доведення того, що й так само собою зрозуміло – національна світоглядно-духовна ущербність є негативним явищем як для психіки окремої людини, так і для держави в цілому. Однак, слід визнати, що допоки ця тема не буде належним чином розглянута і осмислена, ні про яке оздоровлення національного організму не може йти мова.

Левова частина текстів цієї книги присвячена постаті Миколи Гоголя. Варто зазначити, що Гоголь, Шевченко і Сковорода – улюблені, центральні автори Барабаша-літературознавця; автори, які стоять біля джерел нової української літератури і які визначають магістральні тенденції її розвитку. Барабаш виводить українське гоголезнавство на якісно інший рівень осмислення проблем, що є чи не найважливішим гносеологічним “месиджем” “Не відверну лиця…” Також явлені у книзі розвідки виявляють високий рівень авторських рефлексій та настійливе і невтомне прагнення “наукової об’єктивності” – ті цінні властивості літературознавчого дискурсу, завдяки яким він постає й викликає пізнавальну зацікавленість у читача.