Олександр Фразе-Фразенко: «Я хочу показати Лишегу світовим поетом»

Олександр Фразе-Фразенко
Олександр Фразе-Фразенко

Олександр Фразе-Фразенко – поет. А також перекладач, художник, музикант, режисер. Автор кількох поетичних збірок та книги перекладів поезії Джима Моррісона. Але останнім часом найбільше енергії Сашка іде на фільми, зокрема, на фільми про поетів. Минулоріч було презентовано фільм «Чубай» про легендарного сімдесятника Грицька Чубая, на чому Сашко вирішив не зупинятися. Наступними мають бути стрічки про Олега Лишегу, Нью-йоркську групу й Василя Махна.

– Своїми фільмами ти займаєш нішу, яка майже відсутня в українському кінематографі – це фільми про митців, власне, про літераторів. Чи можна їх ототожнювати із фільмами-біографіями? До якого жанру ти їх зараховуєш?
– Можемо почати з ремарки про те, що українського кінематографу не існує в принципі. Кінематограф є поняттям, яке вимагає процесу, школи, і всього, що з цього витікає. Ми мали видатних режисерів, яких можна перерахувати на пальцях одної руки. У нас були дуже добрі фільми, які можна перерахувати на пальцях двох рук. Якщо говорити про українське кіно, то моїм фаворитом, напевно, є «Криниця для спраглих» режисера Юрія Ільєнка і сценариста Івана Драча з музикою Леоніда Грабовського. Також мені дуже подобаються, як із каменю тесані, брили фільму Сергія Параджанова «Київські фрески», сценарій до якого він писав спільно з Павлом Загребельним. Ця стрічка часом мені нагадує пластику в фільмах мого улюбленого режисера Жана Кокто. Говорячи про пластику і про Кокто, конче треба згадати чудову Майю Дерен, її тонкий німий голос. Поруч із нею в її фільмах можна зустріти Джона Кейджа, Андре Бретона, Марселя Дюшана. Зрештою, пізніше вона дуже вплинула на Дейвіда Лінча, наприклад. З новіших українських фільмів, дуже напружений і дієвий «Кисневий голод» Андрія Дончика за сценарієм Юрія Андруховича. Зі ще новіших – «Мамай» Олеся Саніна з музикою Алли Загайкевич. «Мамай», до речі, значно вдаліший, ніж «Атентат» (його попередній фільм) і «Поводир» (його новий фільм), бо саме тут Санін має свою персональну мову, якою його анатомія дає змогу промовляти. Я б хотів, щоб він повернувся до подібної форми кіно. Зрештою, ці фільми (та ще деякі) можна було б назвати перлинами українського кінематографу, якби він був. Але процес постійно переривався, а школа вимагає тяглості і неперервності. Якщо вона переривається, то вже не може бути відновлена, і цей процес постійно починається з нуля. Можливо, з появою кожного фільму, згаданого вище. Тобто, сказати, що я займаю нішу, яка відсутня в українському кінематографі, це трохи іронічно. Що точно я можу сказати, це очевидно фільми-біографії, біографії моїх улюблених поетів, але також це все одна моя біографія. Тобто, звісно, я знімаю всі ці фільми про себе. Тоді певно це фільми-автобіографії?

– Що ти робиш як режисер? Чим є твої фільми?
– Я знімаю документальні фільми. Фактично, це дослідження з літератури. Просто замість того, щоб писати дисертацію, я знімаю фільм. Все просто, я хотів би побачити фільми про своїх улюблених поетів, оскільки таких фільмів нема, то я зроблю їх собі сам. Є цікавий документальний фільм Роллана Сергієнка «Межа» про Миколу Бажана. Тобто про Бажана знімати кіно вже не треба. А зараз я, напевно, один із найбільших дослідників Григорія Чубая, тепер також і Нью-йоркської групи.

– Чому фіксація літературного процесу така важлива? Навіщо робити кінофіксації біографій авторів?
– Справа у тому, що життя будь-якої людини не може розцінюватися як неважливе, коли ти розглядаєш її дії, вчинки і так далі. Твір можна сприймати окремо, але є багатошаровість, яку відкриває тобі також біографія. Я знімаю фільми про обставини тих речей, які мене цікавлять. Я змирився із думкою, що література, а особливо поезія, нікому не потрібні. Більшою мірою я знімаю фільми для себе і своїх друзів. Очевидно, якщо врахувати те, що література комусь потрібна, мої фільми – прекрасні дослідження для розробляння теми. Візьмімо Шевченка – у Філадельфії, в одному з чорних районів, є парк Тараса Шевченка. А це означає, що не потрібно себе вічно відокремлювати, як м’ясо від кістки. Якщо вертатися до фільмів: у дитинстві я дивився фільми і це цікавило мене найбільше. Тільки я цього довго не усвідомлював, воно було переді мною завжди, лежало в моєму оці, як колода, а я її не помічав. Та й про своїх тепер улюблених письменників я дізнавався переважно із кінематографу. Серед них, до речі, не було українців. Так якось я дізнався про британського поета епохи реставрації, Джона Уїлмота Рочестера, якого вже кілька років перекладаю українською. Його зіграв Джонні Депп в «Розпуснику». В один момент я зрозумів, що теж хочу таким чином розповідати про своїх улюблених авторів. Це і є ключ.

Я займаюся своєю егоїстичною справою і роблю те, що мене цікавить. Якби хтось зробив це до мене, я б цього, звичайно, не робив. Якщо вже про Шевченка зайшла мова, «Інтер» зняв симпатичний фільм «Двісті років самотності» про Шевченка – але не про Калинця чи Лишегу, звісно.

1

– Як ти моделюєш персонажів?
– Це цілком мій Чубай, цілком мій Тарнавський, мій Рубчак. Я не показую персонажів, про яких знімаю фільми, об’єктивно. Я показую їх такими, якими хочу бачити, якими вони існують в моїй голові. Якщо говорити про теорію цих фільмів, то я не відштовхуюся від документалістики. Свідомо цього уникати в певний спосіб, тому що відчуваю загрозу, що класична практика наративу документального фільму затягне мене в публіцистику. А мені це не цікаво. Я відштовхуюся від своїх улюблених художніх фільмів. Я майже не дивлюся документальних фільмів, і це дозволяє мені зберігати момент художності, поетичності. Я вже сказав, що моїм улюбленим режисером є Жан Кокто, особливо його фільм «Заповіт Орфея». «Вдавайте, що плачете, бо поет вдав, що помер» і він підводиться, охх…

– Ти працюєш і як режисер, і як оператор. Чи дозволяєш собі вільні інтерпретації? Як відбувається процес фільтрації інформації?
– Це нагадує виростання мурашиної країни, коли мурахи збирають усе, що вони інтуїтивно відчувають за потрібне, і з цього також інтуїтивно вибудовують свій мурашник. Але ж насправді це не інтуїція ніяка. Я ніколи не пишу сценарію. Усе починається із несвідомого, або з діла, чи як там у Фаусті? Я починаю записувати інтерв’ю, а в процесі зводжу усе до слова, до промовляння ідеї.

– Як ти вибираєш персонажів? Першим був Чубай – чому?
– Зараз я намагаюся втримати те, що втрачаю. Я не встигну всього, але отримаю хоча б крихти, які могтиму розглядати. Для мене дуже важливо те, що я встиг записати Лишегу для Чубая.

Як вийшло з Чубаєм – я з підліткового віку слухав пісні на його вірші. Слухав слова у піснях, знаходив їх у книжках. Почав шукати і зрозумів, що фільму про це немає. І записів теж немає – хоч це сімдесяті і вони могли би бути А вони, таки були, ще й які, просто втрачені. Але такою є вічна проблема архаїчного суспільства, яке живе на усній творчості. Інформація, історія передаються з уст в уста. Через це багаторазове передавання вона міфологізується, і тоді ми створюємо для себе міфічні образи, але не реальні, бо не було фіксації, яка би показала через сто чи двісті років ситуацію або персонажа з перших уст.

– Ти показуєш Чубая реальним чи легендарним?
– Я показую його реальним для себе. Таким, як я його бачу. Думаю, це бачення суттєво розбігається навіть із тим, що думають його найближчі родичі.

Я не вірю в об’єктивну реальність. У мене є свій Чубай, у Лишеги – свій, у його дружини Галі – теж. І кожен із цих Чубаїв дуже нагадує того, кому він належить. Саме тому у фільмі про Чубая так багато різних голосів, аби кожен міг створити для себе зображення бодай трішки схоже на об’єктивну реальність.

– Зараз ти також працюєш над іншими фільмами. Ти провів близько двох місяців у Америці, де записував розмови із учасниками Нью-йоркської групи, які стануть основою фільму «Акваріум в морі». Що було поштовхом у цьому випадку?
– Мій кум Юрій Кучерявий останні десять років час від часу казав мені: зверни увагу на поета Юрія Тарнавського. А я ніяк не міг звернути увагу. Частково тому, що Тарнавських дуже багато – є ще Остап, Марта – і всі поети. Усі вони, очевидно, походять із давнього козацького роду Тарнавських. Тобто я постійно звертав увагу не на того Тарнавського. Минулого року я таки звернув увагу на Юрія Тарнавського і це було «ого!». Я почав з поетичних книг ‘How I Get Well’ – «Ось як я видужую», «Оперене серце» та інших збірок, які увійшли до книги «Поезії про ніщо та інші поезії на цю саму тему». Це звучало для мене як переклади дуже доброго західного поета українською мовою. З іншого боку це стало для мене підтвердженням існування модернізму в українській поезії. Хробак народництва в українській літературі настільки великий, а корона його настільки міцна (бо ж він, звісно, коронований), що він не пускає на свою територію нічого, що на нього не схоже. Тому провести якусь модерністичну лінію в українській літературі особливо ніхто не намагався. Поезія Нью-йоркської групи – поезія кінця п’ятдесятих, тоді про шістдесятників ще навіть не можна було думати, хоча саме шістдесятники часто помилково називають себе модерністами. Але шістдесятники є соц-реалістами. Оскільки я теж намагаюся писати свої вірші, виходячи з модерністичної традиції, поезія Тарнавського мене вразила, і я знову почав шукати за фільмами, відео, записами читань, яких по сутій й не знайшов. Зважаючи на поважний вік цих поетів – їм усім за вісімдесят, я зрозумів, що якщо сам цього не запишу зараз, то ніхто не зробить цього для мене ніколи.

– Однією з добрих передумов, мабуть, був проект ‘kabi.net’, у рамках якого ти записав чимало читань українських авторів. Того ж таки Лишеги ти записав дуже багато, а зараз працюєш над фільмом про нього. Що це буде за фільм?
– У рамках ‘kabi.net’ я і Юрія Тарнавського записував, і Емму Андієвську. І за цей проект треба дякувати найперше Юрію Кучерявому.

Перебуваючи у Філадельфії, я зміг побачити Лишегу як світового поета. Він перебував у Пенсільванському університеті на стипендії Фулбрайта, перекладаючи разом із професором Джеймсом Бресфілдом книжку своїх віршів, яка потім отримала нагороду пен-клубу за кращий переклад року. З цим пов’язано чимало смішних історій, якими Лишега часто мені нагадує Вітмена. Як Лишега потрапив у Америку: Марко Андрейчик приїхав до України, аби писати роботу про середовище Грицька Чубая. У мене ця історія записана на відео у виконанні Андрейчика, але переповім у двох словах. Андрейчик поїхав до родичів у Тисменицю через Франківськ, де зустрів Тараса Прохаська. Тарас каже: «О! Передайте від мене книжку одному поету із Тисмениці». Цим поетом виявився Олег Лишега. Марко приїхав до Тисмениці, дізнався, де живе Лишега, попросив про інтерв’ю. Вже наприкінці розмови Лишега каже: «Ти ж з Філадельфії. Там є такий Джеймс Бресфілд. Передай йому, що я згоден». Марко ніякого Бресфілда не знав, але повернувшись у Філадельфію, випадково потрапив на презентацію антології українських поетів у Нью-Йорку. І в програмі цього заходу одним із доповідачів був зазначений Джеймс Бресфілд. Марко підійшов до Бресфілда і розповів, що бачив в Україні такого поета Олега Лишегу, і той сказав передати, що готовий. Бресфілд вигукнув «Супер!» і пішов. А потім вони здійснили проект книги Лишеги англійською.

2

Я хочу показати Лишегу світовим поетом, а не українським. Фільм скоріш за все називатиметься «Лишега танцює».

– Кого ще ти хочеш знімати? Про кого ще хочеш записати фільм?
– Я почав знімати фільм про Ігоря Калинця, який називатиметься «Пан Ніхто». Готую фільм «Дім на сімох вітрах» – портрет Василя Махна у віці п’ятдесяти років із проекцією в минуле. Бо переважно виходить так, що я знімаю фільми про старих поетів, то хай Махно трохи змінить цю ситуацію. До речі, я запитав у Махна, чи є якісь старі записи з ним, чорно-білі, ще з радянських часів і Василь мені сказав, що колись такий Роман Матіїв з Тернополя записував його на кінокамеру в середині вісімдесятих. Він відшукав телефон брата цього пана, і дав мені. Я домовився про зустріч і поїхав під Тернопіль, де в якомусь селі десь могли би ще бути ці плівки та сам кінопроектор. Ми знайшли його в найглибшому куті горища, цілий день в підвалі (щоб було темно і прохолодно) бавилися з тою технікою виробництва 60-тих. Ми переглянули купу плівок, ми дивилися на рухомі картинки на стіні і слухали звук обертання бобін. Зрештою – знайшли відео з Махном… Це буде в моєму фільмі, історія оживає і йде за нами.

Розмовляла Богдана Неборак