Спалахи і ватра

2

Переклади сучасної прози. Складне завдання – подвійної щонайменш складності.

Наголос на «сучасна». Не так про час написання оригіналу йдеться чи про його популярність і навіть не про належність до актуальної словесності. Це певна міцно вшита в прозу літературна ія. Момент висловлювання переживається тут автором (ідеальним, ясно що) не з позиції спостерігача, який фіксує певний історичний період, а суто безпосередньо – немовби простим учасником. Це вимагає особливої відповідальності щодо висловлювання; маніфестована безвідповідальність теж враховується. Від тематики твору і жанру ця ія мало, насправді, залежить.

Наголос на «переклад». Слід адаптувати оригінал, volens nolens враховуючи його «стратегічну сучасність» – а це апріорі сильний, так би мовити, енергетичний вплив. При тому треба, щоб новий твір: а) викликав глибокі розділені асоціації, але б) залишався ретранслятором чужого (точніше: іншованого) досвіду. В ідеалі така робота має на меті оновлення літературної свідомості читача.

Із «прозою» на позір простіше. Це те, що не в стовпчик і без ремарок.

За останні пару-трійку років обсяг перекладеною українською сучасної прози, більш-менш показової щодо літературних тенденцій оригінальних культур, відверто надихає. (Далі – поспіхом і з пам’яті; не стріляйте в піаніста).

Тут Балкани: Міленко Єрґович, Мілета Проданович, Срджан Срдич, Нада Ґашич, Владимир Кецманович, Михайл Пантич, Звонко Каранович. Скандинави: Ейвінд Юнсон, Юстейн Ґордер, Б’єрнстьєрне Б’єрнсон, Том Еґеланн, Елізабет Ґрьонтведт, Юнас Гассен Хемірі, Пер Улоф Енквіст, Віллі Чюрклунд, Софі Оксанен. Німецькомовні: Юдіт Германн, Ельфріда Єлінек, Катя Петровська, Мартін Поллак, Ільма Ракуза, Корнелія Функе. Польща: Ольга Токарчук, Йоанна Ягелло, Яцек Денель, Зиґмунт Мілошевський, Ян Пєкло, Тадеуш Конвіцький, Анжей Стасюк, Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський. Чехія: Ірена Доускова, Петр Шабах, Катержина Тучкова, Патрик Оуржеднік. Франкомовні: Жан-Люк Утерс, Ерік Орсенна, Рено Ребарді, Фредерик Бегбедер, Жерар де Кортанз. Італія: Анжела Нанетті. Англомовні: Джуліан Барнс, Чак Поланік, Шел Сілверстайн, Крістіна Кілборн, Фрейзер Сазерленд, Дженіфер Еган. Ізраїль: Ліор Даян, Давид Гроссман.

1

І є люди в Україні (не школи – не чатуйте, саме люди), чиї професійні смаки і навички визначають відбір і якість адаптацій: Марк Бєлорусець, Наталя Іваничук, Петро Рихло, Олекса Негребецький, Неля Ваховська, Євгенія Кононенко, Юрій Прохасько, Катерина Калитко, Галина Кирпа, Наталя Хороз, Андрій Бондар, Алла Татаренко, Олекса Логвиненко, Іван Рябчій, Остап Сливинський (у будь-якому випадку і цей перелік неповний). Зворотній бік такого штибу селекції: топові перекладачі так чи інакше беруть на себе відповідальність за недоліки першотвору. Традиційна установка рецепції перекладної прози: все хороше – від оригіналу, всі помилки – перекладацькі; її ой як важко позбутися: читання перекладів – завжди читання упереджене.

А щодо відбору. Знову ж таки за ідеальних умов кожне окреме видання сучасної прози мусила б супроводжувати кропітка аналітична робота перекладача, видавця, опісля читача, яка б оприявнювала актуальний стан тієї чи іншої зарубіжної літератури, його динаміку і тенденції. За фактом же прослідкувати, яку сучасну прозу у нас перекладають і чому саме нею має бути зацікавлений нинішній український читач, виявити хоч якісь сталі тенденції щодо корпусу перекладених творів – нереально складно. Говорити про системність відповідного виробництва читацьких навичок/рефлексів і поготів. Це якась вавилонська бібліотека, зачинена на переоблік… Чи віднайдемо систему там, де її може і не бути?

Табу/заборону/відсутність побачити легше. Отже, погляньмо на те, що (поступово) зникає.

Перше. Перевидання старих/видання нових перекладів класичних творів і переспіви сучасної прози у кількісному відношенні за останні роки майже гармонізувалися (хоч наразі йдеться про малі цифри в обох сферах). На кожного Джойса припадає принаймні по одній Дженіфер Еган. Поспіхом перекладені твори і ретельно опрацьовані тексти зустрічаються і там, і там та від імені автора на обкладинці, здається, не залежать. Інше питання, у якої з книжок більше шансів привернути увагу «експертного» читача, а котра розрахована на «наївного» – хто назве подією чудовий переклад «Смерті Вергілія» Германа Броха (робота Олекси Логвиненко), а хто якісну адаптацію «Життя бажань» Томаса Главініча (переклав Володимир Кам`янець). Отже, якщо досягнення такого балансу (що варто однозначно привітати, так), нам про щось і скаже, то про «градації» споживача і усвідомлення (нарешті!), що книжки мають бути прочитаними саме тими, для кого пишуться/видаються.

Тут править відбір не змістовний, а прагматичний – і це не найгірший із варіантів. Зрештою, правило письменницького успіху колись вдало сформулював Гакслі: популярною стає та книжка, якою захоплюються молоді люди до 30-ти. Явні натомість ризики і переваги перекладеної сучасної прози: у Главініча в такому розкладі шансів бути поміченим більше, але за десять років згадають саме Броха. Читачі дорослішають також; і немає гарантій, що «прагматично» перекладена сучасна проза буде прочитана саме в такий спосіб.

Друге. За нечастими винятками видавництв не проти ночі згаданих нинішні переклади не орієнтуються на наявність попередніх адаптацій російською. Замість калькування і переписування нашвидкуруч того, що уже були переспівали росіяни, сьогоденні переклади українською, здається, свідомо працюють на випередження. Мотив це, може, і смішний, але результат гідний уваги.

1

Тексти, які внаслідок цього потрапляють до поля зору перекладача/видавця, стосуються насамперед досвіду травми – постколоніальної, а нині пов’язаної з локальними війнами (такі книжки росіян цікавлять мало). Вони походять із так званих мінориті-літератур; точніше належать до практик мінорного письма: меншина чи одиночка творить текст мовою більшості, ревізуючи самі стратегії формування і мови, і більшості (ви уже подумали про Єрґовича? а про Давида Гроссмана?). Втім, читач – насамперед людина, і його психологічні реакції відповідні: миритися з тиском можна доти, допоки віриш у компенсацію. Нам би геппі-ендів…

Отже, на цьому рівні привабити нас, українських читачів, може насамперед репрезентована спільність досвіду – воєнного, антиімперського, постколоніального, досвіду творення нової державності, переживання гібридної ідентичності тощо. Мото цієї групи видань: «Це про травму, це цікаво». Головне завдання тут – відтворити зв’язок відчуття досвіду, який нині переживає читач, із живим і актуальним досвідом оригінального автора, та правильно його спожити. Дещо радикальну і не-критичну ставку на відносини автора і тексту в цьому випадку пом’якшує якраз постать перекладача. Актуалізується просте, здається, питання: не що люди роблять зі словами, а що слова роблять із людьми. Щастить прозаїкам, яких видають у нас більш-менш послідовно, саме через сталу їхню увагу до опису/писання травми і (припускаю) через такий собі особистий жанровий консерватизм – як-от Стасюку, Германн чи Єрґовичу. Постійна тема їхньої прози якось дуже вдячно накладається на головний конфлікт рецепції перекладеного тексту – особистий вибір між ізоляцією та інтеграцією людини/культури.

Втім, відбір і такого штибу – не змістовний радше, а рольовий. Позаяк будь-яка «літературна» ідеологія, не здатна вмістити в собі ірраціональні жахи і бажання читача, приречена. А перекладена проза – хоч би якою впливовою вона була – все ж література «чужа». Подивимося мимохідь на ті сторінки, які зазвичай швиденько перегортаємо – на «передмову до українського читача» (може, щось побачимо корисне).

Срджан Срдич у передньому слова до «Саторі» (переклад Алли Татаренко) розказує про історію написання роману, про те, як його сприйняв сербський читач, надає побіжно кілька варіантів прочитання свого твору – які нам, українським читачам, до яких звернена ця передмова, насправді нічим не допоможуть (перекладачка виправить цей сумний стан речей у заключному слові). Автору водночас із «Саторі» видрукуваного «Коморою» «Сатурна» Яцека Денеля (переклав Андрій Бондар) більше пощастило: він має біографічні й творчі зв’язки з Україною. Отож ми почуємо тут про його бабцю-з-Києва і короткий зміст романів Денеля, які в очі не побачимо, і насамкінець чесне питання про «Сатурн», на яке польській прозаїк ґрунтовно відповідає (правда, відповідає): «Навіщо комусь така книжка в Польщі – і навіщо в Україні? Особливо тепер, коли на сході триває справжня війна і насправді є про що писати й читати?»… Тут залишається хіба що високо оцінити чесність Лайєма Карсона: «Що сказати про цю книжку українським читачам? Бог його знає».

1

Такий спосіб (більш ніж поширений нині) помістити «чужу» книжку в контекст «нашого» літпроцесу читача змусить, ясно, до пошуку – «на автоматі» – нових естетичних смислів, але процедура ця буде здебільшого стихійна: «книжка сподобалася чи не сподобалася, а чому – я не знаю». А нагадаю: переклад сучасної прози пов’язаний з оновленням читацької свідомості «донора». Читач у корпус перекладної прози включений – хоч як жорстко це прозвучить – насамперед на правах функції тексту.

За такий умов, напевно, в групі книжок, виданих «раніше за Росіян», мала б домінувати когорта творів про Україну. А воно дивно: про себе нам, здається, взагалі нецікаво почути.

Ок, актуалізований нарешті Денель елегантно введений до обігу з «іспанським» «Сатурном». Але знати не хочеться, чому і як досі не прочитали українською його «Лялю», що має до України безпосереднє відношення. А чому, скажімо, досі немає українського Джонатана Літтеля? «Щиглика» Донни Тарт також не помітимо? Хоча б давнішнього роману Маргарет Етвуд, де героїнею є дівчина з української діаспори?.. Про нас так багато пишуть, що ми гербуємо зауважувати тексти, в котрих нас згадано, незлим і тихим хай, і котрі уже цілком успішно інтегровані в свої національні літератури?

Втішаємося цієї осені актуалізованим пре-презентаціями перекладом «Мабуть Естер» Каті Петровської (адаптація Юрка Прохаська) – Україна і Голокост є темою не найприємнішою, але безперечно важливою. В новенькому в дусі проблемного тревелога «Сході» Анджея Стасюка (переклав Тарас Прохасько) трішки побачимо знайомі простори. І тільки? Між тим всяка «перекладена імагологія» – випадок вкрай своєрідний: в такій адаптації актуалізуються культурні потенції і літератури-донора, і літератури-акцептора нарівно (бо за всіх інших умов – одне з двох).

1

Для прикладу. Цьогоріч виданий «Дім з вітражем» Жанни Слоньовської (переклад Андрія Поритка) вартий уваги уже тим, що належить до цього нечисленного корпусу «вони-про-нас». Втім, відділити «нас» від «них» у цьому випадку можна хіба що за мовою і позначкою «переклад із польської». Це начебто українська проза, писана по-польськи. Чотири жінки однієї генерації, любовна пригода матері й дочки (з одним чоловіком на двох), прабабусі і бабусі (з одним чоловіком на двох), кілька часових шарів українського буття (1988-й, 1991-й, здається 2005-й, 2014-й і переданий через чужі спогади Львів 1918-го), ретельна, не без ностальгії, топографія Львова – до смертей на Інститутській. І головне, задати чого ця нерівна книжка писана: «Я чистокровна полька, – казала Аба. Я українка, бо я так вирішила, – ствердила Мама. Москалів – геть! – кричали до мене хлопці. Я львівської національності, – повторив Микола (…). Оце останнє підходило мені найбільше». Таке послання і легше прочитати, і легше засвоїти, коли воно супроводжується маркером «переклад». Тут уже працює не рецептивна естетика принципово неперекладених понять, а їхня така собі рецептивна етика. Послання амбівалентне: озвученою є подвійна неможливість – забути травматичну подію і поєднати її з актуальною українською ідентичністю… Зрештою, це все ж таки сучасна польська література.

Між тим мотив «випередити російськомовні варіанти за будь-яку ціну» інколи (так видиться) саме від ціни і залежить.

Із британцями-американцями найбільша проблема. Цілком випадкові видання, часто-густо ахової якості. Тут є очевидна причина: фінансова, переклад із англійською через систему грантів провести либонь найважче. І друга явна: за переклад із розповсюдженої мови часто береться дилетант, за екзерсисами якого доводиться складати уявлення про книжку видавцю і – як сильно не пощастить – читачу. Котрий відтак до подібного тексту не повернеться. Замкнене коло. Є либонь оптимістична версія: англомовну сучасну прозу український читач поголовно читає в оригіналі. А з вдалими перекладами щастить виключно незнайомим нам у більшості своєї «екзотичним» літературам типу шведської чи сербської, бо вимоги вищі відповідно. Чом би і ні? Аби-от тільки не «псували» цю картину прекрасно перекладені поляки, також здебільшого доступні в оригіналі не-пересічному читачу українських перекладів.

Здається, що також через конкуренцію з російськими переспівами ми часто знайомимося з маловідомими авторами, як-от Ліором Даяном (адаптація Світлана Вольштейн) чи з нерепрезентативними творами розкручених прозаїків. Другий випадок: цілком парадоксальна і максимально показова ситуація з Томом Еґеланном (у перекладах Наталії Іваничук). Норвезький письменник відомий своїми мистецькими детективами штибу Дена Брауна. Українською він звучить як автор повільної розумної родинної саги «Брехня батьків». Тобто, твору, звичного для скандинавської прози – такої, як ми її уявляємо від Неске (так, один норвежець, другий датчанин, знаю). Іще от-от, буквально на днях Еґеланн українською надбав чергову іпостась – автора підліткових авантюрних повістей, «ВСЛ» видало його «Таємницю катакомб». (Спробу «Фоліо» оприлюднити його детективи і обговорювати всерйоз не варто). Повільний роман, вельми холодно прочитаний на батьківщині, і пригодницька дитяча проза – периферійні насправді для Еґеланна твори. Але саме вони для нас його і визначатимуть тепер. Добре це чи погано.

1

Втім, і Даяна, і Еґеланна «супроводжує» класна робота перекладачів – отож, їхня «випадковість» в око не впадає і питання: «чому я це читаю?» може і не виникнути. Новизну сплутати з якістю, щонайменше – з презентативністю, в принципі, не тільки легко, а й приємно.

Ось і воно… Перекладену сучасну прозу як систему творить певне уявлення про новизну. Вкрай нетривке. І маємо щодо окремих книжок і загальних проектів: Щось миттєво загоряється і гасне. Щось набирає силу і довго ще світитиме. Щось чадить без перестану. Як ви собі уявляється за таких установок формування компетентного читача перекладів?.. І знову до питання, хто ж визначає критерії нового й актуального. Один сучасний письменник помріяв був вголос: «Давайте поділимо всю літературу на моральну і бездуховну. Читач точно знатиме, з ким має справу. Було б вибрати того, хто ділитиме»… А крута мрія, скажіть?

Ганна Улюра

Народилася 1977 року в Миколаєві. Кандидат філологічних наук. Авторка трьох наукових монографій. Як літературний критик співпрацює з «Збруч», «Лівий берег», «Барабука», «УП». Колумністка газети «День». Головний редактор літературного порталу «Litcentr»