Люди воліють тонути в абсурді

Ліор Даян. Люди воліють тонути в морі. – К.: Темпора, 2015
Ліор Даян. Люди воліють тонути в морі. – К.: Темпора, 2015

Якщо ви давно не читали абсурдних історій, можете взяти до рук книжку Даяна.

Якщо ви давно хотіли відвідати Ізраїль, але не мали змоги, можете взяти до рук книжку Даяна.

Якщо ви давно не потрапляли в безглузді ситуації, знову ж таки, беріть до рук книжку Даяна. Бо те, що він описує, – вибухова суміш щоденних проблем і водночас вигаданих історій, які трапляються точно не кожного дня.

«Люди воліють тонути в морі» – збірка невеликих оповідань про сучасний Ізраїль від молодого тель-авівського письменника та журналіста Ліора Даяна. І якщо українському читачеві відомі імена Давида Гросмана, Амоса Оза чи Керета Етгара – найпопулярніших сучасних ізраїльських письменників, то знайомство з творчістю Даяна стане справжньою несподіванкою, зважаючи на зміст його текстів.
Предки Даяна жили в Одесі, й від цього він стає ще цікавішим для української аудиторії. Дев’ять історій, сповнених абсурду, смерті, мандрівок, незакінчених розмов, божевільних ідей та людей, не мають між собою нічого спільного, окрім місця дії – Ізраїльської держави. Кожен герой такий простий у своїх побутових дрібницях, але водночас мислить якось по-дивному – не так, як закладено в українській ментальності. Якщо на ваших очах машина зіб’є найкращого друга, що ви робитимете? Одразу викличите швидку допомогу, кинетеся рятувати постраждалого, за необхідності робитимете штучний масаж серця. Здавалося б, стандартна схема, однак не для персонажів Даяна. Шломі та Дуді – два друга, які прогулюються вулицями, розмовляючи про все на світі. І коли одного з них збиває на смерть мотоцикл, інший стоїть зачудовано на місці, а далі рушає геть – подалі від скупчення людей. Єдине, що його турбує зараз – як багато сміття залишає після себе на дорозі покійний, адже «досі смерть здавалася йому чистішою справою». Це ще не кінець нісенітниці, весь сік попереду, де головний герой дзвонить на мобільний загиблому і виправдовує свою поведінку тим, що боявся натовпу, який утворився біля тіла Дуді. Далі не переповідатиму цю історію, щоб не загубити ноти спонтанного безсенсового розвитку подій. Головна роль тут відведена читачеві, який має зрозуміти стиль Даяна і переконатися: поставити звичних людей у незвичні ситуації так несподівано – велика рідкість.

Герої іншого оповідання «Том і Став» грають у піжмурки у власній квартирі. Згодом виявляється, що дівчина не може знайти свого нареченого упродовж кількох днів. Лінія пошуків тягнеться вздовж всього твору, з’являються епізодичні персонажі – сусіди та колеги, які створюють загальну картину безглуздя лише своїми репліками. Наприкінці Том все ж повертається додому, але на запитання коханої, де він був, лунає відповідь цілком у дусі абсурду Даяна: «Я купив нам табличку на двері. Милу таку табличку. І вже прибив її». Читач схопиться за голову: що ж це відбувається? Де він пропадав? Чому прийшов посеред ночі? Але автор не розкриває секретів, залишаючи аудиторію віч-на-віч зі здогадками.

На тлі інших оповідань тонким гумором відрізняється «Ти, я і кіт». Розповідь про довіру в стосунках, яка може обірватися через звичайного…кота. Так-так, через кота, про якого дівчина не розповідає хлопцю. Останнього обурює той факт, що вони разом вже вісім місяців, а про існування тварини він навіть не здогадувався. «Я, вона і кіт на ім’я Лев Леваєв у одні квартирі?…Жодного шансу, що з цього щось вийде» – слова головного героя звучать як вирок. Поряд з тим, лунає сміх невідомої жінки, якій розповідають цю всю історію. Знову ж таки, останнє речення змушує читача розмірковувати над тим, для чого Даян створює образ, зовсім не прив’язаний до закоханої пари, ще й потім вказує, що чоловік слухачки загинув в автокатастрофі. Навіщо стільки непотрібних деталей, якщо за ними лише тиша і нічого більше? «Мовчання – це лише даремно витрачений час, який можна було б використати на розширення свого монологу» – скаже оповідач на початку, а вкінці просто замовкне під звуки сміху чужої жінки. Так романтична ідилія розбивається об айсберг німоти.

Оповідання, яке дало назву книзі, розкриває перед читачем картину психіатричної лікарні, яка перетворюється на місце екскурсій, побачень та словесних битв месій, якими себе вважають хворі. На тлі усього хаосу, метань божевільних по палатах і маніакально-депресивних розмов хворих з’являється повна протилежність цьому середовищу – 35-річний Ноам Ашкеназі, який потрапляє до лікарні з діагнозом «циклотомія». Чоловік придумує власну історію про те, що хоче працювати рятувальником у басейні. Більше того, він найкраще з-поміж усіх розуміє, що відбувається насправді та як слід розмовляти з божевільними псевдомесіями. Екскурсії, які він проводить для інших пацієнтів, нагадують екскурсії Рендла Макмерфі з роману «Пролітаючи над гніздом зозулі», а розмови Ноама про його роботу перегукуються із Селінджерівським «Ловцем у житі», де герой Голдена Колфілда хоче рятувати дітей від прірви. Тільки у цьому випадку головним стає не порятунок потопаючих, а відсутність спілкування з людьми – на думку Ноама, рятувальник не повинен з ними говорити. Та й узагалі він може просто відпочивати, адже «подумайте, коли вам востаннє доводилося чути про когось, хто потонув у басейні? Якщо вже люди тонутимуть, то краще у морі», – саме так пацієнт виправдовується перед лікаркою. На закінчення – хороші роздуми від Даяна про швидкоплинність життя, яке, на жаль, дедалі частіше зводиться до банального існування: «Насправді я не живу. Я просто якось виживаю серед дощів свого безумства, які йдуть тут регулярно, незалежно від пори року і погоди».

Книга Даяна, хоч і рясніє дотепними фразами та несподіваними сюжетними поворотами, іноді втомлює. Так, наприклад, читаючи оповідання «Вірші про кохання», хотілося перегорнути кілька сторінок, аби позбутися надміру непотрібних деталей. Знову ж ті самі непотрібні другорядні персонажі, без яких можна було би цілком обійтися, вкраплення інших сюжетних ліній, що можуть лише заплутати читача, і традиційна обірваність наративу вкінці – на тому місці, звідки могла би початися абсолютно нова історія, сповнена небанальних діалогів, колоритного гумору та подразливої іронії. Ліор Даян кидає виклик тим письменникам, які намагаються позбавити життя абсурду та надати йому логічності. Так вже склалося, що читачеві легше сприймати речі, які є впорядкованими та структурованими. Тут же – кардинально інший випадок – не варто шукати додаткових сенсів там, де панує безглуздя, а іронія надає цілком іншого забарвлення звичним речам. Такий він, Ліор Даян, у текстах: несподіваний, дотепний і водночас надзвичайно серйозний у своїй абсурдності.

Галина Сафроньєва