Приватний Зеров

В сердце у каждого свой Крокодил.
Н. Зеров

Про те, що Микола Костьович віддавав перевагу стункій, мов промінь, чистій Навсікаї й кривився від прянощів рафіновано розпусної Саломеї, відомо кожному, хто коли-небудь читав сонетаріум неокласика. Звісно, йшлося не стільки про контрастні жіночі типажі, як про антитезу «здорової, життєрадісної» елліністичної культури, милої серцю Зерова, й ірраціонально-темної азіатської, якої той ніяк не сприймав. Утім, поезія метра, як і саме його життя, не такі вже бідні на жіночі персонажі й не такі аскетичні, як здається. Зеров, інтимний лірик, писав переважно російською і, вочевидь, ставився до цієї ділянки своєї творчості як «альбомної», не призначеної для друку. А позаяк ці його тексти дуже автобіографічні, то разом з епістолярієм і спогадами сучасників дають прецікавий матеріал для дослідників.

Переднеокласичне
Студент Зеров більше спостерігав за амурними пригодами своїх університетських товаришів, аніж сам піддавався любовним спокусам, хоча, бувало, на зимових канікулах удома, в Кролевці, й упадав у клубі коло дівчат. Та все ж не на голому місці з-під пера поета-початківця постає цикл «Amor renovatus…» (1912–1914), що складається з поетичної «Посвяти» та ще чотирьох віршів, у яких ретроспективно переживається «неверная, но крепкая любовь». В одному з них, за назвою «Вгорі, над банями собора…», на тлі освячення великодніх пасок оспівується дівчина – «кохана Ліселія». Під цим екзотичним ім’ям поет, ймовірно, зашифрував глухівчанку Олену Мусієнко, слухачку Київських жіночих курсів, до якої разом з друзями «ходив у гості» (пікантними подробицями біографії свого товариша поділився довгий на язик Петро Горецький).

У провінційній златопільській глушині, «на вигнанні», що тривало від серпня 1914 до осені 1917 року, 24-річний гімназійний вчитель латини й історії знайомиться з дрібненькою на зріст викладачкою французької мови Валерією Арсеніївною Пероговською. Попівна з Волині Валерія (саме так вона тривалий час фігурувала в літературі, а її прізвище з архівних глибин нещодавно дістав В. Є. Панченко), одночасно із Зеровим почала викладати у Златопільській гімназії. Узимку Зерова, Пероговську й ще одного їхнього колегу часто бачили на ковзанці. Жвавий Зеров веселив усіх імітацією «стилів» різних категорій ковзанярів: «початківців», «гімназисток», «службовців». Спортивні захоплення Зерова, його почуття гумору й ерудиція дуже імпонували гімназистам, які називали свого вчителя Пупсиком, бо був рожевощоким і веселим.

Стосунки з Валерією Арсеніївною набирали обертів. Улітку він їде в гості до її батьків. Та подорож стане поштовхом до появи відомого сонета «Скорпіон» – «з цілковито затушкованим любовним звучанням», за словами Віктора Петрова. Зеров залишив автокоментар до тексту: «Враження ночі 28.06.1917 в с. Татариновці під Житомиром». Двома роками пізніше поет згадуватиме ту поїздку:
И часто вижу я вершины
Моих татариновских дней –
Забытый сад и георгины,
И пруд в оправе камышей.
И афродитское проклятье
Со мною вновь: я вновь влюблен
И вижу узкий вырез платья
И твой сиреневый кулон.
Но как теперь невозвратимы
Вершины тех далеких гор!
Какой тоской неистребимой
Объят юдольный фантазер!

Стосунки з учителькою французької мови мали сумний фінал, деталі якого ще належить встановлювати біографам.

У Златополі Зеров зблизився з родиною інспектора гімназії Трохима Ромасюкова, часто бував у нього вдома, де панувала українська атмосфера, любили музику й спів. Новоприбулий учитель із Києва спілкувався з доньками інспектора – Ніною та Вірою. У Ромасюкових часто збиралася молодь, влаштовували танці. Зеров не стояв остронь забав. У товаристві 17-річної веселунки Ніночки ставав особливо дотепним і спритним, упадав за дівчиною, проте вона мала іншого нареченого, за фахом, за якого незабаром вийшла заміж. Віра, молодша від сестри на три роки, була не по літах статечна й небагатослівна. Сестрин залицяльник, майбутній шурин Сергій, кепкував з гімназистки: «Така серйозна, що слід би називати тебе не Віра, а тітонька Віра». Цей дотеп підхопив Зеров і почав називати дівчину «тетя Вера».

Сестри Віра й Ніна Ромасюкові
Сестри Віра й Ніна Ромасюкові

У січні 1920 року, заїхавши з Баришівки до Києва, Зеров випадково зустрів Віру Ромасюкову. Він дуже зрадів, запросив у гості, а за кілька днів приніс їй зошит списаних від руки своїх російських віршів. Рукописна збірочка «Choix de poesis» відкривалася присвятою Вірі Трохимівні Ромасюковій:
Бываю тетушки моложе,
но тетистее и мудрей.
И резвость в них как-будто строже,
и мысль надежней и мыслей…

Власниця зеровського рукопису Віра Ромасюкова, яка згодом стала лікарем-терапевтом і мешкала на київській Русанівці, стверджувала, що частину ліричних віршів у подарованому їй зшитку було навіяно Зерову його «дружбою» зі вчителькою французької мови. Окрім того, дослідники припускають, що «крокодилячий цикл», зокрема вірш «Не верь, о дева, Крокодилу…», міг стосуватися Ніни Ромасюкової та когось із її численних залицяльників. Вірш «Этот крупный законченный почерк…», що ввійшов до ромасюковської збірки, в дещо іншій редакції Микола Зеров надіслав 22 січня 1917 року ще одній своїй київській знайомій – вчительці математики Лідії Книшевій у супроводі листа, в якому куртуазно засвідчував: «остаюсь неизменным поклонником». Це їй кількома роками перед тим, виїжджаючи до Златополя, він подарував «на добрую память» свою фотокартку та з провінції слав римовані рядки: «От любви, от крепкого ли чаю // Я заснуть сегодня не могу, – // О тебе, любимая, мечтаю: // Я в душе твой образ берегу».

Не Філемон і не Бавкіда
Зі своєю майбутньою дружиною Софією Федорівною Лободою Зеров познайомився у студентській їдальні (на теперішній вул. Леонтовича). У жартівливому сонетному циклі «Зламався зуб» Зеров згадує «байдужу і далеку» Сонічку, що проходить повз нього «як гордая княгиня», рвучи й ранячи його серце. Згадується тут і «ворог Сергій» – певно, Сергій Назимов – вродливий конкурент Зерова в боротьбі за прихильність Соні, якому вона відмовить і який залишить Київ разом із білими.

Микола Зеров із дружиною Софією
Микола Зеров із дружиною Софією

Однолітка Миколи Софія походила з висококультурної родини. Її батько закінчив учительський інститут, служив у Луцькому окружному суді. Кузен Микола Лобода був директром Київського ІНО. Софія вчилася на історико-філологічному факультеті Вищих жіночих курсів. Часто із сестрами обідала в студентській їдальні, де до них долучався Зеров. Він розважав Лобод декламуванням віршів і переповіданням прочитаного. А оскільки мав неабиякий інтелект, то сестри прозивали його «Енциклопедією». За гарної погоди компанія вирушала на прогулянку, любили повештатися Контрактовим ярмарком на Подолі. З часом Зеров почав бувати вдома в Лобод, де вечорами збиралося студентське товаристово.

Під час Першої світової війни, коли Зеров учителював у Златополі, Софія вирушила на фронт: працювала на Волині й у Галичині сестрою-господинею на харчувальному пункті для робітників, що копали окопи. Наприкінці війни повернулася додому й знову відновила спілкування із Зеровим. Їй пощастило влаштуватися на роботу в Книжкову Палату до відділу, яким керував Юрій Меженко. Зеров частенько туди навідувався, щоб переглянути нові надходження й погомоніти на перерві із Сонею.

Справу з одруженням Миколи й Софії вирішили котлети. Якось Софія захворіла на тиф і потрапила до лікарні. Зеров, щоб підтримати хвору, на останні гроші купував і передавав їй м’ясні котлети, які тоді були неймовірною розкішшю. Котлети зробили свою справу – Софія почала одужувати, проте дуже непокоїлась, як зможе заробити стільки грошей, щоб повернути витрати. Зеров потім жартував, що Софія повелася хитро: вирішила ліквідувати борг, вийшовши за нього заміж.

Вінчалися нещасливого за народними прикметами 13-го лютого 1920 року, наступного ж дня після освідчення, – хотіли встинути до посту, який ось-ось мав розпочатися. Зеров купив обручки, запросив боярами Бориса Якубського та Петра Стебницького. Якубський відреагував на новину не надто радісно: «Що ви, Миколо Костьовичу? Вона така розбещена, що кине вас за рік», – втім, погодився бути свідком. Софія побігла до шевця забирати черевики з протертими підметками, які щойно віднесла в ремонт. Вінчалися в будень у тюремній Борисоглібській церкві на бульварі Шевченка, до якої, відпросившись з роботи на півгодини, прийшли пішки, бо трамваї не ходили. Після обряду новоспечений чоловік провів дружину додому й побіг на лекції. Час був голодний, пригощати гостей не було чим, тож весілля не влаштовували.

Подружжя спочатку жило дуже скромно, з власних меблів мали лише письмовий стіл. Утім, на побутові труднощі неокласик не нарікав, пив багато чаю, їв мало, хоча й міг ум’яти всі солодощі, що були в домі, тому просив дружину, щоб вона їх від нього ретельно ховала. У побуті Зеров був непрактичним, нібито не міг навіть забити цвяха. Усю роботу дружина виконувала сама, щоправда, чоловік допомагав носити воду до помешкання. Одного разу поет Дмитро Загул, побачивши Зерова за цим заняттям, розповів комусь: «От так вклепався бідний Зеров! Він носить своїй жінці воду», – за що отримав прочухана від Софії, яка, зустрівши його, добряче відчитала.

У Баришівці Зерови зазнайомилися з Віктором Петровим. Чоловіки мали спільні інтереси, часто сперечалися. Софія з цікавістю слухала їхні розмови, але не втручалася. Петрову дружина Зерова припала до вподоби. Одна знайома описувала Софію Федорівну як «красиву, цікаву жінку», в якої не було «ніякої трафаретності, ніякої сірості», інша ж казала, що це була «немолода, негарна пані, дуже чорнява, з дуже підфарбованими щоками». Вона добре орієнтувалася в людях, любила читати, знала польську й французьку мови (в її перекладі опубліковано «Йокасту» Анатоля Франса та у співперекладі з Маргаритою Калинович «Комедійну історію»).

Про роман, що згодом спалахне між Софією та Петровим, Зеров знав і мучився, але хотів зберегти сім’ю заради сина Костика, якого дуже любив. Малий був не за віком розумним і кмітливим, Всеукраїнський з’їзд лікарів-педіатрів навіть відзначив його як вундеркінда. Коли 9-річний хлопчик помер від шкарлатини, а дружина перебувала в лікарні з тією ж хворобою, Зеров, тяжко переживаючи втрату, написав:
Потерей сына страшно заплатила
Судьба неверной и моей жене:
Ее, больную, весть почти убила, –
Так для чего же жить теперь и мне?

Звільнений з університету й розбитий особистим горем, неокласик у пошуках роботи виїхав до Москви, де його незабаром заарештували. Софія ж лишилася в Києві.

Педагогічна еротика
Роль жертви адюльтеру насправді Зерову не надто пасувала. Талановитий педагог, Микола Костьович користувався незмінною популярністю у студенток. Про його магнетичний вплив ходили легенди. Михайло Рудницький згадував епізод із ранньої викладацької практики свого колеги: Зеров врятував гімназистку-красуню Емілію Ліпецьку від авантюрних стосунків з поручиком-пройдисвітом і «викресав» іскру її поетичного таланту. «Холодною ніччю похмурою, // В осінній задивлена парк, // Я прагну постати Лаурою // Для першого з славних Петрарк», – заримувала Міля, натхненна підтримкою свого геніального вчителя.

Улітку 1934 року випускниця Київського університету Алла Цівчинська, почуваючись «пушкінською Татьяною», передала на прощання професорові Зерову лист: «В Вас вижу я идеал Человека. Зная, что Вы живете, работаете, читаете свои чудесные лекции, – легче жить, – так думаю не только я. Как счастлива я, что переехала в Киев, где пришлось мне встретить Вас! Это случилось затем, чтобы, слушая, наблюдая Вас, – я начала любить жизнь, верить в возможность найти счастье в своей работе, побеждая силою интеллекта, ума все препятствия, неизбежно возникающие на пути, любить людей, несмотря на все гадкое и злое, присущее им, и иметь веру в Прекрасное, неустанно стремясь к нему». Алла Аполлонівна Цівчинська з міста Олександрії на Херсонщині (чудова неокласична ономастика!) перевелася з Одеського інституту профосвіти до Київського університету. Про відомого професора Алла знала задовго до їхнього знайомства від свого дядька Михайло, з яким в юності дружив Микола Костьович. Образ Зерова в уяві дівчини зливався з образом її батька, якого вона рано втратила і з яким пов’язувала найшляхетніші людські риси.

Історію взаємин із професором Алла описала в автобіографічному романі «Незабутнє, немеркнуче…» (Нью-Йорк, 1962), оповідь у якому ведеться нібито від імені приятельки авторки, закоханої в Зерова, провінційної мрійниці Лялі, за якою легко впізнається сама Алла. Павло Зайцев хвалив книжку Цівчинської за «прекрасну фактуру» й порівнював із романом-спогадами княжни Варвари Рєпніної про Шевченка. Це дивний платонічний роман «поглядів та усмішок», роман «без освідчень і без пестливих слів». Лекції викладача заворожували й приголомшували дівчину, зникали всі недоліки його зовнішності: «кирпатий, м’ясистий ніс, випнуті наперед уста», «обдерті кишені пальта чи зім’яті, невідпрасовані борти піджака». Дівчина відчувала спорідненість їхніх із професором душ, але майже півроку з ним не розмовляла через відчуття власної нікчемності. Намагалася бувати скрізь, де можна було побачити й почути викладача, що скидалося, за її ж словами, на «сентиментально-солодкаве «переслідування» дурочкою-інституткою свого «предмета»». Особливих проявів «активності» з боку Зерова не спостерігалося. Повернувшись після навчання на батьківщину, Алла листувалася з професором, фрагменти з його епістолярію опублікувала у своєму романі. Доля Алли склалася непросто: під час війни вона як остарбайтер потрапила до Німеччини, у 1950-х емігрувала спершу до Австралії, а потім – до США. Працювала прибиральницею, швачкою, коректором, видала свої повісті: «Сніжинки в хуртовині», «Край дороги», «Зоя – життя». Померла 1997 року в Нью-Йорку.

Між двох Людмил
В одному з листів, оригінал якого не зберігся і про зміст якого відомо зі слів отримувачки, Микола Костьович писав: «Є в мене дві приятельки Людмили, одна живе в Києві, друга – в Харкові. Та, що в Києві, дуже мені віддана, і я, намагаючись не бути жорстоким, ставлюся до неї доброзичливо, хоч у глибині душі лишаюся холодним і байдужим. Ця жінка – властиво недурна й непогана – зовсім не в моєму стилі, дарма що я сам подобаюся їй чимраз більше. Я буваю в неї, хоч переважно для того, щоб викликати ревнощі Соні, взяти реванш. Проте до київської Людмили немає в мене почуття любови й ніколи його не буде. А в Харкові є друга Людмила. І тут наші взаємини зворотно-пропорційні. Мені вона безмірно дорога – і як мій найближчий друг, і як жінка. Я почуваю велику симпатію до неї, ні, це не те слово.., а те слово, що його так хочеться їй сказати, що часто готове зірватися з моїх уст, очевидно ніколи не доведеться вимовити. Бо вона, ця жінка, що відповідає моїм уподобанням, байдужа до мене. Так само не бажаючи бути жорстокою, вона і привітна, і доброзичлива, але це зовсім не те, чого я спраглий. Вона не любить і ніколи не полюбить мене, бо любить іншого».

Учасники семінару підвищеного типу з української літератури в КІНО. Ліворуч від Миколи Зерова – Людмила Кошова. 1928 р.
Учасники семінару підвищеного типу з української літератури в КІНО. Ліворуч від Миколи Зерова – Людмила Кошова. 1928 р.

«Близька» й «далека» Людмили ніколи не зустрічалися. Перша жінка, про яку оповідав Зеров, – його студентка Людмила Василівна Кошова. В університеті знали, що Люся була «симпатією» професора. Вона ніколи не пропускала його лекцій, добре вчилася, після завершення студій викладала українську літературу в одній з київських шкіл, займалася й наукою: опублікувала дослідження «Шевченко та «Исторія Русовъ»» (1928), вступ і примітки до одного з томів «Серії мемуарів про Шевченка» (1931).

Кошова бувала вдома в Зерових – приходила по книжки й поради. Між нею і Софією Федорівною існувала неприхована глибока антипатія. Тож Зеров частіше навідувався до Кошової, яка мешкала разом зі своїми сестрами й мала власну кімнату. Заміж київська Людмила так і не вийшла. Якийсь час сподівалася, що Зеров розлучиться з Софією і одружиться з нею, втім йому таке й на думку не спадало. Переживаючи втрату сина й поневіряючись Москвою в пошуках роботи й житла, Зеров писав Кошовій листи. «Человек выбитый из колеи и ни в какую колею не попадающий», намагався облаштувати новий побут, думав, як обміняти київську квартиру на московську й з’їхатися з дружиною. Людмила Кошова виконувала роль «пересильного пункту»: через неї Зеров переказував повідомлення для Соні, через неї отримував листи від Василя Чапленка, якому завдячуємо збереженням сонетаріуму неокласика. Вже на етапі, перед відправленням на Соловки, Зеров нашкрябав олівцем поштівку відданій, але нелюбимій жінці: «Дорогая Люся, пишу Вам из Кеми – морской пристани. Через час-два еду к месту назначения. Прошу не забывать, и если будет возможность, хоть изредка присылать «Социалистический Киев», а может быть и нечто более существенное. Прошу переписать для меня французские мои переводы, переводы из Брюсова, Лермонтова – у меня нет своего экземпляра. И передать через дедушку – Соне, или просто дедушке. Привет Вашим. Целую руки. Буду благодарен за память. Н. Зеров».

Із другою, харківською Людмилою, Зеров познайомився в будинку відпочинку в Криму в серпні 1927 року. Людмила навчалася тоді в аспірантурі Харківського університету на філології, була заміжня. Курортне знайомство неокласик сприйняв дуже серйозно, подейкують, так захопився Людмилою, що навіть збирався розлучитися з дружиною.

Зустрічі й листування Зерова з Куриловою тривали з 1927 по 1934 рік. Зеров часто їздив до Харкова, заприязнився з чоловіком Курилової – мовознавцем Миколою Перегінцем. До Людмили був підкреслено уважний, дарував їй книжки, дорогі цукерки і квіти. Людмила бувала в Києві – зупинялася в Зерових. Під час одного такого візиту відбулося освідчення, деталі якого Курилова переповіла у своїх мемуарах: «Ми сиділи вдвох на канапі в його кабінеті в Києві. Був майже літній вечір на початку вересня. В квартирі нікого, окрім нас… Зеров не хотів запалювати світла і запитав у мене про це. Я не заперечувала. Тоді він сказав, що хоче прочитати мені вірш «із значенням».
– Ваш? – запитала я.
– Ні, Фета. Але його слід розуміти так, наче він мій.
– Читайте.
І він почав, узявши в свої руки обидві мої:
Я тебе ничего не скажу,
Я тебя не встревожу ничуть.
И о том, что я молча твержу,
Не решусь ни за что намекнуть…
Целый день спят ночные цветы,
Но лишь солнце за рощу зайдет,
Раскрываются тихо листы,
И я слышу, как сердце цветет.
И в больную усталую грудь
Веет влагой ночной… я дрожу.
Я тебя не встревожу ничуть,
Я тебе ничего не скажу.
Коли він кінчив, ми довго мовчали. Нарешті він запитав:
– Ви зрозуміли мене?
– Здається, так, – відповіла я.
– Так мені нічого вам і не казати? – знову запитав він.
– Краще не казати.
– Ви любите Миколу Петровича?
– Так. Адже і ви любите Софію Федорівну.
– Я дуже її любив, – голос його затремтів, – але тепер вона любить другого.
– І все таки більше про це не треба. Таж ви маєте ще Костика. Котика Вашого, – додала я.
– Так, Котик. Його я люблю над усе на світі.
– От і добре. Кінчім про це.
– Гаразд, кінчім. – Він глибоко зідхнув, мовчки, швидко, ледь торкнувшися устами поцілував обидві мої руки, рвучко підвівся і вийшов на балькон. Я мовчала й не рухалася, мені було нелегко».

Стосунки із Зеровим Курилова вперто називала «дружбою-ніжністю» й запевняла, що вони ніколи не були інтимно близькими. Коли влітку Людмила відпочивала в Теберді, Зеров щодня слав їй листи (додому йому було незручно так часто писати через чоловіка). У кожен свій лист романтичний неокласик укладав травинку, каштановий, кленовий, дубовий чи березовий листок, пролісок, фіалку, листівки з краєвидами Києва. Надіслав Людмилі поезії «Джерела Качі» й «На віддаленні», а також низку віршів російською.

Курилова сприймала ці вірші як адресовані саме їй, вважала, що їх датовано 1927–1935 роками. Однак, цікаво, що більшість цих текстів написано задовго до знайомства з Людмилою. Окрім того, деякі з віршів у раніших рукописах Зерова мали ще й зашифровані у криптонімах присвяти іншим жінкам. Скажімо, «Для вас, покойной и медлительной…» (28.Х.1917) Зеров присвятив «А. В. С-ич», «Склоняясь к блеклым чернилам…» (24.Х.1918) – «Е. П. Ж». Звісно ж, неокласик змінював окремі інтер’єрні й портретні деталі. Так, якщо адресатці А. В. С-ич Зеров писав: «и жду, что вы, быть может, вспомните // унылый вечер муз и поз, // ваш страх и речи в низкой комнате», то Курилова вже мала згадати «лиричный вечер муз и поз, // стихи и речи в тихой комнате». Якщо в Е. П. Ж. відзначав «нескудеющий смех», то в Курилової сміх був «колокольчатый». Ліричний герой вірив, що припаде губами «к темным разбившимся кольцам жестко подвитых волос» своєї пасії років юності та «к тонким разбившимся кольцам» харківської Людмили.

Софія знала про «дружбу» Людмили зі своїм чоловіком, проте, за словами Курилової, не ревнувала, бо відчувала, що з її боку не загрожувала жодна небезпека. Людмилі було відомо про «роль» Петрова в сімейному житті Зерових. Спільне лихо – чоловіка Курилової, як і Зерова, було репресовано – зблизило жінок. Під час німецької окупації Людмила залишася в Харкові, в «Українському засіві» під псевдонімом «Л. Милич» опублікувала вірш, присвячений Зерову. Юрій Шерех висловлював припущення, що Курилова «виконувала якісь послуги ра¬дянському режимові», позаяк після повернення радянських військ не лише не була заарештована, а й навіть дістала дозвіл переїхати ще перед закінченням війни до Львова, де обійняла посаду завкафедри російської мови Львівського університету.

По війні Софія і Людмила листувалися, теревенили міжміським телефоном, їздили одна до одної в гості. Готуючи спогади про Зерова, Софія довірила їхнє редагування Куриловій, яка суттєво доповнила текст власними матеріалами. Після смерті Софії Людмила опікувалася публікацією їхньої спільної праці.

Перше масштабне «реабілітаційне» видання Зерова – «Вибране» (1966) – не в останню чергу з’явилося завдяки жінкам, з якими неокласик мав приятельські й інші стосунки. І літературна вдова, і літературні подруги відмінно впоралися з відведеною їм історією роллю – зберегли й оприлюднили творчу спадщину неокласичного метра.