Ідентичність у соціології: Проблема двох Україн

Сергій Терещенко
Сергій Терещенко

Соціологічні опитування – це, певним чином, задокументована політика. Цифри не брешуть. Тобто брешуть, але тільки перед виборами, коли накручують рейтинги кандидатам. Чи в питаннях доходів населення, української мови, рівня корупції… Зрештою, довести можна будь-що: якщо не вибірковістю статистики, то її фальсифікацією.

Попри те, соціологічні опитування можуть бути хибними й без злих умислів. В Україні час від часу проводять якісні дослідження, але їх треба вміти відрізнити від дилетанства. Хороший дослідник завжди уважний до трьох речей:

1. як питання поставлене;

2. наскільки опитувані розуміють визначення слів (хто такі націоналісти, українці, еліта, маси, олігархи);

3. і найголовніше, критерії відбору учасників.

Опитування, мов фотографія, натякає на реальність, але через «чуже» око. І зрештою, заради гарного кадру можна пожертувати деталями. Тому багато речей опиняються поза увагою.

Після Майдану пішла лавина досліджень про українське суспільство, які так чи інакше підтверджують зростання патріотизму, реабілітацію Бандери та підсилення антирадянського імпульсу. Інші опитування, натомість, демонструють ненависть до України, підтримку ДНР-ЛНР-ПНД-ПДР, недовіру до влади й очікування Третього Майдану.

Більшість подібних публікацій зосереджена навколо питання ідентичності. І не дарма, тому що в сучасному світі, ідентичність – це персональний пошук сенсу життя. Це фундаментальне питання. Якщо звернути увагу на результати соціологічної математики, то найчастіше все українське суспільство ділять на два. Нехай це парадокс, збіг, умисел, хиба, але це так. Дві мови, дві фракції, дві ідеології, дві країни.

Цим дописом я хотів би визначити, що таке ідентичність, і чим вона не є. Потім звернути увагу на три найпопулярніші психотипи в українському суспільстві: коханця, вболівальника та споживача. Спробую відійти від традиційного політичного детермінізму й зосереджуся на формуванні особистості в її цілісності. Це крок до розвіяння медійних міфів, які зростають на історичних і політичних.

Без остаточних відповідей
Найперше, ідентичність не є успадкованою, тілесною, вічною. Вона змінюється впродовж життя, залежно від різних факторів, як-от: політичні події, прочитані книжки, міграція, одруження по-шекспірівськи або кар’єризм по-мазайлівськи.

Ідентичність є соціальним явищем; носій не є її винятковим творцем. Є люди, що потрапляють під вплив моди, політичної риторики або ситуації відчутніше за інших. Попри те, дохід, професія, вік, освіта є одними з найважливіших факторів, які частково незалежні від особи. Скажімо, хтось народжується бідним, а хтось багатим. Це факт, а не вибір.

Ідентичність не є суцільною. Одна риса не обов’язково супроводжується іншою, хоча є певна залежність. Націоналіст не обов’язково мілітарист, і не обов’язково проти росіян чи російської мови. Хоча в певного відсотка людей ця асоціація не тільки виникає, а й визначає їхню долю від першого елемента до останнього.

Вияви ідентичності в найдрібніших деталях постійно перетворюються впродовж життя. Інколи ці зміни ледь помітні, інколи – змінюють людину до невпізнаваності. Скажімо, події в Україні умовно київського єврея Померанцева, який виростав на Заході, перетворили його на українця. І українцем він став не тільки для себе, а для публіки, якій це оголосив, щойно усвідомив.

Ідентичність – це медальки, які людина вішає собі на груди, аби належати до певних спільнот. Інколи особа до кінця не усвідомлює, що певні символи означають, тому що їхнє завдання – це бажання належати до групи однодумців, дух солідарності.

Глибокий аналіз себе починається з моменту, коли особа намагається встановити відношення між певними означниками, які вона до себе приклала. Шляхом виправдання нелогічностей (так званих компенсацій), особа здатна пояснити найсуперечливіші риси. Освіченіші або критичніші до себе люди здатні формувати послідовнішу ідентичність. Утім, носію суперечливої ідентичності досить складно помітити проблему. Є ще дуже багато медальок, які особа тримає в секреті, тому що в її оточенні вони не є популярними або ведуть до дискримінації. До слова, українська гуманітарна думка надто зосереджена на описі різних форм нелогічностей, радше ніж дослідження їхніх причин. Соціологи ставлять діагнози, які гомеопатично лікують утопійними проектами на кшталт «якби всі взялися за руки» або «стоп расизм».

Більше, ніж дві
Коли соціолог іде «в народ» і запитує випадкових людей, що вони думають із певного питання, він має чітко класифікувати репрезентантів за їхнім місцем у суспільстві. Випадкова людина без професії, освіти, віку, гендеру – це відзеркалення у дзеркалі, яке можна інтерпретувати як завгодно. Якісні соцопитування не ігнорують цих питань, але їх не так і багато.

Цікаво досліджувати структуру ідентичності в одній особі, тобто залежність однієї риси від іншої та їхній взаємозв’язок. Власне, як один елемент впливає на інший, і чому є певні залежності між різними рисами ідентичності. Людина як ціле, її емоційні переживання, інтереси та вміння мислити також мають значення для соціології. Для таких аналізів потрібно правильно зібрана інформація. У своєму мікроаналізі я покладаюся на добірку Володимира Кулика «Ідентичність українців після Майдану», яку він презентував у Колумбійському університеті.

Можна помітити, що нині панує декілька загальних способів описувати політичні й соціальні процеси. (Науково це називають дискурсами, але будемо тут називати просто описами.) І ці описи залежать від віку та освіти, рівно як і від мови спілкування чи політичних поглядів. Важлива не просто статистика, а розуміння, хто і як формує ідентичності в суспільстві, як на це впливати, і як допомогти людям із суперечливими визначеннями себе. Надто «розладнана» ідентичність створює дискомфорт особі та її оточенню. Відчуття безсилля – найпоширеніший прояв. Також незручності ведуть до надмірної соціальної агресії, як-от: ксенофобії, жінконенависництва, зневаги до старших чи молодих тощо.

Люди різних професій і доходу часто описують політичні події з таких позицій:
1. Коханець. Це завжди емоційний дискурс про зраду, ненависть; з’ясування, хто кому що винний. Типовий приклад: «Як я можу любити Україну, якщо вона мене зневажає». «Америка нас не любить». Взаємовідносини з Росією для такого психотипу нагадують розлучення.
2. Вболівальник. Україна – це команда, яка має перемагати. Типовий приклад: «Я почуваюся сильнішим після перемоги Майдану». Хоча вболівальник здатний бути критичним щодо своєї команди: «За давньою українською традицією ремонтувати трамвайну колію треба вранці, коли люди ідуть на роботу».
3. Споживач. Людина сприймає державу як набір символів для шанування. Типові приклади: «Я люблю український прапор і ношу вишиванку». «Націоналізм – це популярно в Європі».

Варто зазначити, що жодна з ідентичностей не є «поганою». Йдеться про те, що можна приблизно уявити, які описи будуть популярні серед школярів, молодих професіоналів, чи, скажімо, пенсіонерів. Водночас, можна передбачити співвідношення цих описів серед жінок і чоловіків, людей із високим і низьким доходом тощо. Комбінації описів будуть поширеними, особливо серед осіб із суперечливими визначеннями себе. Цей список невичерпний і популярні психотипи з часом змінюються або й зникають. У тоталітарних державах максимально спрощують вибір «політичних» ідентичностей, але це ніяк не скасовує психологію їх носіїв.

З цього виникає питання: як ці описи переписувати, хто це може робити, і на кого зміна цих описів впливатиме?

Зі споживачем варто говорити його мовою, апелюючи до фетишів і мережевих жартів. Він не такий самий, як коханка пенсійного віку, що дивиться турецьке мило. Більше того, їхні політичні позиції мають різне походження, причини й наслідки для суспільних процесів. Якщо й надалі змішувати всіх у одну групу й видавати розрізнені елементи в межах максимально абстрагованих схем, опитування завжди розмазуватиме важливі деталі в русі. Усе можна звести до двох або, навпаки, до ряду випадкових означників, які без цілісної картини нічого не приносять у публічні дискусії.

Зрозуміло, що мій наголос на психотипах і типах опису може здатися дивним для країни, де політики не репрезентують, а нав’язують. Де канали не розважають, а забивають ефір. Де є свобода виборів, але тільки між номенклатурою. Наука в такому разі є рушійною силою справжніх, а не прописаних, суспільних змін. І правильна класифікація – це рецепт проти безсилля, яке поступово паралізує суспільство після великих потрясінь.

Сергій Терещенко, докторант Колумбійського університету (Нью-Йорк). У 2013 закінчив філологію НаУКМА. Був студентом обміну в Університеті Женеви, де вивчав середньовічну англійську літературу. 2015 року став магістром славістики в Університеті Іллінойсу в Чикаго. Був студентом Harvard Ukrainian Summer School.