Нотатки на полях «Карбіда»

 

Олександр Бойченко
Олександр Бойченко

Література хоча б тим краща за дійсність, що про неї завжди можна щось написати. Тим часом про дійсність, у якій всі януковичівські топ-злочинці залишаються недосяжними для правосуддя, а люди, які цих злочинців намагаються бодай легенько налякати, моментально потрапляють за ґрати; про дійсність, у якій після революції гідності лише зростає рівень корупції, бо до старих жирних хабарників додаються нові голодні; про дійсність, у якій – на тлі щоденних відспівувань загиблих воїнів – нашими вулицями з вереском і стодецибельним шансоном пролітають сотні автомобілів із п’яними та обдовбаними виродками за кермом – і, на жаль, далеко не всі вони так одразу розбиваються на смерть; про дійсність, у якій безпосередні винуватці війни на Сході та явні бандити й відморозки очолюють передвиборчі рейтинґи електоральних симпатій, а, з іншого боку, нібито героїчні захисники вітчизни часто виявляються мародерами й контрабандистами – ні, про таку дійсність я вже не знаю, що писати.

1

Тому напишу кілька слів про роман Андрія Любки «Карбід». А взагалі, не з цього роману, а десь так, починаючи з шумерського епосу про Гільгамеша, давньогрецьких міфів та Біблії, людство знає щонайменше дві речі. По-перше, добре там, де нас нема. Тому герой, якому раптом приспічить досягти щастя, слави, безсмертя чи обіцяної верховною владою землі, мусить одного чудового для сюжетної зав’язки дня вирушити з дому і заходитися прокладати собі та решті зацікавлених осіб шлях через моря й пустелі, гори й ліси. Або – рити підкордонний тунель до омріяної Європи.

По-друге, не все, що добре для літератури, є добрим для згаданої дійсності. І навпаки. Тобто геть навпаки: чим гірше для дійсності, тим краще для літератури. І то не лише для її писання, а й для її сприйняття. Наприклад, для дійсності не дуже добре, щоб у відомому своїм розкішним замком і загалом затишному – хоч і вельми обаложеному – закарпатському містечку траплялися вогнепальні «розбірки» з приводу контрабанди цигарок. А для реклами роману про закарпатських контрабандистів – ліпше й не придумаєш.

Втім, реклама ця, здається, виявилася аж занадто ефективною. У тому сенсі, що привернула увагу читачів до і так очевидної романної теми, затінивши натомість інші, для самого автора більш важливі. Мабуть, тому Андрій Любка й поквапився особисто пояснити на сайті zbruc.eu, чим «насправді» є його «Карбід». А саме – песимістичною полемікою з оптимістичним Вольтеровим «Кандідом», що заклав традицію зневажливого ставлення Західної Європи до Східної. Традицію, яка, на думку автора, залишається чинною донині, бо незважаючи на те, що Україна «кров’ю заплатила за свій європейський вибір», Європа у відповідь лише посилила візові вимоги й щільніше зачинила свої діряві кордони. Деякі коментатори, щоправда, твердять, буцімто під болгарами й аварцями Вольтер мав на увазі не зовсім східноєвропейських пруссаків і французів, але то таке.

Власне, цією полемікою і пояснюються «жанрові особливості» роману Любки, які, можливо, не всім припадуть до смаку. У кожному разі мали би не припасти тим, хто сформувався на великих реалістичних романах 19-20 століть з їхньою соціально-психологічною логікою сюжету, поступовим розвитком характерів і біографічною мотивацією вчинків. Нічого цього в «Карбіді» немає і бути не могло, бо «Карбід» – це роман-памфлет і жанрова пародія на «Кандіда», який сам є пародією на античний, шахрайський, авнтюрний та інші романи допсихологічної епохи, герої яких залишалися внутрішньо незмінними, а їхня – героїв – доля залежала не від них, а від ідейно потрібного автору «випадкового» збігу обставин.

Коротше кажучи, до самого кінця (за винятком вставної історії про дочку Тиса й Марічки) все в романі Любки розгортається так, як і повинно розгортатися у творі, більш-менш стилізованому під 16-18 століття. Шахрайські витівки, карколомні пригоди, сатира на суспільні вади, «раблезіанська» тілесність і дослівно унітазний гумор – усе це було не винятком, а правилом у «низовій», «карнавально-сміховій» літературі давніших часів. І раптом – цілком не характерний для такої «бахтінської» літератури трагічний фінал. Чому? Чому, замість скористатися з безмежних жанрових можливостей авантюрного роману і щасливо врятувати Тиса з дружиною, Любка заганяє їх у розпачливий кафкіанський тунель, «де вже не видно світла початку, а світло кінця настільки слабке, що погляд весь час шукає його і знову втрачає, і навіть в існуванні початку й кінця не можна бути впевненим»?

Наважуся припустити, що це той – зрештою, не такий уже й рідкісний – випадок, коли дійсність узяла гору над автором. Точніше, так: безпросвітна дійсність, у якій ми живемо, змусила автора вийти за жанрово-стилістичні межі пародії і памфлету. Бо всі ми – як жертви, але й співтворці такої дійсності – просто не маємо права на щасливу розв’язку. І тут виникає парадоксальний ефект. Полемізуючи з Вольтером і докоряючи пихатій Європі за її неприхильне ставлення до нас, Любка своїм романом доводить, що все у «цьому найкращому з можливих світів» відбувається заслужено і справедливо.

З кого складається наше суспільство? Принаймні в романі «Карбід» воно складається з убивць і злодіїв, хабарників і контрабандистів, корумпованих митників і ментів. А якщо десь у цьому суспільстві й промайне якийсь щирий патріот-соборник, то й він у підсумку виявиться непридатним до роботи у власному саду словоблудом і мало не клінічним ідіотом. Наглухо забитий з обох боків тунель – без можливості повернення в совкове минуле і без надії на прорив у європейське майбутнє – якраз і є найбільш відповідним місцем для такого суспільства. Тож – попри всю пародійність, стилізованість і памфлетність – «Карбід» має великі шанси стати ще й романом-пророцтвом. Звісно, дуже би цього не хотілося. Але боюсь, що стане.